Юраш: Ми віддали Софію УПЦ КП, тому що ця Церква гідно проявила себе на Майдані
Таким діамантом чиновницької думки в обрамленні інших, не менш блискучих тез директора Департаменту у справах релігій та національностей Андрія Юраша глядачі України могли насолоджуватися 24 лютого у програмі Олеся Донія «Остання барикада».
Програма, як Ви вже могли здогадатися, була присвячена обговоренню скандального рішення Міністерства культури України про передачу у користування УПЦ КП «Малої Софії». Однак, замість очікуваної дискусії (а ця тема викликала у суспільстві дуже бурхливу реакцію), вийшов прісний пропагандистський продукт, що, за задумом авторів, повинен був переконати глядача у правильності та мудрості рішення, прийнятого главою Мінкульту В. Кириленком (який випадково опинився членом Вищої церковної ради УПЦ КП). Про те, що ця програма стала майданчиком для тривіальної агітації на користь рішень влади говорить і ретельний підбір гостей, і солодка їхня одностайність, і вибудувана лінія обговорення теми.
У гості до Донія у цей вечір були запрошені:
Андрій Юраш – директор Департаменту у справах релігій та національностей Мінкультури,
Володимир Бондаренко – політик,
В'ячеслав Корнієнко – заступник директора «Софії Київської»,
Сергій Шумило – директор Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні.
Всі ці люди, окрім Сергія Шумила, мали свої розподілені функції і, відповідно, кожен, у міру своїх здібностей, намагався, як то кажуть, працювати у команді.
Володимир Бондаренко, запрошений як представник старої влади (але, зауважте, не «злочинний» представник) повинен був розповісти глядачеві, як раніше Київський Патріархат кривдили та гнобили, а землю та храми віддавали тільки Московському. Його завдання було простим, але важливим: вселити глядачеві думку, що Українська Православна Церква як «антиукраїнська» організація абсолютно не заслуговувала права служити у такій національній святині, як Софія Київська. Тим самим готувався та удобрювався ґрунт для подальшого соло А. Юраша. Вийшло у Володимира Дмитровича, скажімо прямо, зі змінним успіхом.
В'ячеслав Корнієнко зобов'язаний був погоджуватися з висловлюваннями інших гостей (крім Сергія Шумила) та ведучим. Його сором'язлива усмішка символізувала беззастережну одностайність керівництва Софіївського заповідника з будь-якими рішеннями Мінкульту. Впорався чудово.
Андрій Юраш як безперечний лідер мав повну свободу слів та дій. Виступав натхненно, окрилений та з великим піднесенням. Можливо, тому висловлював деякі, скажімо так, ексцентричні думки.
Завданням Олеся Донія як ведучого була координація слів та дій запрошених гостей. Також, він, час від часу, нагадував, що, хоча він і «людина мирська», але Московський Патріархат не любить.
Трохи пізніше Сергій Шумило, який намагався відстоювати у цій компанії свою, опозиційну точку зору, писав про цю зустріч: «Там планувалося, що будуть дві точки зору проти двох протилежних... Я пропонував, для різноманітності, запросити ще відомого незалежного експерта Тимура Бобровського або главу опікунської Ради «Софії Київської» Федора Зернецького, але замість них прийшов заступник директора заповідника, якого я теж поважаю, але він на зарплаті у Мінкультури))) Тому вийшло, що я один проти чотирьох...»
Не секрет, що Софія Київська до сьогоднішнього дня уособлювала собою нейтралітет у відносинах держави та всіх українських конфесій. Незважаючи на неодноразові звернення Церков віддати храми Софії для богослужінь (відомо, зокрема, про листи Глави УПЦ до президента Януковича у 2010 році), влада незмінно відповідала відмовою. За роки незалежності до керівництва в Україні приходили люди різних конфесійних уподобань, але жодного разу Софія Київська не була віддана якійсь одній Церкві. Тому не дивно, що ставлення до цієї національної святині стало лакмусовим папірцем справедливого та паритетного відношення держави до всіх українських конфесій.
