«Престольне свято зі Святішим»
Коли надприродне ставиться на службу кон'юнктурі.
Грецька редакція СПЖ публікує архівну статтю священика і богослова Анастасія Гоцопулоса, написану 1 грудня 2014 року. Вона стосується подій, що відбулися під час візиту тодішнього папи Франциска на Престольне свято Вселенського Патріархату. У статті також є згадка про більш ранній візит папи Бенедикта XVI до Константинополя.
«На жаль, те, про що йдеться в статті, опублікованій одинадцять років тому, зберігає свою актуальність, оскільки і цього року, на вчорашньому святі святого Андрія в Константинополі, з візитом папи Лева XIV, повторилося те, що відбувалося і в 2006, і в 2014 році», – пише редакція грецького філіалу СПЖ.
Коли надприродне таїнство використовується для служіння доцільності…
Ми знову стали свідками того, що відбувалося в Патріаршому храмі Святого Георгія в Константинополі на свято святого Андрія (29–30 листопада 2014 року). Цей спектакль ми вже бачили і, судячи з усього, будемо бачити все частіше – аби поступово звикнути і без опору рухатися до відновлення, як висловився Його Святість, «повного спілкування» з «першопрестольною сестринською Церквою Рима», «головуючою в любові» – якщо вже посилатися на отців.
Те, що деяких православних братів це спокушає, нас не надто турбує: ми з легкістю навішуємо на них ярлики «фанатиків», «фундаменталістів», «провінціалів», висміюємо – і на тому заспокоюємося. Тим більше що в цій справі у нас є союзники – ЗМІ і політики всіх мастей, яких, безсумнівно, цікавить турбота Варфоломія і Франциска про «відновлення Храму Божого, тобто Церкви», як відкрив нам «брат, єпископ Рима» Франциск!
Не стану аналізувати слова про «повне спілкування», що прозвучали з вуст Вселенського Патріарха. Вже з'явився глибокий богословський текст «Нова еклезіологія Патріарха Варфоломія», що вказує на найсерйозніші відступи від віри. Але хіба хтось сумнівається, що звернення Патріарха до Папи в суботу 29 листопада 2014 року в Патріаршому храмі означає повне прийняття Догматичної конституції «Про Церкву» і Декрету «Про екуменізм» Другого Ватиканського Собору (1962–1965)?
«Брат» Франциск пішов ще далі, роз'яснивши думки свого «брата» Варфоломія, і досить докладно послався на Декрет «Про екуменізм». Як істинний єзуїт, він, звісно, промовчав про інший документ того ж Собору – Декрет «Про Східні (Уніатські) Церкви». Втім, уважний слухач легко вловить, що Святійший має його на увазі і саме цю модель пропонує для об'єднання католиків і православних. Недарма в його свиті був присутній кардинал Леонардо Сандрі, голова Конгрегації у справах Східних Церков…
Вважаю, що після всього цього Великому Собору Православної Церкви, якщо він коли-небудь відбудеться, належить – за поданням відповідної Канцелярії в Константинополі – визнати Другий Ватиканський Собор Восьмим Вселенським! Це вже стає нагальною необхідністю: деяким високопоставленим православним ієрархам пора знайти хоч якусь послідовність і еклезіологічне обґрунтування, яких їм не дають сім Вселенських Соборів – застарілі, як показує практика.
Оскільки спектакль «Престольне свято зі Святійшим» вже розігрувався в тих же декораціях, звернуся до свого архіву – до того, що відбувалося в тому ж місці в 2006 році. Тоді я писав:
«Описана практика [спільних молитов] застосовується не тільки в рамках Всесвітньої Ради Церков. Загалом "якась дивна зневага до богослов'я (особливо еклезіології)" і розвиток екуменістичної "еклезіології", покликаної "богословськи" обґрунтувати антиканонічну поведінку, у поєднанні з впровадженням у церковне життя методів із сфери зв'язків з громадськістю, призвели до практик, що залишають глибоку гіркоту в Народі Божому. Показово те, що сталося під час останнього візиту Папи до Константинополя на Престольне свято Вселенського Патріархату 30 листопада 2006 року. Мова не про зустрічі та заходи за межами Патріаршого храму Святого Георгія – бесіди, спільну заяву, привітання з балкона, – а про те, що творилося всередині храму і виходило за рамки простої спільної молитви з інославним.
Зустріч Понтифіка словами «Благословен грядущий в ім'я Господнє».
Чи допустимо вітати єретичного лідера зверненням, пов'язаним виключно з особистістю Господа? Звернення до нього як до канонічного Папи і Єпископа Рима, моління про нього?
