Відділення церкви від держави: українська версія в умовах конфесійного розмаїття та «Свободи» від совісті
У Києві знову чути вибухи, а на верхніх щаблях розгалуженої української церковної ієрархії не менш вражаюче скрипить, повертаючись на 180 градусів, «іржавий флюгер»…
День 31 серпня 2015 року, забравши життя ще трьох українців, радикально розколов зміст публічних виступів очільників окремих українських конфесій. Очевидно, підступ смерті до чиновницьких кабінетів дався взнаки і у коридорах «патріотичної» церковної влади, яка ще раз продемонструвала, що ніякого відділення церкви від держави у нас насправді немає. А вищі релігійні чини у більшості випадків схильні говорити те, що їм диктують, змінюючи думку буквально, як колись, «разом з генеральною лінією партії». Якщо ж це не так – Церкві доводиться терпіти справжнє переслідування.
Буквально за кілька днів до чергових кривавих подій у столиці у Київській митрополії відбувся цікавий візит спеціального представника Державного департаменту США Шона Кейсі. На прохання американського чиновника його прийняв керуючий справами митрополит Антоній.
Владика констатував американському дипломату, що УПЦ поки що є єдиною суспільною інституцією, яка рівномірно охоплює майже всю територію України, включно з анексованим Кримом та зоною бойових дій на Донбасі. Пан Кейсі визнав, що для УПЦ це є сильною стороною, оскільки Церква може звертатись до всіх учасників конфлікту – в межах України.
Але з політичної точки зору – це дуже складне становище, і УПЦ за останні півтора року як ніколи відчула це на собі.
За кілька днів потому політичну та церковну верхівку буквально сколихнули події під Верховною Радою України, коли вибухи та кровопролиття опинились надто близько до владних коридорів та крісел. Можна по-різному ставитись до українських націоналістичних політичних сил, однак, очевидно, від того дня у соціумі з’явився новий тренд. Знищувати ідейних натхненників кривавого мітингу стало можна, і в більшості своїй діячі ВО «Свобода» нарешті відчули на собі, як це – бути об’єктом цькування та всезагального засудження.
Як і варто було очікувати, сутички 31 серпня 2015 року розгорнули риторику вищих церковних чинів з точністю до навпаки до того, що було чути від них раніше.
Загадковим чином мода змінилась. Здавалося б, чи давно очільник УПЦ КП публічно радісно прозвітувався про свій візит за кордон, до постачальників зброї? Чи давно ці церковні ієрархи, не кажучи про рядових священиків, сумлінно супроводжували усі «революційні» масові заходи та світилися на підмостках української політики? Чи обійшовся без них хоч один фарисейський вихід наших керманичів, починаючи від історичної «Молитви за Україну», коли одна з кандидатів на вищу державну посаду зібрала неабиякий церковний супровід для власного піару? І при цьому прецеденти прихильності представників УПЦ до того чи іншого політика чи ідеології завжди розглядаються «під мікроскопом» та швидко викладаються як черговий доказ чергової «зради».
Вибірковий зір – чи не найбільш поширена проблема, очевидно, всього киплячого українського суспільства. Чудово було б, коли б ми усі могли сприйняти без рефлексу «в штики!» думку, яка трохи відрізняється від нашої, а ще краще б, коли претенденти на духовне лідерство якось би не так радикально її змінювали в залежності від того, хто зараз перебуває на троні державному.
Виявляється, очільник УПЦ КП – з великим застереженням ставиться до «революційних» подій. Виявляється, що його дуже непокоять випадки застосування зброї, що державні потрясіння, до котрих представники його церкви як ніхто докладали руку, це велика шкода державі.
Цікаво, як це відчується на нижніх ланках Київського патріархату? Ще зовсім недавно, наприклад, один зі священиків УПЦ КП Володимир-Волинського району разом зі «свободівцями» брав психологічним штурмом гарненьку церковку у селі Охнівка – там не погидували тим, щоб оббрехати у ЗМІ молодого настоятеля. Буквально кілька тижнів тому по лінії ВО «Свобода» у ЗМІ області намагались поширити наклеп на настоятеля ще одного храму УПЦ, у селі Вербичне Турійського району. Там, де планується захоплення православного храму, як браття-близнюки з табакерки, з’являлися крикливі «патріоти» Тягнибока та галасливі діячі Київського патріархату. Що ж буде далі, якщо сам Філарет раптово засудив бунтарство та спроби революційних змін? Невідомо, але смаженим, очевидно, для «Свободи» пахне вже відчутно, і не дивно, що церковні чини поспішили відсторонитись від тягнибоківців та раптово заговорили про мир та збереження державного ладу.
Якщо вже згадати роздуття міжконфесійного конфлікту в Охнівці, то не можна обійти видатну постать заступника голови Володимир-Волинської районної ради, звісно ж, «свободівця» Павла Карпюка. Саме він, як кажуть жительки Охнівки, активно розкручував у селі міжконфесійну ворожнечу. Не дивно, якщо хтось з його оточення і був автором марення про те, що священик УПЦ нібито образив колишнього учасника АТО, яке з задоволенням підхопили у ЗМІ.
Що ж це за персона, та як він встиг «засвітитися» на посаді? А дуже просто – людина уникала служби в армії та намагалась використати своє службове становище у цій, погодимось, складній для патріота ситуації.
З діячами УПЦ КП Карпюка об’єднали не лише спільні ідеологічні погляди, а й зацікавленість храмовим майном, яке у цій скрутній ситуації могло б стати рятівним кругом для не бажаючого служити патріота. Втім, прихожанки православної громади в Охнівці, незважаючи на обмежений доступ до інформаційних ресурсів, «розкусили» цих людей та їхню сутність, задавши просте питання: за рахунок чого живуть патріотичні активісти, які ніде не працюють, та яка від них при цьому користь змученому українському суспільству.
Аналогічно до цього, за тим же алгоритмом, намагались розкрутити захоплення храму у селі Вербичне Турійського району. Публічний наступ почався з наклепу на очільника православної громади, а передувала цьому всьому звичайна підготовка до місцевих виборів, до якої один з місцевих кандидатів-патріотів хотів долучити актуальну, на його думку, тему. Про представника якої партії йдеться, можна не вгадувати.
Цікаво, як надалі повернеться співпраця Київського патріархату зі «Свободою» у нелегкій справі захоплення чужої церковної власності? Очевидно, що коли Філарет заявляв, що 30 «віджатих» храмів – це тільки початок, він ще не уявляв, що кінець цього свавілля може виявитись трохи не таким, як цього би йому хотілось.
