Анатомія душі. Частина 3. Деякі різновиди гріхів

Обжерливість

Елементарний з усіх життєвих процесів – їжа. Вона важливіша за статевий інстинкт, важливіша за прагнення до володіння чимось і т. п. Тому у переліку пристрастей і пороків на першому місці стоїть не блуд чи скупість, не гнів або печаль, навіть не гордість та супутнє їй марнославство, а саме обжерливість.

Черевоугодництво є першим виломом у стіні, через який інші пороки можуть заволодіти фортецею людської душі. Термін «черевоугодництво» – це слабо виражений переклад грецького іменника «gastrimargia», який складається зі слів gastro (шлунок) і margos (скажений). Таким чином, це слово означає насамперед порок «неприборканого черева».

У спокусах обжерливості виявляється криза людини, розпочата ще «з часів Адама і Єви» у її початковій формі. Особистість реалізується тільки у відкритості по відношенню до іншої особистості. Перш за все по відношенню до Бога, а по друге – по відношенню до ближнього.

Але в першому своєму гріху Адам відвернувся від Бога (Неба), як подателя Життя, і став черпати життя у творінні (Землі). Відтепер не Благодать Неба живить життєві сили людини, а енергія Землі. Ця матерія Землі формує тіло людини, і воно повертається в цю ж землю, з якої виткане. А голодна душа, не напоєна Живою Водою, що тече в Життя Вічне, йде в пустелю обезбоженого пекла.

Пристрасть обжерливості – це перший показник зацикленості людини на матерії Землі, закоханості у її солодку енергію, небажання і нехотіння перемогти цю пристрасну прихильність, щоб підняти очі з Землі на Небо.

Таким чином відбувається помутніння людського розуму, який, затемнюючись пристрастями, опиняється в екзистенційній кризі.

Святе Письмо наголошує, що після свого падіння Адам інстинктивно ховається від Бога, не наважуючись більше дивитися Йому в очі. Адам і Єва також ховаються один від одного, оскільки разом з відвертістю перед Лицем Божим вони втратили і взаємну відвертість один перед одним.

Отже, якщо в переступі Божої заповіді та прислуханні до промов звабника полягає первородний гріх людини, що розуміється як непослух, то послух – це установка, єдино пристойна людині. Це послух Слову Божому, Православній Матері-Церкви, послух порядку життя, даними нам в творіннях святих Отців і Вчителів Церкви. Між тим послух не означає рабської покірності по відношенню до могутнього джерела влади. Швидше, це наша відповідь на звернення до нас Бога, відповідь на те Слово, з яким Бог звертається до нас, щоб вступити з нами у вільну співбесіду.

Утримання не передбачає беззаперечного виконання всіх заборон і у всьому підкорене духу євангельської свободи. Свобода заснована на тому, що піст, як і інші аскетичні вправи, відноситься до розряду «добровільних жертвопринесень», які людина приносить Богові від чистої душі, без примусу, а не тому, що це передбачено у статуті. Справжній сенс аскези – у вихованні волі. Так і утримання від їжі має бути справою свободної волі і працею душі. Будучи добровільною жертвою, воно має бути пропорційне нашим силам.

Гнів

«Ніяке інше зло не перетворює людину такою мірою в біса, як гнів» (Преподобний Євагрій).

Гнів – це темна бісівська пристрасть, і не в переносному значенні цього слова. Він руйнує стосунки із собою, людьми і Богом. Розум за своєю природою створений для молитви. Молитва є вище мислення розуму, його справжнє вживання. Але гнів все це руйнує.

Порок – це завжди лише викривлення істоти, створеної доброю. Так і гнів є не що інше, як протиприродний, перекручений прояв одного з двох ірраціональних, однак самих по собі добрих, начал душі, а саме її «яросної частини».

