Законодавчий абсурд. Чи доречний у демократичному суспільстві законопроект 4511?

12 Жовтня 2016 16:06
418
Законодавчий абсурд. Чи доречний у демократичному суспільстві законопроект 4511?
Останнім часом увага небайдужих до долі Української Православної Церкви людей прикута до ряду законодавчих ініціатив, які безпосередньо стосуються цієї конфесії.

Перше, на чому можна було би зосередити увагу, – дані законодавчі ініціативи окремої групи депутатів завуальовано спрямовані саме проти канонічної Церкви, що пов’язано з тим «пресом», під яким перебуває УПЦ останні кілька років.

Законодавці, немовби відпрацьовуючи чиєсь замовлення, намагаються зробити все, аби обмежити права віруючих УПЦ та унеможливити існування цієї релігійної організації на території України. Найбільш прикрим є той факт, що подібні речі мають місце в державі, яка декларує дотримання європейських цінностей та прагнення вступу до ЄС.

Особливо привертає увагу законопроект 4511, щодо якого можна сказати, що ця ініціатива радше нагадує ті антицерковні репресії, які впроваджувались за радянських часів. Достатньо лише вдуматись в назву 4511, аби зрозуміти, що цей законопроект далекий від будь-яких норм демократії. Проект закону «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором», який гіпотетично спрямований проти УПЦ, є абсурдним хоча би тому, що «законодавці» жодним чином не зможуть довести, що центр Української Православної Церкви знаходиться в Росії.

Як би там не було, варто було би звернутись до європейської практики законодавчих стосунків між державою та релігійними організаціями, аби вказати на ті несумісні з демократією поняття, які в Україні хочуть прийняти за закон. В європейському суспільстві існує переважно єдина система законодавчих норм, щодо прав і свобод в релігійній сфері.

Для першого прикладу варто було би взяти одну з норм законопроекту 4511, де вказується, що «З релігійними організаціями, які визначені статтею другою цього закону, держава укладає відповідні договори (угоди) щодо особливого статусу цих організацій». Фактично, подібна норма, викладена в статті 3-й законопроекту 4511, суттєво обмежує діяльність тієї чи іншої релігійної організації на території України, адже, за якими критеріями та нормами даний договір може бути підписаний чи не погоджений, в статті не вказується.

Відповідно, якщо з боку держави не буде виявлено бажання до підписання подібного договору, та чи інша релігійна організація банально не матиме права на своє існування і діяльність, що автоматично порушуватиме не лише українські, але і європейські закони, які регулюють захист прав віруючих.

Наприклад, в Статті 6 «Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань» (проголошена Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада 1981 р.) існує пункт, який взагалі нівелює законопроект 4511 як явище. Вказана норма свідчить, що будь-яка релігійна організація має право вільно «…встановлювати і підтримувати зв'язки з окремими особами та громадами в галузі релігії та переконань на національному та міжнародному рівнях».

Іншими словами, де б не знаходився керівний центр релігійної організації, допоки вона не порушує діючого законодавства, ніхто не має право обмежувати її діяльність якимось «особливим» ставленням. В цій ситуації не прийнятні ані «договори про існування», ані будь-який інший контроль, який по факту є обмеженням. Тобто навіть якби УПЦ була керована з самої Червоної площі Москви, якщо її діяльність не порушує закон, ніхто не має права чинити будь-яких перешкод.

Стаття 5-та законопроекту 4511 вказує, що «Призначення центрального та регіонального керівництва релігійних організацій які визначені статтею другою цього закону, відбувається після погодження відповідних кандидатур від релігійної організації з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії». В той же час «Декларація ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань» заперечує подібну вимогу, вказуючи на те, що релігійні організації мають вільне право «…готувати, призначати, обирати або призначати за правом успадковування відповідних керівників відповідно до потреб та норм тієї чи іншої релігії або переконань».

Окрім даної Декларації законопроект 4511 заперечує не лише ряд інших європейських законів щодо свободи совісті, але і основоположну в Україні – Конституцію. В законі України про свободу совісті та релігійні організації немає навіть найменшого натяку на той абсурд, який сьогодні хочуть впровадити в якості закону зацікавлені в цьому депутати.

Погляньмо на дану ситуацію з іншого боку. Чи сталася заборона або обмеження діяльності релігійних організацій ісламістського спрямування в країнах Євросоюзу опісля ряду терористичних актів, які хвилею прокотились в провідних Європейських державах? Всім відомо, що терористичні угрупування ісламістського спрямування досить часто «притягують за вуха» релігійний фактор як мотивацію своїх дій. Так чи примушують, наприклад в Німеччині, мусульман підписувати договори з державою, для того аби останні мали право на свою діяльність? Чи змушують у Франції погоджувати релігійних лідерів мусульманських спільнот з державним апаратом?

Здається, що подібного в Європі не трапляється, оскільки в країнах ЄС доба релігійних суперечок минула кілька століть тому. І навіть в державах, де певна релігійна течія вважається панівною, наприклад – Великобританія, вільно і безперешкодно співіснують й інші релігії. Натомість в Україні доволі чітко прослідковується упереджене ставлення до «невигідних» релігійних організацій, які не можна інкрустувати в ту чи іншу політичну лінію.

Цікаво, що під час глобальних та масштабних війн, наприклад – 2-ї Світової, ніхто не вигонив римо-католицьку церкву з, наприклад, Польщі, лише тому, що її керівний центр знаходився у фашистській Італії, котра, як відомо, воювала на боці гітлерівської Німеччини. Взагалі, мало де в світі зустрічаються ситуації, коли діяльність тієї чи іншої релігійної організації обмежувалась би лише через напружені політичні стосунки країн, де знаходяться їхні центри з державами, де вони перебувають по факту.

В ситуації з Україною дане явище має відверто політичний характер, особливо зважаючи на ту інформаційну кампанію з дискредитації УПЦ, яка активно ведеться в ЗМІ протягом останніх років. І хоча представники УПЦ неодноразово наголошували на тому, що Церква відстоює цілісність та суверенітет України, в сучасній політиці ця конфесія банально не вписується. Не в останню чергу це відбувається і через ту миротворчу позицію, яку обрали в УПЦ.

Прикро також і те, що окремі ситуації, в яких священики чи миряни УПЦ задекларували себе прихильниками самопроголошених республік, трактуються як загальноцерковна позиція. Здається, що в будь-якому демократичному суспільстві до кожного з подібних випадків був би індивідуальний підхід.

Зважаючи на той факт, що Україна є членом ООН, норми наведеної в приклад декларації, є обов’язковими для дотримання в нашій державі. Також, враховуючи прагнення наших політичних лідерів привести державу до ЄС, було би доречно підтверджувати це не лише словами, але і діями в усіх сферах, включно – в питанні стосунків держави і релігії. Основою ж проблемою, якою хотілось би підсумувати цей текст, є те, що в Україні існує чудова законодавча база щодо свободи совісті та віросповідань, але, нажаль, вона не працює, оскільки релігія, яка за Конституцією, відокремлена від держави, все частіше стає елементом політичного впливу.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також