Автокефалія: Вавилон і П’ятидесятниця
Там, де автокефалія перетворюється з духовного канонічного інструменту на політичний чи націоналістичний проєкт, виникає духовний хаос, подібний до ситуації у Вавилоні.
Керуючий справами УПЦ митрополит Бориспільський і Броварський Антоній у статті, спрямованій до редакції СПЖ, пропонує розглянути тему автокефалії з точки зору порівняння двох біблійних подій – руйнування Вавилонської вежі та зішестя Святого Духа на апостолів.
Публікуємо текст архієрея без редакцій та змін.
Питання церковної єдності та автокефалії завжди було непростим і вимагало від віруючих глибокого богословського розрізнення. Історія Церкви вчить, що справжня сила Божого народу полягає не в адміністративних структурах чи політичних гарантіях, а у вірності Євангелію і єдності у Христі. Кожне прагнення до самостійності має оцінюватися не з точки зору земних інтересів, а в світлі спасіння і соборності. Там, де Церква шукає благодаті Святого Духа, вона зростає в єдності; там же, де переважає людська гордість і національні пристрасті, виникає поділ і духовна спустошеність. Саме тому порівняння біблійних образів Вавилону та П’ятидесятниці стає для нас важливим ключем: воно допомагає зрозуміти, коли прагнення до автокефалії може бути благом, а коли – небезпекою.
Обидва біблійні епізоди мають символічне значення для розуміння єдності та розділення в Церкві, а їхнє зіставлення з автокефалією та церковною єдністю дає можливість оцінити ці процеси в світлі Писання і святоотцівської традиції.
У Вавилоні люди захотіли «збудувати собі місто та вежу до неба», тобто піднестися над Богом і створити незалежну систему.
Святитель Іоанн Златоуст зауважує: «Гордість породжує розбрат, і хто хоче діяти за своїм розумом, той неминуче розсіюється».
Подібним чином, у історії Православної Церкви ми спостерігаємо тенденцію до розділення через прагнення автокефалії або надмірного підкреслення національних чи політичних інтересів.
Там, де автокефалія перетворюється з духовного канонічного інструменту на політичний чи націоналістичний проєкт, виникає духовний хаос, подібний до ситуації у Вавилоні.
Після потопу людство було єдиним за природою, але через гордість і прагнення самостійності воно розділилося на народи. У Церкві подібне розділення виникає тоді, коли автокефалія стає приводом для конфліктів за національними, політичними чи мовними ознаками, а не служить єдності віри. Святитель Феофан Затворник застерігає: «Коли Церква стає заручницею земних пристрастей, вона втрачає благодать і перестає бути тілом Христовим». Цей принцип особливо видно на прикладі України, де у ХХ столітті автокефальні рухи часто підтримувалися державними чи окупаційними силами, що намагалися розділити народ духовно та політично.
Святий апостол Павел підкреслює, що будь-яке розділення в Церкві – це духовна загроза: «Бо всі ви, прийнявши хрещення в Христа, зодягнулися в Христа. Тут немає юдея, ні грека; ні раба, ні вільного… усі ви – одне в Христі Ісусі» (Гал. 3:27–28). Священномученик Кипріан Карфагенський пише: «Єдина Церква розповсюджена по всьому світу, але зберігає єдність у своєму витоку. Хто прагне розділити її за плоттю чи землею, той втрачає спасіння». Таким чином, будь-яке політичне чи націоналістичне підґрунтя автокефалії, що ставить земні інтереси понад Божу волю, веде до духовної плутанини, подібної до Вавилонської.
Подібно до того, як у Вавилоні гордість і прагнення самостійності призвели до розділення народів, у Церкві розділення на ґрунті автокефалії, якщо воно підкріплене політикою чи націоналізмом, веде до втрати соборності та благодаті. Єдність у Христі – вічна і неподільна, і будь-яка спроба підмінити її людськими інтересами є небезпечною. Головне завдання віруючих – берегти єдність Тіла Христового і сприймати автокефалію не як символ політичної самостійності, а як пастирський інструмент для зростання у вірі та спасінні.
