Уніатські граблі: чим конфлікт у Коломиї небезпечний для УГКЦ
Сам храм, розташований у Надвірнянському передмісті Коломиї, належить до пам'яток архітектури національного значення Івано-Франківської області та зареєстрований під охоронним номером 233/1. Його то зачиняли, то відчиняли, а в 1983 році перетворили на музей писанки. І лише в 1990 році передали в користування громаді УПЦ. Стан храму в той час був жахливим, тому не дивно, що ніхто, крім православних, брати його та приводити до ладу не хотів. Хоч би як там не було, сьогодні він на законних підставах належить громаді УПЦ.
Тому рішення про передачу храму, яке намагалися прийняти депутати міськради, суперечить Конституції, згідно з якою Церква відокремлена від держави, тож представники влади не можуть втручатись у життя релігійної громади. З урахуванням цього мер міста пообіцяв, що силового захоплення храму не буде. Він запевнив, що всі юридичні питання щодо приналежності храму будуть вирішуватись виключно демократичним шляхом.
Проте вже 4 червня представники УГКЦ, заручившись підтримкою воєнізованої організації незрозумілого походження «Чорна сотня», зробили першу спробу рейдерського захоплення храму. Свої дії вони мотивували тим, що громада храму, мовляв, не підтримує будівлю в належному стані, крім того, «служить Москві», а сам храм історично належав УГКЦ. Всі аргументи на користь того, що «належний стан» пам'ятки архітектури XVI століття має забезпечувати не громада, а влада, почуті не були. Як і запевнення про те, що ніхто Москві не служить і служити не збирався.
Більш того, греко-католики, за словами настоятеля храму протоієрея Василя Кобельського, обманом пробралися всередину і відслужили літургію. Після цього священики УГКЦ намагалися переконати громаду храму добровільно перейти в юрисдикцію їхньої Церкви. А коли такі слова належного ефекту не отримали, перейшли до погроз та образ не лише на адресу православних священнослужителів, але й простих мирян, серед яких було чимало жінок.
Така поведінка представників УГКЦ, як і сам конфлікт, не залишилась непоміченою. На ресурсі «Релігія в Україні» з'явилася стаття Миколи Крокоша «Католицько-православний екуменізм в Україні після Коломиї – що далі?». Стаття дійсно важлива. І не тільки в світлі православно-католицьких відносин або коломийського конфлікту, але і в світі взагалі усього, що відбувається в Україні.
Потрібно відзначити, що автор займає максимально акуратну і зважену позицію щодо цієї проблеми. Проте вже на самому початку, цитуючи заяву ВЗЦЗ УПЦ, що апелює до чинного законодавства, він згадує про ситуацію в селі Ірлява Закарпатської області, в якому віруючі УПЦ відмовляються, незважаючи на рішення суду, передати храм уніатам. Але цей приклад не зовсім коректний. Справа в тому, що в Ірляві серед місцевого населення уніатів практично немає, в той час як православних – кілька десятків. І якщо вони віддадуть свій храм уніатам, то самі фактично залишаться на вулиці. У той час як в Коломиї уніатських храмів – близько двох десятків, а православних – лише два. Ще один храм жодним чином не вирішує нагальних проблем Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, зате створює масу проблем для Івано-Франківської єпархії УПЦ.
Сам Микола Крокош прекрасно розуміє, що Ірлява і Коломия – речі різні. У Коломиї з кількома десятками храмів їхній розподіл, який відбувся на початку 90-х, не може бути настільки ж болючим, як в Ірляві, де храм всього один. І якщо в Коломиї віруючі можуть побудувати церкву, то в Ірляві – ні. Саме тому, як здається Крокошу, кращим виходом з конфліктної ситуації можна вважати 28 і 31 пункти Баламандського документа Спільної православно-католицької комісії, в яких пропонується вбачати в представниках іншої конфесії не конкурентів, а Церкву-Сестру, до храму ставитися як до Божого дому, забути про всі історичні права, а богослужіння звершувати почергово.
В принципі, в тих місцях, де храм всього один, а людей, що належать до різних конфесій, багато, конфліктні ситуації шляхом почергового служіння худо-бідно вирішити можна. Прикладів більш ніж достатньо, особливо за кордоном. Але ж ми живемо в Україні. А тут поняття толерантності та демократії не просто розмиті, а геть відсутні. Особливо якщо йдеться про уніатів або представників «Київського патріархату». Там, де їх більше, ні про яке почергове служіння ніхто і слухати не хоче – храм просто відбирають. Про почергове служіння вони говорять в тих місцях, де їх менше. Крім того, вже з досвіду ми, православні, знаємо, що найчастіше такі «служіння» знову-таки закінчуються захопленням храму. Тож ні про яку любов чи «миротворчий дух» з вуст уніатів ми не чули. Саме тому, а також у силу інших, літургійних і догматичних, причин почергове служіння не може вважатися вирішенням.
