Політика постправди у Зарваниці: як Святослав Шевчук Русь перехрестив
Глава УГКЦ заявив, що його конфесія існує 1030 років. Навіщо він перекручує історію?
У наш час світ вже досить міцно увійшов у період своєї політичної історії, який називається політикою постправди (post-truth politics - англ.). Феномен постправди вже активно досліджується політологами, соціологами, психологами та іншими фахівцями. У цих дослідженнях фігурують приклади політики постправди, що стали вже класичними. Це військова кампанія США в Іраку, вибори президента США, Brexit (вихід Великобританії з ЄС). І ось тепер до скарбнички класичних прикладів політики постправди можна додати промову глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Святослава Шевчука у Зарваниці.
Вперше термін «політика постправди» був використаний Девідом Робертсом у 2010 році в авторській колонці інтернет-видання Grist.
А саме слово «постправда» вперше було використано Стівом Тесичем у 1992 році в публікації про першу війну в Перській затоці. Сьогодні технологію постправди все активніше використовують для досягнення політичних цілей і в 2016 р. слово «постправда» удостоїлося звання «слово року» за версією Оксфордського словника.
Означає це слово наступне: політичні цілі досягаються шляхом звернення до емоцій і стереотипів аудиторії та багаторазовим повторенням неправдивих або маніпуляційних тверджень. Об'єктивні факти, навіть багаторазово досліджені та підтверджені документально, при цьому просто ігноруються.
Найвідомішим та водночас найкривавішим прикладом використання політики постправди є так звана «пробірка Коліна Пауелла», держсекретаря США у 2001-2005 рр.
5 лютого 2003 року Колін Пауелл виступив на засіданні Ради Безпеки ООН з вимогою розпочати військову операцію в Іраку під приводом того, що Ірак приховує свою програму розробки і виробництва зброї масового знищення (ЗМЗ). Так почалася Іракська війна 2003 р., яка офіційно закінчилась лише через 8 років, а насправді продовжує чинити свій вплив на цю країну й сьогодні у вигляді терактів та міжетнічного протистояння. Жертвами цієї війни стали більше одного мільйона людей. У квітні 2005 р. ЦРУ опублікувало 92-сторінкову доповідь, у якій визнала, що «ЗМЗ в Іраку немає і ніколи не було». А в 2010 році Пентагон визнав, що привід для вторгнення в Ірак був неспроможним від самого початку. Але справу вже було зроблено.
А ось наш вітчизняний приклад політики постправди. Його продемонстрував глава УГКЦ Святослав Шевчук під час «прощі» УГКЦ у Зарваниці 15 липня.
Основний меседж проповіді глави УГКЦ полягав у тому, що саме ця релігійна організація є тією самою Церквою, яка виникла на Русі при святому князі Володимирі. Кожному школяреві відомо, що віра, яку приніс на Русь рівноапостольний князь – Православ'я. Як можна називати релігійну організацію православною, якщо в самій її назві йдеться, що вона католицька? Як можна називати релігійну організацію православною у присутності римо-католицьких єпископів, котрі співслужили Святославу Шевчуку (на задньому плані фотографії). Як може претендувати католицька церква східного обряду, яка виникла на досить невеликій частині території нинішньої України в 1596 р., на хоч якийсь зв'язок зі святим князем Володимиром, який хрестив Русь у православну віру за 600 років до того?
Так, відповіді на ці питання абсолютно однозначні, але… Це нікого не цікавить! Це політика постправди! А політика постправди полягає у зверненні до емоцій і стереотипів аудиторії при ігноруванні фактів. Ну то й що, що брехня? Її ж вимовляє такий добрий, усміхнений та дуже-дуже європейський Святослав Шевчук! Адже він при цьому одягнений у православні архієрейські облачення! І головне: в неї ж вірять! В цю брехню!
Святослав Шевчук: «Саме Українська греко-католицька церква сподобилася бути спадкоємницею, правонаступницею князя Володимира і його святого Хрещення. Саме в нашій Церкві безперервно упродовж 1030-ти років цей скарб віри передається з вуст в уста від одного покоління до іншого».
Віра УГКЦ це віра католицька, віра у верховенство і непогрішність папи римського, віра в ісходження Святого Духа від Бога Сина, що суперечить Нікейсько-Царгородському Символу віри, віра в чистилище, непорочне зачаття Пресвятої Богородиці, віра в понадобов’язкові заслуги святих і в багато чого іншого. Це все католицтво, нехай навіть і «греко-». Чи вірив у все це святий князь Володимир?! Ні, не вірив! Його віра була православною! А латинство він відкинув. Відпадіння Риму від Вселенської Христової Церкви формально було оформлене в 1054 р., але й у 988 р. латинство вже було цілком сформованим і відмінним від Православ'я релігійним вченням. Більше того, от якраз у той час, коли святий Володимир обирав віру, в Римі був період правління, названий в історіографії «порнократією», коли Ватикан грузнув у розпусті та хабарництві, а реальна влада в Римській курії належала коханкам та матерям римських пап. Не дивно, що князь Володимир це відкинув. І йому й на думку не могло спасти, що люди, які зрадили Святе Православ'я та об'єднались ось з цим самим Римом, який заплямував себе з тих пір ще більшими злочинами, ризикнуть стверджувати, що саме вони є спадкоємцями і правонаступниками його, Володимира, віри. Але святий Володимир не жив в епоху постправди.