Якщо автокефалія стає самоціллю, способом «зробити ім’я» для певної нації чи церковної групи, вона може відображати дух Вавилону, де єдність Церкви поступається перед прагненням до автономії заради влади чи престижу. Таким чином, прагнення до автокефалії у церковному контексті може мати схожість із Вавилонським змішанням, якщо воно мотивоване гордістю, націоналізмом чи політичними амбіціями, а не духовними цілями.
Як у Вавилоні змішання мов призвело до втрати взаєморозуміння, так і автокефалія, якщо вона не ґрунтується на канонічному порядку та соборності, може спричинити розрив спілкування між Церквами.
Який сюжет церковної історії ми можемо протиставити Вавилонському змішанню? Насамперед, ту подію, яка відбулась на 50-й день після Воскресіння Господа нашого Іісуса Христа, тобто, в день П’ятидесятниці. Ця подія (Діян. 2:1–11) описує зішестя Святого Духа на апостолів, коли вони почали говорити різними мовами, але ці мови об’єднували людей різних народів у розумінні Євангелія. П’ятидесятниця, таким чином, є символом церковної єдності, коли Дух Святий долає бар’єри мов, культур і народів, створюючи єдину Церкву Христову. І тому вона протилежна Вавилонському змішанню, бо замість розділення приносить єднання через благодать.
Стремління до церковної єдності у православному контексті відображає дух П’ятидесятниці, коли Церква прагне зберегти єдність віри, євхаристійне спілкування та любов між Помісними Церквами, незалежно від їхнього адміністративного устрою. Так, на П’ятидесятницю різні народи чули Євангеліє своєю мовою, але зміст був єдиним. Так само церковна єдність не скасовує культурних чи національних особливостей помісних Церков, але об’єднує їх у спільній вірі.
Чи завершилась П’ятидесятниця разом з завершенням Апостольської епохи? Зовсім ні. Тому що Сам Господь обіцяв бути з Своїми учнями «по всі дні до кінця віку» (Мф. 28:20). Дух Святий не залишив Церкву і діє в ній, в тому числі, і через соборність. Вселенські Собори – це якраз і є той орган церковної влади, завдяки якому Церква спільно вирішувала догматичні та канонічні питання, що є також прикладом «п’ятидесятницької» єдності. Святитель Василій Великий пояснює: «Дух Святий не тільки дарує мову, але і серце, що об’єднує всіх у єдиному тілі Христовому. Там, де Дух присутній, немає розділення». Це чудовий приклад того, як Божа благодать створює єдність, що перевищує кордони народів, мов і культур.
У П’ятидесятницю апостоли отримали дар говорити «іншими мовами», але не для розділення людей, а для того, щоб об’єднати їх у спільній вірі. Навпаки, розділення на ґрунті автокефалії або націоналізму – це «земна вавилонська вежа», де люди прагнуть піднятися власними силами і створити окрему структуру, не дбаючи про єдність у Христі. Священномученик Кипріан Карфагенський підкреслює: «Церква єдина по всьому світу, і лише у єдності зберігає благодать; всяке розділення веде до духовної смерті».
Коли автокефалія використовується як політичний чи націоналістичний інструмент, вона віддаляє Церкву від її духовної мети – спасіння душ і поширення Євангелія.
У П’ятидесятницю ж Церква показала, що справжня незалежність і сила приходять лише через Святого Духа, а не через людські проєкти чи державні кордони. Святитель Іоанн Златоуст пише: «Там, де любов і дух єдності присутні, ніщо людське не може розділити Церкву; там же, де панує гордість, розкол неминучий».
П’ятидесятниця, таким чином – це нагадування, що Церква покликана бути єдиним тілом Христовим, об’єднаним Духом Святим. Будь-які спроби підмінити цю єдність політичними, націоналістичними чи людськими мотивами, включно із штучним протиставленням автокефалій, ведуть до духовної плутанини та розділення. Завдання віруючих – триматися єдності у Христі, шукати благодать Духа Святого, а не національні чи політичні «автокефальні» розділи. Так, автокефалія не є ані добром, ані злом сама по собі. Але її цінність залежить тільки від того, чи служить вона єдності Церкви, як у П’ятидесятниці, чи, навпаки – веде до розділення, як у Вавилоні.