Гнів покликаний бути «сторожовим псом» душі. Ярість – це сила душі, яка нищить гріх, вона, як вірний пес, який «полює за пристрасними» і яросно «облаює неправедні» помисли. Коли людина всю свою агресивність звертає на гріх, вона вчиняє згідно зі своєю природою. Яросна частина душі за своєю природою має войовничу сутність. Тому їй притаманні сміливість (або мужність) та терпіння.

У своєму пристрасному прояві гнів спрямований на головний об'єкт нашої любові – на нашого ближнього. Будучи «образом і подобою Божою», він продовжує бути гідним любові навіть і в якості грішника. Але саме тут біси докладають зусиль до того, щоб наш гнів проти гріха перетворити на гнів проти грішника, по відношенню до якого не повинно виникати жодного «праведного» гніву. Всі причини для такого гніву, видимим чином виправдані, завжди лише «приводи».

Реальний або можливий проступок близького змушує «закипіти» яросне начало нашої душі, через що душа втрачає свою природну «мирну схильність». Виникає бажання помсти, при якому за зло можна відплатити тільки злом. «Стрімкий», нестримано бурхливий порив, що нападає на душу як звір, робить її «дикою», буквально «звірячою». Скипаючи раптово, гнів і ярість тривають недовго. Але, якщо від цього пороку не позбутися, то миттєвий порив душі легко перетворюється на злобу, злопам'ятство, злозичливість, на чисту ненависть, яка може стати сутнісною властивістю і характеристикою особистості. Тілесні пристрасті порівняно короткочасні, тоді як пристрасті душі – і в особливості це стосується заздрості та злості – тривають до самої старості. Наслідком ярості є сум'яття та помутніння розуму – стан душі, діаметрально протилежний лагідності.

Лагідність – це, насамперед, відсутність гніву та всього, що з нього випливає. Це незворушність яросного начала душі, яка безстрасна навіть посеред усіх спокус. Лагідний не бідніє у любові, навіть якщо йому доводиться терпіти страждання від того, на кого ця любов спрямована. Завдяки любові він залишається великодушним, м'яким і терпимим. Гнів збуджує печаль і ненависть, тоді як любов зменшує і те, і інше.

У разі «запалення» яросного начала душі чесноти мужності і терпіння, лагідності і смирення знищують це «запалення» у самого кореня. Щоб вилікувати хвору яросну частину душі, необхідно, щоб до цього опору додався позитивний елемент християнської лагідної любові. Оскільки і в любові, і в ненависті бере участь яросне начало душі, то духовна любов повинна лікувати запалені частини яросного начала душі.

«Гнів і ненависть сприяють зростанню яросного начала в душі, а співчуття і лагідність зменшують його» (Преподобний Євагрій).

Злість, злопомство неминуче оскверняють молитву. Хто стяжав чесноту любові, той зумів взяти у полон пристрасті. Любов у такому розумінні – високий ідеал. Щоб поступово наблизитися до нього, потрібно щодня робити маленькі кроки. Гнів виявляє себе в людях – на відміну від бісів – не в якихось закоренілих установках, а в невеликих повсякденних подіях. Без готовності до примирення, яка зовсім не питає про те, хто правий і хто винний, не може бути ніякої «чистої молитви».

Хто не готовий проявити готовність до примирення, того Христос стане лікувати гіркими ліками образи, зневаги і презирства з боку наших ближніх, які будуть різати нас як хірургічні щипці, припікаючи запалену рану, щоб тим самим вилікувати її.

«Що стосується ворогів видимих, то їх я вважаю благодійниками. Бо вони своїми образами привчають до скромності мою марнославну душу. І тому я не засуджую моїх зневажателів і не жену від себе Лікаря душ, Який повертає мені здоров'я, накладаючи пов'язку зневаги» (преподобний Євагрій).

Авва Зосима, який у VI столітті цитує та коментує цей текст, закінчує свій коментар такими влучними словами: «Ніхто не говорить нам правди, крім тих, хто впокорює нас!»

