УПЦ і влада: Чи можна вибудувати дружні стосунки?

15 Червня 08:53
707
Учасники зустрічі із послами G7. Фото: СПЖ Учасники зустрічі із послами G7. Фото: СПЖ

11 червня 2024 року представники УПЦ взяли участь у зустрічі із послами G7. Що це була за зустріч, і чи можна говорити про те, що влада сподівається вибудувати з Церквою дружні стосунки?

11 червня 2024 року відбулася зустріч послів країн Великої сімки (G7) з представниками Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. У заході взяли участь голова Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ митрополит Ніжинський і Прилуцький Климент і заступник голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ протоієрей Миколай Данилевич.

Якби таке засідання відбулося 2-3 роки тому, воно не викликало б особливого інтересу – звичайна протокольна зустріч, не більше. Однак у світлі останніх подій, пов'язаних із державними спробами заборонити Українську Православну Церкву, участь делегації УПЦ у цьому засіданні викликає певний інтерес і змушує поставити кілька запитань.

По-перше, чому представників нашої Церкви не кликали останнім часом на якісь внутрішні заходи за участю ВРЦіРО? Наприклад, не кликали на зустріч із прем'єр-міністром, не покликали на обговорення законопроєкту 8371, чомусь не покликали до США. Нагадаємо, що покликали лише тоді, коли приїхали представники Конференції Церков Європи.

По-друге, чому представники УПЦ взяли участь у зустрічі з послами країн Великої сімки напередодні Швейцарського саміту миру?

По-третє, навіщо їх туди покликали взагалі, якою була функція представників УПЦ на цій зустрічі?

На ці запитання ми й спробуємо відповісти.

Який Синод благословив зустріч?

Керівництво УПЦ у відносинах з українською владою керується принципом «не нашкодь», аналогічним тому, яким керуються лікарі щодо хворої людини. Блаженніший Митрополит Онуфрій намагається всіляко згладжувати всі гострі кути, практично ніколи не критикує дії влади, ніколи не висловлюється на політичні теми, а якщо говорить про гоніння на УПЦ, то лише в контексті терпіння та смирення.

Зрозуміти його тактику можна: за Блаженнійшим величезна паства, за яку він несе відповідальність, і кожне його слово може завдати шкоди величезній кількості людей.

Тому спочатку ми припустили, що митрополит Климент і протоієрей Миколай Данилевич пішли на зустріч із благословення Предстоятеля УПЦ: щоб уникнути конфронтації, та й просто – зі смирення.

Проте, вже коли ця стаття була готова, на телеграм-каналі Банченського монастиря з'явилося звернення митрополита Лонгина (Жара), в якому владика, безпосередньо звертаючись до митрополита Климента і протоієрея Миколая, ставить запитання: «Який Синод благословив вас на таке беззаконне зібрання, в якому ви взяли участь?». Питання, скажімо так, дуже серйозне, тому що свавілля у таких справах – це не просто прояв непослуху, а радше не виклик священноначаллю. Не може ж ієрарх представляти Церкву без благословення Її Предстоятеля? Не будемо поспішати з висновками та почекаємо слів самого владики Климента.

Про «форми співробітництва» Церкви та держави

Але в будь-якому разі кілька фраз, сказаних митрополитом Климентом під час зустрічі, зрозуміти правильно дуже складно, особливо в контексті відносин сучасної української влади та Церкви.

Зокрема, владика зазначив, що «завдяки набуттю форм співпраці Церкви та Української держави в гуманітарній сфері під час війни Церква має можливість свідчити про своє покликання, проявляти любов до ближнього в українському суспільстві».

Митрополит Климент правий у тому, що Церква справді виявляє любов до ближнього в українському суспільстві. Однак, завдяки яким саме «формам співробітництва» з державою Церква це робить? Чи можна назвати «формою співпраці» той факт, що, на думку влади, священник зможе стати капеланом лише за умови виходу з УПЦ?

Також під яку саме «форму співробітництва» підпадають численні факти, коли командування різних військових частин, на території яких знаходилися храми УПЦ, не лише припинило співпрацю зі священниками канонічної Церкви, а й передало Її храми ПЦУ?

Чи давайте згадаємо протоієрея Сергія Чертиліна, у якого під час обшуків представники СБУ вилучили суму в кілька сотень тисяч гривень і досі їх не повернули, здійснивши не лише беззаконний акт, але й перешкодивши здійсненню тієї самої гуманітарної місії Церкви?

Насправді, владика Климент краще за нас знає, що Церква продовжує свою діяльність виключно з патріотичних міркувань і любові до України, а не завдяки «формам співробітництва» з владою. Він мав би дякувати не державі, а простим вірянам, які віддають останні гроші для порятунку життів солдатів – своїх дітей та онуків. А ось деякі державні чиновники роблять усе, щоб перешкодити цьому.

І тому говорити, що завдяки владі Церква може здійснювати свою гуманітарну місію, значить бути невдячною до тих людей, які реально допомагають ЗСУ та постраждалим від війни. Держава тут ні до чого.