Оскільки нинішня влада цей паритет грубо порушила, то вона повинна була надати українцям вельми переконливі аргументи на користь прийнятого нею рішення. І зробити це повинен був, у першу чергу, Андрій Юраш, як людина, що представляє державу з усіх питань, пов'язаних із церковним життям.
Нинішній директор Департаменту у справах релігій ніколи не приховував своїх симпатій до УПЦ КП та антипатій щодо Української Православної Церкви, а тому немає нічого дивного у тому, що вся аргументація щодо рішення про передачу «Малої Софії» Київському Патріархату звелася до просторікувань про те, наскільки УПЦ КП достойніша, патріотичніша та авторитетніша, ніж Українська Православна Церква.
Юраш: Питання збереження «Малої Софії» відпало, там нічого зберігати. Ми обговорюємо фейк.
Протягом усієї програми пан Юраш шість разів висловлював думку про те, що рішення про передачу УПЦ КП «Малої Софії» ніяк не пов'язане з ідеологією, та потрібно розглядати це питання поза ідеологічних складових.
Що ж, очевидно, у Андрія Васильовича особливе, глибоко державне бачення терміна «ідеологія», і висловлена ним думка про те, що представники УПЦ КП під час подій Євромайдану поводилися «виключно гідно» і тому заслуговують Софії більше ніж будь-хто, до питань ідеології ніякого відношення не має. Однак ця теза явно вимагає свого завершення, чого пан Юраш не зробив, мабуть, з міркувань вродженої делікатності. Адже, згідно з елементарною логікою, якщо УПЦ КП заслуговує Софію, оскільки вона вела себе на Майдані гідно, значить Мінкульт проігнорував УПЦ саме через негідну поведінку цієї Церкви. Іншими словами, заклики Київського Патріархату до активізації протестів на Євромайдані – це по-християнськи, а спроби ченців та кліриків УПЦ (встали між «Беркутом» та активістами 21 січня 2014 роки) зупинити силовий конфлікт, що стрімко розвивався, – така поведінка в юрашівське поняття церковної «гідності» не входить.
Не менш дивним є твердження чиновника і про те, що УПЦ КП «має найвищий рівень довіри і взагалі, і в православному середовищі». Кого Андрій Васильович мав на увазі під словом «православне середовище», залишилося нерозв'язаною загадкою. Чи відносив він до таких Патріарха Сербської Церкви Іринея, що висловлювався про УПЦ КП цілком виразно: «Розкольники з так званого «Київського Патріархату» давно відкинуті Православними Церквами та відносяться до Православ'я тільки по імені»? Або він згадав слова Патріарха Болгарської Православної Церкви Неофіта: «т. зв. УПЦ Київського Патріархату – не визнаний жодною Помісною Православною Церквою світу». А, може, він мав на увазі Синаксис Предстоятелів Православних Церков у Шамбезі, на якому представників Київського Патріархату не було взагалі, а єдиною Православною Церквою в Україні вкотре була названа УПЦ?
А. Юраш: Президент України розуміє, що він, як раз, належить до тих 20%, які ще формально там, але об'єктивно...
Втім, можна здогадатися, що Андрій Васильович мав на увазі дані соціологічних досліджень, які проводилися у квітні 2015 року. Згідно з цими опитуваннями 40% українців відносять себе до Київського Патріархату, і тільки 20% – до УПЦ. А отже, кажучи словами Юраша, є «принципова невідповідність між статистикою та реальними очікуваннями та орієнтаціями віруючих», тобто храми УПЦ КП, нібито, не уміщають у себе всіх охочих і тому потребують допомоги держави для розширення сфери свого впливу.
