Ювілей знищення УГКЦ на тлі знищення УПЦ
У 80-ту річницю Львівського собору, який ухвалив рішення про возз'єднання греко-католиків з православ'ям, має сенс провести паралелі з нинішньою ситуацією навколо УПЦ.
Сьогодні в Україні на державному рівні відзначається 80-та річниця проведення Львівського собору УГКЦ, який ухвалив рішення про скасування унії з католицизмом і повернення до православ'я. На Контрактовій площі в Києві глава УГКЦ Святослав Шевчук і глава ДЕСС Віктор Єленський відкрили документальну виставку, Служба зовнішньої розвідки відкрила деякі архіви, Інститут нацпам'яті організував круглий стіл.
На всіх цих заходах Львівський собор 1946 р. незмінно називають «псевдособором», інспірованим радянською владою. Така оцінка небезпідставна – проте у медалі, як зазвичай, є й зворотний бік.
Історична довідка: унія 1596 р.
Структура, яка сьогодні називається «Українська греко-католицька церква», з'явилася в 1596 р. в результаті Брестської унії. У 1595 р. православні (на той момент) єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький присягнули на вірність римському папі Клименту VIII, прийняли всі католицькі догмати і отримали дозвіл зберегти православні обряди там, де це не суперечить католицьким інтересам. Після цього в 1596 р. в Бресті за підтримки влади Речі Посполитої зібрався собор, який повинен був узаконити зраду Потія і Терлецького. Але замість одного собору вийшло два. Один категорично відкинув унію, інший прийняв.
Польський король Сигізмунд III відтепер визнавав лише тих єпископів, які прийняли унію. Православних же утискали в правах, відбирали у них храми і майно, влаштовували погроми, а часом і вбивали.
Важливо розуміти: православні відкинули унію зовсім не тому, що тяжіли до Москви або прагнули єдності з Руською Церквою – як намагаються представити це сьогодні. Київська митрополія тоді перебувала – і ще сто років буде перебувати – в юрисдикції не РПЦ, а Константинопольського Патріархату. Причини відмови були не політичними, а віросповідними: православні українці не бажали зраджувати свою віру і приймати католицькі догмати.
Детальніше про Брестську унію в статті «Проєкт ПЦУ і Брестська унія: що було, те й буде».
Історична довідка: собор 1946 р.
Львівський собор теж скликався під тиском влади, і ті, хто відмовився в ньому брати участь, поплатилися за це репресіями. Але природа цих репресій принципово інша: мова йшла не про відступ від віри – подібної вимоги влада не висувала, – а про відмову допомогти в роззброєнні формувань ОУН-УПА. Переслідування мали політичний, а не догматичний характер.
Після визволення Червоною армією Західної України керівництво УГКЦ намагалося сподобатися радянській владі і залишитися на легальному становищі в СРСР. Глава УГКЦ Андрій Шептицький в жовтні 1944 р. написав вітальний улесливий лист «великому маршалу непереможної Червоної Армії Йосипу Віссаріоновичу Сталіну»:
«Після переможної кампанії від Волги до Сану і далі, ви знову приєднали західні українські землі до великої України. За здійснення заповітних мрій і прагнень українців, які століттями вважали себе одним народом і хотіли бути об'єднаними в одній державі, український народ висловлює вам щиру вдячність. Ці світлі події і терпимість, з якою ви ставитеся до нашої церкви, викликали і в нашій церкві надію, що вона, як і весь народ, знайде в СРСР під вашим керівництвом повну свободу роботи і розвитку в благополуччі і щасті. За все це вам, верховний вождю, належить глибока вдячність від усіх нас».
Через кілька тижнів після написання цього листа Шептицький помер (1 листопада 1944 р.), і радянська влада дозволила провести у Львові його урочисті похорони. А 21 грудня 1944 р. до Москви прибула делегація УГКЦ на чолі з наступником Шептицького Йосипом Слипим. Делегація привезла до Москви значну грошову пожертву в 100 тис. рублів і передала її з формулюванням «на Червоний Хрест». Йосип Слипий написав Сталіну листа і від себе, в якому говорилося: «Приєднуюся до висловлювань радості з приводу перемог, здобутих Вами, після яких і нашій вселенській греко-католицькій церкві, сподіваємося, буде забезпечена свобода релігії і засоби, необхідні для її сповідання».
Однак ні щедрі пожертви, ні хвалебні листи Сталіну не змінили ставлення влади до церкви. В очах радянського керівництва УГКЦ залишалася (і небезпідставно) опорою українського національного руху та антирадянського підпілля – збройного опору, який в Західній Україні не вщухав ще довгі роки після війни.
У Москві делегації прямо дали зрозуміти: доля церкви залежить від її готовності сприяти роззброєнню ОУН-УПА. Відмова виконати цю умову і стала відправною точкою всіх подальших репресій проти УГКЦ.
Греко-католики намагалися представити свою відмову як небажання брати участь у політичних питаннях. Духівник нацистського «Нахтігаля» Іван Гриньох пізніше напише: «Перед делегацією поставили вимоги включитися в боротьбу проти українських повстанців. Не допомогли пояснення, що Церква не може безпосередньо і активно включатися в наскрізь політизовану внутрішню боротьбу».
Більш ніж суперечливі твердження. Довгі роки УГКЦ була справжньою опорою українського визвольного руху. І чомусь не вважала це «наскрізь політизованою внутрішньою боротьбою».