Звісно, на зустрічі главу Римо-Католицької Церкви будуть іменувати «Папою і Єпископом Рима» – хоча, строго богословськи, ці титули йому не належать, оскільки він єретик. Обидва титули використовуються тут як технічні терміни або ввічливе звернення до гостя – без богословського і еклезіологічного значення. У тому ж сенсі інославні громади іменуються «Церквами» – але не в строгому еклезіологічному сенсі, бо Кафолічна Церква була, є і буде одна. У церковній традиції поряд з точністю існують ввічливість і ікономія: святитель Кирило, різко засуджуючи Несторія за його помилки, іменував його «чесним», «чеснішим», «благочестивішим єпископом» і звертався до нього «ваше благочестя».
Однак зовсім інша річ – під час богослужіння в Патріаршому храмі співати гімни та поминати єретика як канонічного Папу і Єпископа Рима нарівні з Патріархом Константинопольським!
Чи можна назвати це просто люб’язністю – чи перед нами опосередковане визнання єресі Церквою Христовою, а її глави – канонічним архієреєм? Хіба таке розуміння не є чужим святоотцівській традиції та не знищує православну екклезіологію?
Від простої спільної молитви – до співслужіння
На жаль, спільна молитва в Константинополі не обмежилася лише молінням, а переросла у неповне співслужіння. На офіційній Патріаршій і Синодальній Божественній літургії Престольного празника Папі було надано право виголосити Молитву Господню; йому кадили як канонічному єпископу; і головне – він прийняв від Патріарха літургійний поцілунок миру перед Святою Анафорою і відповів на нього. Усе це дозволяється лише співслужащим священикам і архієреям! Тільки у Святий Вівтар він не увійшов – поки що. Йому надали навіть амвон, і він скористався нагодою проголосити папську першість у самому Патріаршому храмі!
Дозволимо собі кілька запитань.
– Коли під час служіння Вселенського Патріарха клирик – священник, єпископ або навіть Предстоятель Автокефальної Церкви – не служить, а лише молиться у Святому Вівтарі, чи обмінюється з ним священнодіючий Патріарх літургійним поцілунком? Звичайно, ні: згідно з літургійним уставом, він допускається лише між співслужащими. Як же тоді він подається Папі? Невже він співслужить Патріархові?
– Чи допустимо використовувати літургійний поцілунок – найвищий момент явлення єдності в істині й любові – всупереч літургійній традиції, зводячи його до акта суспільної чемності, сфери почуттів або церковної політики?
По темі
Мета зустрічі з Папою – представити Фанар главою Православ’я, – клірик УПЦ
– Літургійний поцілунок – самодостатня дія чи передумова для того, щоб «однодушно ісповідувати» тринітарний догмат, як він сформульований у Символі віри? Якщо немає сповідання спільної віри – бо немає спільної богословської основи, – який сенс у літургійному поцілунку православного архієрея та лідера єретиків?
– З якого часу єретик має право молитися на богослужінні як канонічний православний християнин?
– Чи може єретик, тим більше глава єресі, представляти православний народ на Божественній літургії, виголошуючи від імені церковної повноти Молитву Господню як предстоятеля?
– Щоб виголосити «Отче наш», чи не вимагається єдність віри? Чи існує таке єднання з Папою?
– «Отче наш» – головна молитва, що готує народ до «хліба насущного» Божественної Євхаристії. Чи може на Божественній літургії, звершуваній православними, просити «дай нам днесь» цей Хліб той, кому категорично заборонено причащатися Святих Дарів? Який сенс у такій молитві?
– Якщо Папа не просто був присутній, а діяльно брав участь у Божественній літургії, то чому він у підсумку не причастився? Можливо, хтось відповість: устав нашої Церкви не дозволяє, оскільки він інославний. Але хіба все інше, що він робив, було дозволено?
Яке канонічне положення, який святий нашої Церкви дозволяє єретику під час Божественної літургії читати «Отче наш», приймати кадіння як служащому, обмінюватися літургійним поцілунком – але водночас забороняє йому причащатися?
– Як усе це узгоджується з чіткою позицією Вселенського Патріарха Варфоломія: «Спілкування в таїнствах є неприпустимим до досягнення повної єдності у вірі… Шлях до єдності через євхаристійне спілкування – крок назад… Євхаристійне спілкування без єдності віри подібне до банкнот без золотого забезпечення»? Чи під «спілкуванням у таїнствах» розуміється лише момент Святого Причащення, а не вся Божественна літургія вірних? Чи допустиме богословськи таке дроблення літургії?