Лагідність – це аристократична чеснота. Людина сама по собі – як дитина, що перебуває між справедливістю і несправедливістю, вона ані Ангел, ані біс аж до завершення еону. Вона вільно може обирати, чи розділяти їй життя Ангелів чи бісів. Якщо вона п'є заборонене «вино драконів» – гнів, то вже зараз стає «бісом» або «змієм». Якщо ж вона стяжає ангельську чесноту лагідної любові, то вона куштує Хліб Ангельський і стає рівною їм. Це уподібнення Ангелам є головне есхатологічне благо людини.

«Через логоси настанов святі Ангели очищають нас від зла і роблять нас безстрасними. Через логоси природи і Божественні логоси, Вони звільняють нас від невігластва і роблять мудрецями» (преподобний Євагрій).

Слід звернути увагу на обставини, за яких Євагрій набуває цей досвід. «Одного разу вночі я сидів у своїй келії, і лампада горіла біля мене, а я розмірковував про одного з пророків. У середині ночі все ніби зникло, і я поринув у сон. Я побачив себе таким, що висить у повітрі під хмарами, так що мій погляд охоплював увесь світ. Той, на кому я висів, сказав: "Бачиш все це?" Бо насправді це він підніс мене до хмар, так що весь світ помістився у моєму погляді. Я відповів йому: "так". Він сказав мені: “Я дам тобі заповідь. Якщо ти здійсниш її, то будеш володіти всім, що ти бачив". Потім він сказав мені: "Іди, будь милосердний і лагідний, занур свою думку прямо в Бога, і будеш володіти всім цим!" Як тільки він закінчив говорити, я знову побачив себе таким, що тримає книгу, гніт горів, і я не знав, яким чином я був піднесений до хмар. І я вів брань за дві ці чесноти, як якщо б через них володів усіма іншими»

Хто дає оволодіти собою гніву, той не може реалізувати свого власного покликання, вкладеного в нього при творінні. Тому що наш розум був створений для того, щоб він «пізнавав», а молитва, у якій пізнання Бога досягає свого найвищого вираження, є «дія, належна гідності розуму, або найкраще та істинне його вживання».

Той, хто, перебуваючи в стані гніву, має намір приступити до молитви – безумний. Він подібний до людини, яка «бажає бути пильною і пошкоджує власні очі». У всякої розумної істоти – ангела, людини чи біса – є «панівна» властивість, що визначає всю її поведінку. Для біса подібною властивістю є саме «гнів». Тож цілком логічно, що «Хто панує над гнівом, панує над бісами» (Преподобний Євагрій).

Якщо, з одного боку, мета духовного життя полягає в тому, щоб звести людину на «висоту майже ангельську», зробити її «рівною Ангелам», то з іншого боку, гнів зводить її на рівень нижче її природи, «озвірює» її і робить з неї «біса»...

Бути християнином означає боротися. Дійсно, наше життя можна уподібнити полю битви, на якому біси за допомогою своїх спокусливих «помислів» ведуть проти нас несамовиту брань, щоб активізувати ту протиприродну діяльність сил нашої душі, яку ми називаємо злом.

Але в цій боротьбі ми не надані лише самим собі. У нас є образ і вчення Христа, Який вже переміг сатану, і потужна підтримка Ангелів Божих. Якщо людина і програє у цій битві, то не через переважаючу силу противника, і не через недбальство своїх заступників, але виключно через  власну лінь! Лише від нас самих залежить, чи прийняти «бісівські помисли» нашого супротивника, чи «ангельські помисли» наших захисників, а тобто вести життя біса або Ангела. Якщо людина переймає панівне бісівське начало – гнів, то сама стає «бісом», або «змієм». Якщо ж, навпаки, вона засвоює «ангельський образ поведінки» тим, що наслідує «ангельську чесноту» лагідності, то досягає «майже ангельського стану», стає «рівною Ангелам». І той, і інший вибір тягне за собою важливі наслідки. Бо якщо гнів «засліплює» людину, то лагідність робить її «споглядачем» Бога і Його творіння.

Анатомія душі. Частина 1. Структура душі
Анатомія душі. Частина 2. Вісім загальнородових гріхів