Суть справи в іншому: греко-католиків заборонили не за вірність римському папі, не за католицьке віросповідання і не за небажання вливатися в ряди РПЦ – а виключно за відмову допомогти радянській владі у вирішенні її політичних проблем в Західній Україні.
А далі події почали розвиватися за звичним для тоталітарного режиму сценарієм, який вже був випробуваний на РПЦ. У квітні 1945 року були заарештовані Йосип Слипий і практично весь єпископат УГКЦ. Їх засудили за звинуваченнями в «зрадницькій діяльності» і «співпраці з окупантами». Рукопокласти нових єпископів і відновити управління УГКЦ влада не дозволила, а натомість підтримала «Ініціативну групу» на чолі з Гавриїлом Костельником, Михайлом Мельником і Антонієм Пельвецьким. Усіх, хто не погоджувався з порядком денним цієї групи, заарештовували і відправляли до в'язниць і заслань. У підсумку 8-10 березня 1946 року у Львові, в соборі святого Юра, зібрали Собор, на якому проголосували за скасування Брестської унії 1596 р., розрив з Римом і «повернення» до РПЦ.
Детальніше про ці події в статті «Львівський Собор: Повернення уніатів до Церкви чи знищення УГКЦ Сталіним?».
І якщо ми називаємо цей собор, який скасував унію, «псевдособором», то точно так само повинен бути названий Брестський собор 1596 р., який затвердив унію. З тих самих підстав.
Як уніати та українська влада оцінюють ці події сьогодні?
Звичайно ж негативно. Про спроби задобрити Сталіна і запевнення у вірних почуттях сьогодні воліють не згадувати. Скромно замовчують і головну причину знищення УГКЦ. Але ось самі репресії, а також той факт, що УГКЦ після них відродилася і значно розширила свій вплив в Україні, описують яскравими фарбами.
Наприклад, Тарас Пшеничний, в. о. декана історичного факультету КДУ ім. Т. Шевченка під час заходу, організованого Українським інститутом нацпам'яті та Інститутом історії Церкви Українського католицького університету, заявив: «В історії ще не знайшлося такого інституту, який зміг би зламати церкву, починаючи з античності. <…> Церква – це люди. Церква – це традиція, ментальність і світогляд. Зламати це дуже складно. І радянській системі, яка дуже добре знала історію <…>, не вистачило цих знань, щоб зламати церкву».
Глава УГКЦ С. Шевчук на відкритті вуличної виставки на Контрактовій площі в Києві сказав: «Незважаючи на пік могутності цієї сталінської машини після Другої світової війни, задум ліквідувати нашу Церкву не мав успіху. Цій машині цього не вдалося, тому що ми сьогодні присутні тут».
А глава Українського інституту нацпам'яті Олександр Алфьоров на тому ж заході зазначив, що УГКЦ виявилася «елементом тіла українського народу», який неможливо відірвати.
Паралелі з сьогоднішнім знищенням УПЦ
Паралелі між 1946 р. і нинішньою ситуацією навколо УПЦ є. І вони, перш за все, в логіці і методах дії держави. Тих, хто погоджується слідувати релігійній політиці влади, всіляко підтримують. Хто відмовляється – піддають переслідуванням. Для того, щоб одягнути це в більш-менш привабливу форму, влада організовує якийсь собор.
Сьогодні собор 1946 р. називають псевдособором, оскільки він був організований за підтримки влади і від нього вимагалося не приймати самостійне рішення, а узаконити рішення, вже прийняте владою. Але тоді і собор у Бресті 1596 р. – псевдособор. І собор у Києві в грудні 2018 р. – теж псевдособор.
Адже і в 2018 р. сталося те саме. Українська влада організувала так званий «Об'єднавчий собор», ключовим діячем якого був тодішній президент П. Порошенко. Собор мав узаконити створення ПЦУ, а тих, хто з цим не погодився, поставили поза законом. Сьогодні відбувається те саме, що і за Сталіна: діяльність УПЦ фактично заборонена законом № 3894-IX, і сьогодні тривають судові процеси щодо реалізації цієї заборони. Проти низки єпископів відкрито кримінальні справи, а функції ГУЛАГу сьогодні з успіхом виконує незаконна мобілізація священників.
Президент України при цьому заявляє, що Україна таким чином робить крок до звільнення від «московських чортів». А глава ДЕСС В. Єленський заявляє, що держава лише вимагає «розриву зв'язків з Москвою». Але проблема в тому, що ці вимоги не є актуальними. УПЦ «зв'язки з Москвою» розірвала ще в травні 2022 року, коли на Соборі УПЦ у Феофанії заявила про «повну самостійність і незалежність». А Митрополит Онуфрій офіційно підкреслив: «Після 27 травня 2022 року ми більше не є частиною Московського Патріархату».
Виходить, справа зовсім не в розриві «зв'язків з Москвою» – причини інші, конкретно – в об'єднанні з «державною церквою». Паралель з 1946 роком очевидна: тоді знищували УГКЦ за відмову підкоритися волі влади – сьогодні за тією ж логікою знищують УПЦ.
Тут, однак, є принципова відмінність. Радянська влада не вимагала від УГКЦ відступати від віровчення – йшлося лише про політичне підпорядкування.
Сьогодні ж від УПЦ вимагають визнати організацію, яка не має апостольського спадкоємства і благодаті єпископських хіротоній, – іншими словами, порушити православне вчення про Церкву і переступити через власну віру і совість. Тоді ламали церковну структуру – сьогодні зазіхають на саму еклезіологічну основу церковного життя. І історія недвозначно свідчить: насильство над релігійними переконаннями ніколи не досягає своєї мети.