Однак немає ніяких даних про те, що за останній час зросла КІЛЬКІСТЬ ПАРАФІЯН У ХРАМАХ Київського Патріархату. Церкви УПЦ КП зовсім не ломляться від збільшеного числа віруючих. Андрій Юраш як релігієзнавець не може не знати про те, що абсолютна більшість опитаних людей до церкви заходять у кращому випадку раз на рік – освятити паски на Великдень, а свою позицію за належністю до того чи іншого патріархату визначають по передачах та публікаціях українських ЗМІ, у тому числі, і таких «об'єктивних», як «Остання барикада». Для підтвердження цієї тези досить згадати результати соцопитування 2010 року, коли ЗМІ ще не підходили до оцінювання Церкви з лінійкою патріотизму. Згідно з даними компанії "Research & branding group» 62% жителів України вважали Патріарха РПЦ Кирила українцем, а 49% віруючих Київського Патріархату взагалі не знали імені глави своєї організації.
Найпростіший та найдієвіший спосіб визначити справжню кількість православних віруючих в Україні запропонував заступник голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ протоієрей Микола Данилевич. Згідно з його розрахунками, православні парафії налічують, у середньому, близько 150 чоловік. Відповідно, множачи кількість парафій на середню кількість парафіян, отримуємо більш-менш точну цифру.
Щодо УПЦ: 12741 х 150 = 1 911 150, тобто, майже 2 млн. осіб.
Щодо УПЦ КП: 4700 х 150 = 700 000 чоловік.
Щодо УАПЦ: 1400 х 150 = 210 000 чоловік.
Таким чином, виходить, що парафіян УПЦ в Україні – не 20%, а 4,5% населення. Але і віруючих Київського Патріархату – 1,6%, а ніяк не 40%!
Втім, і 40% Юраш здалося мало; він, чомусь, вирішив об'єднати разом парафії УПЦ КП та УАПЦ! І це при тому, що буквально днями стало відомо про звернення Архієрейського собору та Патріаршої ради УАПЦ, в якому, зокрема, було сказано: «Нинішня влада штучно та цілеспрямовано ділить громадян України на своїх та чужих і «з презирством та цинічною зневагою» відноситься до Української Автокефальної Православної Церкви». А адже Юраш – самий що ні на є головний представник влади у відносинах із Церквою!
Але Андрій Васильович дозволяє собі не просто жонглювати цифрами. У власних очах він настільки авторитетний, що вважає за можливе давати поради президенту України щодо його конфесійних уподобань: «Президент розуміє, що він, як раз, належить до тих 20%, які ще формально там, але об'єктивно...»
Зрештою, втомившись від цифр та вичерпавши запас агітаційних заготовок, чиновник просто повідомив: «Рішення (про передачу Софії) не приймалося. Це була думка, яка, як говорили античні філософи, витала у повітрі, а ми її просто вловили»!
В. Бондаренко: Я радий, что ті, кого побили при похованні Патріарха Володимира, отримали сатисфакцію.
Безумовно, у цій програмі виконував соло Андрій Юраш. Але це соло не було б таким яскравим, якби його вигідно не відтіняв бек-вокал: суворий обвинувач Володимир Бондаренко, таємниче усміхнений В'ячеслав Корнієнко та, звичайно, господар ефіру – «мирська людина» (як він сам себе охарактеризував) Олександр Доній.
Треба сказати, що у нинішньому українському суспільстві, незважаючи на бадьору декомунізацію, абсолютно так само, як і за часів СРСР, для успішної кар'єри необхідно чуйно підлаштовувати свої погляди під «лінію партії». Тільки за радянських часів це був соціалізм, а зараз – націонал-патріотизм. Безумовно, з усіх присутніх найбільший досвід у політичному маневруванні був у Володимира Бондаренка. Провівши свого часу 10 років на комсомольсько-партійних посадах він, як ніхто інший, знає, коли потрібно щось гаряче підтримати, а коли – що-небудь з обуренням викрити.
