Зустрічі влади з УГКЦ: на порядку денному майбутня «єдина церква»?
В один день В. Зеленський зустрівся зі студентами Католицького університету, а Д. Шмигаль із главою уніатів С. Шевчуком. Що це може означати і чого може призвести?
18 грудня 2024 року, напередодні дня пам'яті святителя Миколая Мирлікійського, який, втім, і ПЦУ, і УГКЦ вже відзначають за новим стилем, вище керівництво держави вирішило провести одразу два значні заходи з українськими католиками православного обряду. Президент України В. Зеленський зустрівся у Львові із студентами Українського католицького університету. Президент розповідав, як добре навчатись у вузах з якісною освітою, а близько 200 студентів запитували гаранта Конституції про те, як буде відбуватися відновлення України та як просувати нашу країну на міжнародній арені. Того ж дня, 18 грудня, прем'єр-міністр України Д. Шмигаль провів зустріч із главою Української греко-католицької церкви Святославом Шевчуком. За повідомленням пресслужби УГКЦ, обговорювалися питання співпраці церкви та держави на внутрішньому і міжнародному рівнях.
Що стоїть за цим розмитим формулюванням, невідомо. Але навряд чи можна припустити, що прем'єр-міністра країни, що воює, серед вкрай складного опалювального сезону сильно зацікавило питання, що відбувалося на останній сесії Синоду УГКЦ. Адже саме про це розповідав йому С. Шевчук, згідно з повідомленням пресслужби. Ну і звісно, Д. Шмигалю конче потрібно було почути з вуст глави УГКЦ, що ця релігійна організація підтримує всі «урядові ініціативи, спрямовані на зміцнення єдності та економічної стабільності українського суспільства».
Але це не все. 11 грудня 2024 р. відбулася зустріч членів Синоду УГКЦ із Секретарем Ради національної безпеки та оборони України Олександром Литвиненком. Судячи з повідомлень пресслужби, обговорювалися ті самі питання і робилися ті самі заяви. У цій низці варто згадати також про візит 21 листопада 2024 року дружини президента України О.В. Зеленської у кафедральний собор УГКЦ у Римі. І ще один важливий елемент у цьому пазлі: 13 грудня 2024 р. голова ПЦУ Сергій (Епіфаній) Думенко зустрівся в Римі із самим папою Франциском.
При цьому представників влади анітрохи не бентежить, що напередодні папа Франциск назвав українців і росіян братами та кузенами. В Україні СБУ за такі висловлювання приходить з обшуками і саджає у СІЗО без права виходу під заставу за статтями: «державна зрада», «виправдання агресії» тощо. Але зараз наша влада висловлювання понтифіка наче й не помітила.
Що все це може означати? Які наслідки можуть мати такі масштабні контакти на найвищому рівні з УГКЦ і ПЦУ? Що можна очікувати від такого явного крену української влади у бік греко-католиків?
Чого чекати на рік ювілею Нікейського Собору
Цілком імовірно, що на наших очах реалізується той план, про який СПЖ багато разів писала і до, і після створення ПЦУ в 2018 році, – що саме в Україні має пройти обкатка екуменічних експериментів Ватикану та Фанару щодо об'єднання. ПЦУ і УГКЦ є дуже зручними структурами для цього. ПЦУ, згідно з Томосом, визнає своїм главою патріарха Варфоломія, а УГКЦ підпорядковується папі Франциску. І той і інший неодноразово заявляли, що прагнуть об'єднання, а також давали зрозуміти, що хотіли б, щоб це сталося ще за їхнього життя, а вони вже обидва у похилому віці. Наступний 2025 рік представляє для якихось суттєвих екуменічних кроків дуже зручний привід. Цього року відзначатиметься 1700-річний ювілей Першого Вселенського собору в Нікеї, на якому західна та східна Церкви були ще єдиними, а тих догматичних розбіжностей, які їх поділяють сьогодні, не існувало взагалі.
Якби УПЦ у 2018-му чи наступних роках зламалася та увійшла б до складу ПЦУ, картина для об'єднання була б просто ідеальною – з'явилася б країна, в якій найчисленніші християнські конфесії об'єдналися якщо і не в адміністративному плані, то в «євхаристійному». Визнавали б таїнства, служили б разом одна з одною, являли собою зразок подолання тисячолітніх розбіжностей. Але все пішло за планом. УПЦ стала опиратися і заявляти, що Істина дорожча, і що жодні об'єднання не можна будувати на основі зневаги до заповідей Божих і канонів Церкви. Ні вмовляннями, ні репресіями, ні законодавчими заборонами не вдалося УПЦ зрушити з цієї позиції тверде стояння у вірі та дотримання чистоти Православ'я. Авторам об'єднавчого проєкту за фактом не вдалося поширити цей проєкт на всіх українських християн. Сама численна конфесія не захотіла в ньому брати участь, і картинка виходить не такою вже й привабливою.
Згадаймо, як незабаром після створення ПЦУ було кілька гучних подій і заяв, що дозволяли розраховувати на швидкі інтеграційні процеси новоствореної структури з греко-католиками. Наприклад, Святослав Шевчук після завершення «об'єднавчого Собору» 15 грудня 2018 р. привітав «митрополита Київського і всієї України» Епіфанія Думенка і сказав, що вважає створення ПЦУ «Божим даром» на шляху до «повної єдності Церков Володимирового Хрещення».
