Майбутнє – за ісламом? На що натякають політики та релігійні лідери
Публічні реверанси на адресу мусульман стають дедалі помітнішими в усьому світі. Чому їм приділяють більше уваги, ніж християнській більшості? І що це взагалі означає?
Ще зовсім недавно здавалося, що в країнах з християнським населенням влада повинна приділяти більше уваги саме християнам. Але сьогодні складається зовсім протилежне враження. Політичні, громадські та навіть церковні лідери беруть участь у мусульманських обрядах, відвідують вечірні розговіння (іфтар), здійснюють публічні візити до мечетей і публікують підкреслено теплі привітання з мусульманськими святами. Чому так відбувається?
Що відбувається в «православній» Україні?
За останні кілька років в Україні вибудувано чітку лінію проісламської політики. У квітні 2023 р. В. Зеленський прямо оголосив про започаткування «традиції іфтару на офіційному рівні», у 2024-му назвав іфтар продовженням цієї традиції, у 2025-му знову брав участь в офіційних іфтарах із мусульманськими військовими, Меджлісом та дипломатами.
2 березня 2026 р. Зеленський прийшов до мечеті Києва, де повечеряв на іфтарі разом із секретарем РНБО Р. Умеровим, головою ОП К. Будановим, головою ДЕСС В. Єленським, уповноваженим у справах кримських татар М. Джемілевим, імамами та віруючими мусульманами.
МЗС України у 2026 р. взагалі провело іфтар у будівлі дипломатичної академії. Причому в прес-релізі окремо зазначається, що ці заходи проводяться в рамках ініціативи Президента.
Примітно те, що державні структури при цьому використовують не світську мову поваги до громадян, культур і релігій, а саме релігійну лексику. Наприклад, у 2026 р. у привітанні ДЕСС із початком Рамадану є такі слова: «Це час особливої близькості до Всевишнього <…> спільна молитва стає джерелом сили». Це вже не просто протокольне привітання зі святом, а використання представниками влади релігійних понять самої мусульманської громади.
Не відстають від керівників української держави і представники «державотворчої» ПЦУ. 10 березня 2026 р. у головній мечеті Духовного управління мусульман України «Умма» відбувся урочистий іфтар, на якому, крім чиновників ГУМ та орієнтованих на ПЦУ релігієзнавців, був присутній «єпископ» ПЦУ Єфрем Хом'як разом із неназваним «священником».
27 березня вже в Одесі інший клірик ПЦУ, Теодор Оробець, також взяв участь в іфтарі. На сайті ПЦУ зазначено, що це було не просто вечірнє частування, а «місце міжконфесійного діалогу та міжетнічного знайомства».
А деякі «священики» ПЦУ настільки солідаризувалися з мусульманами, що дозволяють собі ось такі заяви: «З нами Аллах і перемога над невірними московськими окупантами – дітьми шайтана!»
І все це викликає подив, адже, згідно зі статистикою 2025 р., яку навів вельми лояльний до української влади соціологічний «Центр Разумкова», мусульман в Україні… 0,0%. Вони, звичайно, є, але їхня кількість, згідно з проведеним опитуванням, – у межах статистичної похибки.
При цьому стосовно християнської більшості влада дозволяє собі холодність, зневагу, а часом і відвертий тиск. Наприклад, на тлі численних привітань мусульманам з Рамаданом, ми не чуємо від української влади привітань православних з початком Великого посту. Чому так відбувається? І що саме еліти намагаються продемонструвати цією показною близькістю до ісламу?
Що відбувається у світі?
А у світі відбувається приблизно те саме. 10 березня 2026 р. Патріарх Олександрійський Феодор влаштував іфтар прямо у дворі Олександрійської Патріархії. На заході були присутні генеральний консул Греції в Олександрії Іоанніс Піргакіс, голова Грецької громади Олександрії Андреас Вафіадіс. Це з православних. А з мусульман – представник Великого шейха університету Аль-Азхар доктор Ібрагім Аль-Джамаль, а також робітники та керівництво будівельної компанії Rowad, яка відновлює собор Благовіщення Пресвятої Богородиці в Олександрії.
Того ж дня на іфтарі в Анкарі, організованому президентом Туреччини Р. Ердоганом, були присутні Константинопольський Патріарх Варфоломій та митрополит Халкідонський Еммануїл (Адамакіс).