Про свободу релігії в Україні

Особливий же подив викликала заява учасників зустрічі про те, що «попри воєнний стан, в Україні загалом забезпечуються основні права та свободи людини, діють демократичні інститути та судові інстанції. Водночас виникають проблемні питання, які потребують діалогу та узгоджених рішень між конфесіями та владою».

Ця заява про те, що в Україні забезпечені всі необхідні релігійні права та свободи. У ній стверджується, що Україна є прикладом демократії та свободи віросповідання, а якщо проблеми і є – то вони вирішуються в дусі діалогу та узгоджуються конфесіями та владою. Це не просто брехня – це цинізм найвищої міри.

Погодитися з таким висловом – отже, забути, що прямо зараз проти кількох ієрархів Української Православної Церкви ведуться зовсім дикі кримінальні справи, які звинувачують їх у поширенні «проросійських» наративів і підтримці країни-агресора. Прямо зараз на законодавчому рівні Верховна Рада, мабуть, «в дусі діалогу» намагається заборонити УПЦ.

Також, ймовірно, за погодженням із владою, громади УПЦ «вільно» переходять до ПЦУ, а болгарки, ломи, поламані щелепи та руки – це саме ті речі, які «вимагають діалогу».

Крім того, влада намагається відібрати Києво-Печерську лавру, проводить перевірки Почаївської лаври, відібрала Кременецький монастир – і все це, виходить, було «узгоджено»?

Слід нагадати і про те, що зараз у СІЗО перебувають митрополит Арсеній Святогірський, священник УПЦ протоієрей Сергій Чертилін і православні журналісти.

Іншими словами, наша Церква переживає зараз найскладніший час у своїй новітній історії. Люди, які говорять про це, сидять за ґратами, а люди, котрі намагаються захистити свої храми – ризикують здоров'ям. Не бачити цього, говорити, що «все добре» – значить зраджувати їх і Церкву.

Церква та влада: уроки історії

Митрополита Климента та протоієрея Миколая Данилевича можна зрозуміти. Вони не хочуть розділити долю тих ієрархів і священників, яких уже судять. У чому ж наші претензії? Вони полягають у тому, що якщо не можеш говорити правду, то хоча б не кажи брехні. Мовчання у цій ситуації було б більш прийнятним, ніж підписання документа, слова якого подібні до ножа в спину всім тим, хто сьогодні захищає свої храми, монастирі, Лавру і Церкву. Тим більше, що митрополит Климент і протоієрей Миколай Данилевич під час зустрічі з послами Великої сімки виступали виключно в ролі статистів (їхні імена навіть не вважали за потрібне розмістити в списку учасників зустрічі). Вся їхня функція зводилася до того, щоб разом з усіма сказати одне слово – «одобрямс!».

Можливо, беручи участь у цій зустрічі, представники УПЦ дотримувалися тих самих мотивів, що й патріарх Сергій Страгородський, який заявляв послам іноземних держав, що в СРСР гонінь на Церкву немає. Патріарх Сергій сподівався, що своїми словами зупинить знищення Церкви безбожною радянською владою, але до початку 1941 року Церква майже повністю припинила своє існування. Жодні декларації та заяви про лояльність не могли врятувати Її.

Так само можна сказати і про зустріч ВРЦіРО з послами G7. Вона була покликана продемонструвати всьому світу напередодні Швейцарського саміту миру, що в Україні все добре, що це справді демократична держава, де такі речі, як права та свободи людини, дотримуються навіть попри війну.

Політична вигода для влади

Українській владі вкрай невигідно виглядати в очах своїх західних колег гонителями, бо поняття свободи віросповідання, свободи слова та свободи совісті на Заході часто мають більшу вагу, ніж гроші, вплив, влада та авторитет. Демократія – це насамперед можливість вірити в Бога так, як тобі хочеться, і на Заході це не тільки розуміють, а й усіляко захищають і підтримують.

Саме тому зустріч із G7 мала показати, що Україна – демократична країна. І дуже шкода, що у цьому «показі» взяли участь представники тієї самої Церкви, проти якої точиться сьогодні справжня війна. Більше того, не лише ухвалили, а й підтримали ту брехню, яку транслювали учасники зустрічі.

Висновки

Українська Православна Церква перебуває у складній політичній ситуації. Проти неї ведуться судові провадження, які сприймаються як політично мотивовані. В Україні здійснюється неймовірний тиск на релігійні свободи. Влада намагається обмежити діяльність УПЦ, що суперечить міжнародним стандартам прав людини, включаючи свободу віросповідання.

Однак у відповідь на це представники Церкви намагаються демонструвати свою лояльність, виправдовуючи себе тим, «щоб не було гірше».

І в цій ситуації найважливішу роль відіграють західні інститути та міжнародне співтовариство, перед якими Україна намагається показати себе як демократичну державу, яка дотримується прав і свобод людини.

Влада розуміє, що її репутація в очах західних партнерів може серйозно постраждати через звинувачення у порушенні релігійних свобод. А отже, мовчати перед цією самою міжнародною спільнотою про те, що відбувається в Україні в релігійній сфері – не можна, а говорити протилежне – як мінімум цинічно.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також