– Що сказати про надання амвона голові єресі для проповіді? Чи можемо ми, православні, залишатися байдужими, не тривожитися, не обурюватися, коли у Священнішому Патріаршому храмі Папа з непокритою головою проповідує папську першість? З кафедри святителів Олександра, Григорія, Златоуста, Фотія, Філофея проголошується омана! Хіба це не осквернення?
– Нарешті, чи не слід зі всією належною пошаною запитати предстоятеля тієї Божественної літургії:
на якому церковному установленні ґрунтується практика допуску єретика – а за одностайним святоотцівським і соборним свідченням Папа саме такий – до активної участі в православній Божественній літургії, коли вся традиція нашої Церкви, усі отці, усі Помісні та Вселенські Собори без винятку категорично й прямо це забороняють, загрожуючи до того ж суворими канонічними покараннями?
Чи можна терпіти й виправдовувати сказане вище як «шляхетну поведінку» або «формальні вирази під час богослужіння»?
А може, це можна виправдати ікономією? Чи допускається за ікономією хоча б неповне співслужіння Папи і Патріарха? Відповідь категорична: ні! Ніколи, ніде і жоден святий не дозволяв засудженому єретику, тим більше главі єресі, який упорствує у своїй омані, діяльно брати участь у Божественній літургії.
Та й яка невідворотна необхідність вимагала «співслужіння» з Понтифіком? Заради якого «вищого досягнення», недосяжного іншим шляхом, було потоптано церковний чин? Яка, зрештою, користь для Церкви могла б виправдати спільну молитву з Папою? Отже, жодної умови для застосування ікономії, що виправдовувала б діяльну участь Понтифіка у православному богослужінні, не існує.
До того ж сам Вселенський Патріарх Варфоломей чітко висловлювався про «євхаристійне спілкування» з інославними: «Це питання по суті екклезіологічне, і для екуменічного діалогу було б доцільно та корисно недвозначно підкреслити… що прагнуте деякими євхаристійне спілкування між православними і неправославними за умов збереження розколу не може бути прийняте Православною Церквою навіть за ікономією». І, звичайно, «євхаристійне спілкування» не починається словами «зі страхом Божим, вірою і любов’ю приступіть» і не завершується словами «спаси, Боже, людей Твоїх»…
Отже, не буде перебільшенням застосувати до спільної молитви Патріарха і Папи слова преподобного Феодора Студита: «Це вже, прости, не образ ікономії, а борг беззаконня та порушення божественних канонів».
Або, застосовуючи до сучасності, повторити за афонськими монахами: «Чи творитимемо це як ікономію? І як дозволить ікономія осквернення святині?.. І що згубніше за таку ікономію? Це явне спілкування з ними, відпадіння від усякого блага і падіння. Бо той, хто приймає єретика, підлягає його осуду, а той, хто спілкується з відлученими, сам відлучений, як порушник канону Церкви».
Це занепокоєння викликають аж ніяк не «уперті лжебрати, які складають групи фанатичних захисників так званих устоїв, полонені значною мірою релігійної невіри, неоманіхейського фундаменталізму, проєктивної метафізичної провини, легкої справи жити подібно до сектантів, перекупників "чистої релігії"». (Як прикро чути такі характеристики з уст православного ієрарха в присутності Патріарха, делегацій Автокефальних Православних Церков і інославних на Престольному празнику Патріархату – безрозсудно кинуті всім вірним, які мають бодай якісь застереження щодо діалогів!) Навпаки, ці практики засуджують і самі прихильники міжхристиянських діалогів та екуменічного руху – як ті, що позбавлені богословського обґрунтування й зрештою підривають сам богословський діалог.
Архієпископ Австралійський Стилиан (Харкіанакис), ієрарх Вселенського Патріархату, який протягом двадцяти років був співголовою Офіційного богословського діалогу з римо-католиками, згадує у промові 10 травня 1985 року про «трагічні помилки»: «Насамперед взяла гору надмірна дружба з Римом, що проявлялася безвідповідально і богословськи цілковито неконтрольовано… Багато, на жаль, ієрархів… поспішають обійнятися у священніший момент Божественної Євхаристії, коли ми виголошуємо "возлюбімо один одного…". Це момент, коли ми виражаємо найвище і найглибше єднання лише співслужащих.