А через тиждень, 17 березня 2026 р., Патріарх Варфоломій відвідав іфтар у ліцеї Зографіо в Стамбулі. Підкреслимо, що цей іфтар був організований не мусульманами, а одним із найстаріших навчальних закладів грецької православної громади міста.
20 лютого 2026 року президент, здається, православної Болгарії Іліана Йотова провела іфтар, на якому був присутній болгарський патріарх Даниїл.
Ми спостерігаємо, як участь у традиційному для мусульман розговінні (іфтарі) та вітальні послання з нагоди Рамадану стають частиною сучасного державного протоколу. Влада США проводить іфтар у Білому домі та публікує привітання мусульманам з нагоди Рамадану.
12 березня мер Нью-Йорка організував іфтар у будівлі мерії. У Лондоні мерія відзначає Курбан-Байрам на Трафальгарській площі.
У Німеччині в 2026 році в державній канцелярії Північного Рейну-Вестфалії влада організувала іфтар за участю мусульман, політиків і представників християнських конфесій.
Навіть уряд Японії проводить іфтари для дипломатів з мусульманських країн.
Що все це означає?
Якби участь в іфтарі та інших мусульманських заходах обмежилася Патріархом Варфоломієм і тими православними ієрархами, які живуть у мусульманських країнах, то можна було б сказати, що вони змушені це робити, щоб зберігати добрі стосунки з місцевою владою. Але, як бачимо, ця тенденція є загальносвітовою. Як пояснити показові реверанси на адресу мусульман з боку влади України та «ієрархів» ПЦУ? Як пояснити проведення мусульманського іфтару в Олександрійській Патріархії? Адже ще кілька років тому такої уваги до мусульман не було.
Одне з можливих пояснень полягає в тому, що в Європі, США та інших країнах кількість мусульман зростає. Імміграція прихильників ісламу та висока народжуваність у їхніх сім'ях – це два фактори, які в сукупності забезпечують зміну демографічного балансу не на користь християн. Існує точка зору, що Європа неминуче стане мусульманською, це лише питання часу. Можливо, європейські та американські політики й релігійні діячі поділяють цю точку зору, а отже,
їхні спроби сподобатися мусульманам – це пошуки прихильності у потенційних переможців у боротьбі за демографію.
Але є й інше пояснення. Участь в іфтарах, візити до мечетей, особливі привітання з Рамаданом і розмови про неприпустимість ісламофобії – це не що інше, як новий ритуал політичної респектабельності. Влада, чиновники та релігійні лідери демонструють не стільки близькість до мусульман, скільки власну «правильність»: толерантність, сучасність, відкритість, гуманізм, здатність поважати меншини. Це політика символів.
Ще недавно ознакою добросовісності для західного політика, чиновника, корпорації чи ЗМІ були виразні реверанси на адресу ЛГБТ та обов’язкова демонстрація причетності до відповідного порядку денного. Цю роль вони значною мірою зберігають і сьогодні. Але в США та у багатьох країнах Європи в останні роки відзначається зростання консервативних настроїв. Посилюється консервативна риторика, політичні партії, які її експлуатують, отримують дедалі більше голосів виборців. Перемога Д. Трампа з його анти-ЛГБТ-програмою на президентських виборах у США є дуже показовою.
З огляду на сучасні тренди, мусульманська тема стає дуже зручною: вона одночасно пов’язується і з правами меншин, і з мультикультуралізмом, і з зовнішньополітичною відкритістю, і з бажанням сподобатися країнам ісламського світу. Не варто скидати з рахунків і бажання мати доступ до нафти, яку експортують мусульманські країни. Саме тому реверанси на адресу мусульман на наших очах стають частиною нового політичного протоколу.
Можливі наслідки для України
Для України мусульманська тема може мати й ще один, вельми неоднозначний вимір. Через війну наша країна втратила мільйони власного населення. Номінально, християнського. Політики й економісти вже щосили обговорюють, скільки мільйонів трудових мігрантів необхідно буде завезти для відновлення економіки.
В якості країн-донорів таких мігрантів називаються переважно мусульманські держави. І немає сумніву, що в цих державах на Україну вже придивляються. Виходить, готуємося до прийому гостей?