«У цей знаменний момент я простягаю руку від імені нашої Церкви до Вас і всіх православних братів, пропонуючи вам почати разом прокладати наш шлях до єдності, до правди», – заявив тоді С. Шевчук. Але потім справа якось зупинилася. Не сказати, що процес об'єднання зійшов нанівець, проводилися зустрічі, конференції, спільні молебні та й синхронне перенесення святкування Різдва Христового на 25 грудня не можна скидати з рахунків. Але все ж таки було відчуття, що учасники перебувають у якійсь нерішучості, не роблять якихось серйозних кроків по зближенню. Можливо, це було пов'язано зі спробою держави все ж таки загнати до ПЦУ хоча б частину архієреїв УПЦ разом із парафіями. Знову не вийшло.
І ось, мабуть, було ухвалено рішення рухатися далі без огляду на УПЦ. Терміни підтискають. Можливо, саме цим можна пояснити згоду папи Франциска на зустріч із людиною, яка очолює структуру, що масово захоплює чужі храми найжорстокішим і нахабним чином; структуру, яка вже міцно асоціюється в народі під назвою «церква лому та болгарки». І ось уже Думенко служить на мощах Миколая Чудотворця, а українська влада проводить показові зустрічі з греко-католиками.
Унія + унія = унія
Тільки ось треба усвідомлювати те, що будь-яка унія (об'єднання) з унією – це теж унія. Іншими словами, якщо об'єднати у будь-якій формі УГКЦ і ПЦУ, то вийде все одно уніатська церква, яка буде перебувати у спілкуванні з Ватиканом і мати при цьому православні обряди. А якщо зважити на те, що зустрічі української влади з уніатами відбуваються в рамках президентського плану єдності та внутрішньої стійкості України, то можна припустити, що ця єдність бачиться владі саме на основі уніатства, а не Православ'я. А якщо так, то українська влада стоїть на порозі того, щоб повторити глобальну історичну помилку, яка мала незворотні та катастрофічні наслідки для нашої країни.
У 1596 р. було укладено Брестську унію православних українських ієрархів з Католицькою церквою. Одним із головних мотивів тоді, як і зараз, було прагнення забезпечити єдність Речі Посполитої, держави, до складу якої входила Україна. Тодішні польські правителі вважали, що існування православної України в одній державі з католицькою Польщею загрожує розбратами на релігійній основі. Тим більше, що поряд був православний сусід, Московське царство, яке набирало силу. І ось замість того, щоб надати православним Речі Посполитої однакові права з католиками, зробити так, щоб українці могли вільно жити та розвивати свою культуру, релігійну та національну самобутність, польська влада вирішила, що вони забезпечать «єдність», зробивши всіх своїх підданих католиками. Начебто можна змусити мільйони людей змінити свою віру, свої святині просто миттєво.
Значна частина української шляхти і практично всі архієреї, які були переважно вихідцями з тієї ж шляхти, з ентузіазмом перейшли в унію, оскільки вважали, що тепер вони будуть нарівні з польською знатю. Їхні очікування, звичайно, не виправдалися: поляки як дивилися на них зверху вниз, так і продовжили так само. Але була частина шляхти і навіть деякі, як ми зараз сказали, олігархи, а також і простий народ, хто не захотів зраджувати свою віру і переходити в унію. Замість єдності влади Речі Посполитої вийшов глибокий внутрішній конфлікт, який спричинив тяжкі страждання українського населення, а також багато в чому спричинив зникнення Польщі як держави в результаті відомих «трьох розділів Польщі».
Чому ми читаємо, але не чуємо Тараса
Після укладання Брестської унії Україну захлеснула хвиля репресій: у православних відбиралися храми, церковне і навіть особисте майно, вони були ущемлені у правах, їх виганяли та переслідували. Приблизно за сто років Тарас Шевченко барвисто опише це у своєму вірші «Полякам»:
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними... Росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа...
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли...
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»
Сьогодні Т. Шевченку ставлять пам'ятники та називають його ім'ям вулиці, але чомусь не хочуть прислухатися до його слів. І вперто наступають на ті самі історичні граблі. Т. Шевченко описав страждання від унії простих людей, а є ще й історичні факти, які допомагають подивитися на наслідки унії для України загалом, для її державності та суверенітету. Після укладання унії 1596 р. Україна поринула у низку козацьких повстань проти насильницького окатоличування православного народу. У цій кривавій боротьбі різні гетьмани часто зверталися по допомогу до різних геополітичних гравців: Кримського ханства, Московії, Польщі.
Зараз українська влада разом із Константинопольським патріархатом каже, що передача у 1686 р. Київської Митрополії до юрисдикції Московського патріархату була неправильною та незаконною. Але чомусь усі забувають, що причиною такої передачі була загроза насильницького переведення Київської Митрополії в унію. Не було б унії, не було б і релігійного поділу в Україні, не було б причин передавати Київську Митрополію.
Друга половина XVII століття взагалі увійшла в історію під назвою «Руїна», коли безперервні війни, грабежі та набіги викошували майже під нуль цілі регіони. Звісно, у цьому свою роль грали й інші чинники: геополітичний, економічний тощо. Але не можна заперечувати, що релігійний чинник був одним із основних, і спусковим гачком усіх цих подій стала саме Брестська унія. Православний український народ не вдалося переробити на католиків православного обряду, але вдалося поділити на віки.
Сьогоднішня Українська греко-католицька церква – це така сама релігійна організація, як і всі інші уніати – такі ж громадяни, і вони мають таке ж право на свободу віросповідання, як і інші. Ніхто не забирає у них права бути католиками православного обряду. Ніхто не закликає повернути історію назад і намагатися відновити «історичну справедливість», статус-кво, що існував до 1596 року. Але історію треба знати, на історичних уроках треба вчитися і в жодному разі не повторювати грандіозних історичних помилок, що коштували нашому народу великих страждань, багатотисячних жертв і незалежності.