Так, віра святого князя Володимира дійсно передається з вуст в уста упродовж 1030 років. І передається вона в Православній, а не в Католицькій Церкві. І УГКЦ аж ніяк не є спадкоємицею або продовжувачкою цієї віри. УГКЦ є спадкоємицею жменьки архієреїв-зрадників, а якщо бути точним, Іпатія (Поцея) і Кирила (Терлецького), які підписали 23 грудня 1595 р. в Римі акт відречення від Православ'я та поцілували в знак покірності туфлю у папи Климента VIII (Іпполіто Альдобрандіні). До речі, це той самий папа, при якому був спалений видатний вчений і філософ Джордано Бруно. І теж до речі, це той самий папа, якому Європа певною мірою зобов'язана поширенням кави. Привезений з ворожої Туреччини напій папське оточення називало диявольським та нечистим і закликало заборонити. Однак папа, згідно з переказами, скуштував його і сказав: «Цей диявольський напій такий смачний… Ми повинні обдурити диявола і благословити його». Ось такій людині присягали на вірність і цілували туфлю батьки-засновники сучасної УГКЦ.
Як би на це подивився святий рівноапостольний князь Володимир?
Святослав Шевчук: «Наша Церква упродовж тих 1030-ти років не тільки була захисницею, душею українського народу, не тільки державницькою Церквою, але Церквою державотворчою».
Від таких слів здатні перевернутися в труні і Іпатій (Поцей) разом з Кирилом (Терлецьким). До такого не додумалися навіть наші псевдоісторики, які стверджували, що першими й найкрутішими людьми на землі були укри, безпосередні предки сучасних українців. Шкода, що Святослав Шевчук не уточнив, яка саме держава утворилася завдяки греко-католикам. Невже та сама Річ Посполита, до якої входили землі, на яких і виникла унія? Але Річ Посполита була державою католицькою. А може, це Держава Козаків, Гетьманщина? Але козацтво завжди боролося насмерть проти унії за Святе Православ'я! А може, це Російська імперія чи навіть СРСР? А може, Австро-Угорщина? Смішно! Ніколи, в жодній країні Греко-католицька церква не була державною, а державотворчою й поготів!
Проте ж і не посоромився Святослав Шевчук виставити себе на посміховисько такими безглуздими твердженнями! Ну то й що, що безглузді? На дворі ж епоха постправди!
Але от твердження про те, що уніатство було «захисницею, душею українського народу» це вже не безглуздя. Це образа, плювок в душу українського народу! Ні від кого наш народ не постраждав більше, ніж від уніатів, що насильно намагалися звернути людей у католицтво. Згадаймо, що про це писав Тарас Шевченко:
«Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
… Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли.
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава.
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: “Te deum! алілуя!»
(1850 р.)
Задамося питанням: чому сьогодні в Україні греко-католики так прагнуть примазатися до слави святого князя Володимира і до Хрещення Русі у 988 р.? Та тому, що це зараз в тренді, це дає найбільші політичні та іміджеві дивіденди. Коли наші землі входили до складу Польщі, уніати, навпаки, дистанціювалися подалі від Православ'я і перед католицькими правителями Речі Посполитої на всі лади стверджували, що, мовляв, «ми свої, ми католики, тільки обряди у нас поки ще православні, дрімучого нашого народу заради».
Є й ще одна обставина, яка пояснює, чому стало можливим, не соромлячись і не стидаючись, говорити таку брехню, яку ми чули з вуст глави УГКЦ. Це шельмування, утискання та намагання поставити поза законом справжню спадкоємицю і правонаступницю віри святого князя Володимира – Українську Православну Церкву. Вона зараз беззахисна перед нападками і наклепом. Влада намагається виставити її агентом іноземної держави, відірвати від народу та позбавити елементарних конституційних прав. Сказати про неї правду, просто історичну правду, є моветоном для більшості українських політиків і громадських діячів. А правда полягає в тому, що весь Православний Світ вважає саме УПЦ, і нікого іншого, Церквою Христовою в Україні, заснованою у 988 р. в Києві завдяки рівноапостольному князю Володимиру. Представники всіх Помісних Православних Церков мають намір розділити Євхаристійну Трапезу в день 1030-річчя Хрещення Русі саме з УПЦ, а не з розкольниками чи уніатами. Так вважає Православний Світ. А от українські політики вважають інакше. Вони намагаються забрати у нашої Церкви право іменуватися спадкоємицею Хрещення Русі князем Володимиром і віддати це право… ну от хоча б греко-католикам!
Але виявляється, що не лише греко-католики живуть політикою постправди. От і одна з протестантських деномінацій заявляє свої претензії на 1030-річчя Хрещення Русі в Православну віру.
А там, диви, і язичники підтягнуться! А що? Це ж політика постправди!
Так, можна посміятися й над Михайлом Паночком, який вже точно до Хрещення Русі не має жодного відношення. Посміятися й над безграмотними та абсурдними твердженнями Святослава Шевчука.
Але не даремно на початку статті був наведений приклад Іракської війни, яка забрала мільйон життів і розпочалась от з такої політики постправди. Якщо продовжувати й надалі культивувати постправду в Україні і, мало того, зводити її в ранг офіційної політики держави, можна докотитися і до справжньої релігійної війни. Згадаймо, як уніати гнобили і знищували фізично православних на нашій землі, згадаймо, про що писав Тарас Шевченко…
Згадаймо і не допустимо цього!