Тим більше в Коломиї. Якщо б у уніатів в цьому місті, як і у православних, було лише два храми, це питання звучало б принаймні логічно. Але при наявності майже 20 храмів говорити про почергове богослужіння... Вам самим не смішно?
Далі цитата зі статті Крокоша без купюр: «Для УГКЦ ситуація в Коломиї означає те, що в тамтешній єпархії панує махновщина, а місцевий єпископ не справляється з своїми сановими обов’язками, бо не охолодив вчасно гарячі голови з духовенства, які, використовуючи негативні настрої до УПЦ в суспільстві, викликані війною на Сході, вирішили прибрати до рук ласий шматок конфесійного пирога, яким є кожен храм у місті. Дуже дивує позиція керівництва УГКЦ, зокрема Блаженнішого Святослава, який фактично самоусунувся від вирішення ситуації, хоча погіршення католицько-православних відносин може відбитися передусім на його власній єпархії. Він мав би навести порядок в Коломийсько-Чернівецькій єпархії шляхом усунення нерадивого єпископа, котрий не розуміє значення події в його єпархії для відносин УГКЦ з екуменічним партнером, яким є УПЦ, або ж суспендуванням священиків, які безпосередньо провинилися в цій ситуації своїми провокативними й антиекуменічними діями, та офіційно вибачитися перед УПЦ за скандальне поводження священиків УГКЦ із вірянами цієї Церкви. Адже наслідки для іміджу УГКЦ внаслідок цього абсолютно зайвого конфлікту з УПЦ в Коломиї без перебільшення є катастрофальними. УГКЦ виглядає як порушник громадянського миру в суспільстві під час війни, який створює чудову медійну картинку для агресора з «уніатськими бойовиками» і переслідуваними «беззахисними православними бабулями». Не кажучи вже про те, що наша Церква розписалася в своїй екуменічній неспроможності. Аргументація місцевої єпархії УГКЦ «історичним правом» є прямим шляхом до поновлення міжконфесійного протистояння з усіма православними юрисдикціями. При цьому в Коломиї йдеться про церкву, збудовану ще до 1700 р., коли Львівська єпархія прийняла унію – отже, цей храм був збудований ще як православний. Нема чого дивуватися, що цю ситуацію сповна використає Московський Патріархат – привід до цього надала сама УГКЦ. Чергові звернення в бік Ватикану про агресію УГКЦ проти православ’я є неминучими, і в цьому випадку вони підтверджуються конкретним фактом, який неможливо заперечити».
З цього пасажу абсолютно очевидно, що конфлікт у Коломиї абсолютно не потрібен в першу чергу самим уніатам, які оголосили Drang nach Osten (нім. «Натиск на Схід»).
По-друге, цей конфлікт має великі негативні наслідки для католиків, особливо в світлі постійних візитів папського нунція на Донбас. А це означає, що плани Ватикану з латинізації не лише сходу України, але й Росії можуть провалитися.
По-третє, Крокош висловлює невдоволення не тільки діями керівництва Коломийсько-Чернівецької єпархії, але й бездіяльністю Шевчука, який в цій ситуації повинен був хоч якось відреагувати.
По-четверте, він в черговий раз нагадує духовенству УГКЦ, що робити ставку на політику – небезпечно і загрожує великими проблемами. Особливо, якщо ми згадаємо про багаторазові провали «політичних обранців» УГКЦ. Церква і кожний окремо взятий священик завжди і в усіх ситуаціях повинен робити ставку тільки на Євангеліє.
Ну, і по-п'яте, Крокош освіжив пам'ять деяких уніатів, які забули, в якому саме році Львівська єпархія прийняла унію, а тобто, забули, хто саме побудував храм у Коломиї.
Як би там не було, відрадно, що і в середовищі уніатів є думаючі люди, які не згодні з тією політикою, яку намагається вести їхня Церква в деяких регіонах України. Можливо, їхнє невдоволення має інші корені, відмінні від простого аналізу ситуації і християнських цінностей. Наприклад, ватиканські. Але в будь-якому випадку нам, православним християнам, залишається сподіватися на те, що питання вирішиться законним і мирним шляхом, а всі, хто виявив агресію по відношенню до нашої Церкви і її вірних, покаються в своїх вчинках і словах, або ж понесуть за них належне покарання.
0
0
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Читайте також
«Свинопас» і «Ферзь»: кого ПЦУ ставить за приклад?
14 Листопада 14:15
Без Помпео: Початок кінця міжнародної підтримки проєкту ПЦУ?
12 Листопада 22:15
Автономія УПЦ та усунення Донецького митрополита
27 Жовтня 19:04
Які таємниці про СПЖ вивідала СБУ через свого агента?
26 Жовтня 09:26
Три загадкові Синоди, чи що вирішили щодо УПЦ?
25 Жовтня 19:22