Бондаренко не є ні церковним експертом, ні фахівцем-істориком. Об'єктивно, на цій програмі йому було робити нічого. Його роль була у вислолюванні голослівних негативних сентенцій про УПЦ: «У нас зараз дві різні конфесії, у яких абсолютно різне ставлення до нашої держави та до наших символів. Тому суспільство і реагує. Ви подивіться, як змінилася кількість парафіян у Київському Патріархаті та у Московському».
Ось тільки за радянських часів можна було викривати не замислюючись, суцільним потоком, а зараз адже можуть і за руку впімати.
Так пан Бондаренко в емоційному викривальному запалі заявив: «Відвідав госпіталь інвалідів війни у Пущі. Там не відспівують покійників, не моляться про Україну, про державу. Вони продовжують свою інформаційну діяльність як держави, яка не визнає, що у нас є війна з Росією».
Як вдалося з'ясувати СПЖ, Володимир Дмитрович, імовірно, мав на увазі госпітальний храм великомученика Пантелеймона. Нам вдалося зв'язатися з його настоятелем ієреєм Александром Колесніченко, який повідомив, що впродовж останнього року ніхто до нього з проханням про відспівування не звертався (приміщення храму являє собою разом з вівтарем кімнатку 17 м2), а на церковних службах моляться за всіх, про кого були подані записки, нікому не відмовляючи. Втім, якби пан Бондаренко хоч іноді відвідував церкву, то він би знав, що у будь-якому храмі УПЦ на кожній Літургії вимовляється прохання «О Богохранимой стране нашей, властех и воинстве ея».
Крім того, можна також навести приклади, коли священики у бучанських госпітальних храмах регулярно проводять панахиди за загиблими українським воїнам, жертвами Голодомору, проводять Таїнство Соборування для пацієнтів госпіталю.
І чи варто говорити, що остання сентенція пана Бондаренка остаточно прояснила його позицію з обговорюваної теми – помста та зловтіха: «Рішенню я аплодую. Я радий, что ті, кого побили при похованні Патріарха Володимира, отримали сатисфакцію».
У цьому контексті згадується фраза Андрія Юраша: «Ми виходимо з безапеляційно універсального принципу: перед державою всі релігійні організації є рівними, та ставлення до них зовсім однакове». Але чи дійсно рівні, Андрію Васильовичу? Судячи з того, як від однієї конфесії Юрашем із вдячністю приймаються нагороди, а про іншу не соромно висловитися, як про «агентів ФСБ», – все-таки не зовсім. Спостерігаючи за тим, як легко та регулярно Андрієм Васильовичем поширюється, м'яко кажучи, неправдива інформація про УПЦ, а Київському Патріархату під надуманим приводом не шкода віддати національну святиню, можна прийти до висновку – юрашівське уявлення про рівність навряд, чи адекватне. А на думку, чомусь, приходить цитата з антиутопії Джорджа Оруелла «Скотний двір»: «Всі тварини рівні. Але деякі тварини рівні більш, ніж інші».
Як відомо, якщо зірки запалюються, значить це комусь потрібно. Те, що Софію віддали саме у цей момент – явно не випадкове. Патріоти, котрі зажурилися після Шамбезі та Гаванської зустрічі, де Київський Патріархат був відверто проігнорований і православними ієрархами, і навіть Папою Римським, гостро потребували потужного заряду позитивних емоцій. І нехай навіть Патріарх Константинопольський Варфоломій, на якого націоналісти покладають такі надії, відмежовується від будь-яких проявів єресі етнофілетизму (націоналізму) у церковному житті, влада в Україні не дасть образити церковну структуру, що так активно її підтримує.
«Чим менше буде Московського Патріархату на цій землі, тим буде краще», – саме такою фразою підвів підсумок своєї програми «Остання барикада» її творець, ведучий, а за сумісництвом – і народний депутат України Олександр Доній, додавши при цьому: «Це була програма про культуру».
Загалом у цих двох фразах Доній тезисно виклав не тільки зміст своєї годинної програми, але і нинішнє кредо по відношенню до українського Православ'я сучасних українських комісарів Мінкульту: «Курс – на державну кишенькову Церкву».