Служителі не мають права вітати поцілунком навіть одновірних ієрархів і клириків, які перебувають у Святому Вівтарі. Тим не менш є православні ієрархи – не стану називати імен, – які доброзичливо, але не усвідомлюючи ваги богословської відповідальності, вітають поцілунком інославних клириків, хоча це не має підстави, є безвідповідальним: від спільної Чаші вони причащатися не будуть. Навіщо ж тоді їх вітати?
Інша, не менш трагічна помилка: прагнучи бути люб’язними один до одного, багато православних ієрархів, на жаль, називають Папу «першим єпископом християнства». Ще одна богословська неправда. Папа… у поділеному християнстві – не перший серед рівних і навіть не рівний серед рівних! Папа має стояти після останнього православного єпископа, оскільки нині перебуває у розколі та єресі. Це настільки очевидно, що зайве й говорити… «Головуючим у любові» не може, згідно з православним богослов’ям, називатися Римський Престол у його нинішньому стані. Коли таке говориться – це безвідповідальні слова. На жаль, вони створюють багато шуму, багато шкоди – при тому що ми не отримуємо жодної користі. Так ми створюємо враження, ніби поспішаємо встановити Intercommunio, євхаристійне спілкування з інославними… Називаючи Папу або Рим святоотцівськими, наповненими певним змістом титулами, ми лише шкодимо і жодним чином не допомагаємо діалогу. Це просто неправда – такі звертання, богословська неправда».
У цьому зв’язку згадаємо особливо значуще звернення ігумена Священної обителі Ксиропотаму архімандрита Йосифа під час відвідування Патріархом Варфоломієм обителі 21 серпня 2008 року. Ігумен сказав, зокрема, з належною пошаною, але й з винятковою ясністю:
«Тут, Ваша Святосте, дозвольте нам, Вашим дітям, які мають синівську сміливість перед Вами, звернутися до двох тем, які тривожать наші серця і спокушають наші чернечі совісті, а також совісті багатьох благочестивих православних християн, які звертаються до нас.
Перша – це тривале визнання Вашою Святістю через офіційні промови та спільні молитви в церкві й на телебаченні представників цілковито обмирщеного і не виправного сучасного папізму… Святійший, разом зі святителем Іваном Золотоустим ми, смиренні й недостойні, просимо Вас: “Щоб ви не приймали жодної чужої догматики під приводом любові”. Як недавно, так і раніше Свята Гора засвідчила й запевнила Вас, і ми, нікчемні ксиропотамські монахи, разом із благочестивим народом, що поділяє наші тривоги, “залишаємось вірними вірі святих Апостолів і святих Отців, з любові й до інославних, яким суттєво допомагають тоді, коли православні послідовною православною позицією вказують їм на величину їх духовної хвороби та спосіб її зцілення”. Ми старанно й благоговійно просимо, щоб надалі “богословський діалог жодним чином не супроводжувався спільними молитвами, участю у літургійних і богослужбових зібраннях одне одного та іншими діями, які можуть створити враження, що наша Православна Церква приймає римо-католиків як повноцінну Церкву, а Папу – як канонічного Єпископа Рима. Такі дії вводять в оману як православну повноту, так і римо-католиків, створюючи в них хибне уявлення про те, що думає про них Православ’я…” Оскільки ж ми не можемо не вірити, що маємо “той самий дух віри” з Вашою Божественнішою Святістю, “як написано: я увірував, тому й промовив”, так “і ми віримо, тому й говоримо”… У Вашій батьківській любові простіть нам це сповідницьке відступлення і погляньте на обличчя нашого смиренного братства, які дивляться на Вас із великим пошануванням».
У своїй відповіді Вселенський Патріарх не лише не вважав тривоги перебільшеними чи зловмисними, але похвалив ігумена за його слова та занепокоєння і «заспокоїв» його: «Хвалимо вашу чутливість, хвалимо по-батьківськи вашу любов до правди та щирість і заспокоюємо вас, повторюючи коротко: сторожа поінформована».
Зрозуміло, було б краще, якби подібні «патріарші» запевнення не були потрібні для нашого «заспокоєння». Хто несе відповідальність за те, що частина православного народу непокоїться про «сторожу», має найсерйозніші зауваги щодо деяких їхніх дій? Невже самі «сторожі» не причетні до відповідальності за це становище?»
P.S. Можливо, хтось вважатиме, що я маю рацію, але мої слова надто «різкі» й «непоштиві». Проте я попросив би таких людей разом із зауваженням про «різкість» і «непоштивість» моїх слів представити й власний пристойний, сповнений пошани протест проти того еклезіологічно й канонічно неприйнятного, що знову сталося у Константинополі 29–30 листопада 2014 року.
