Навіщо людині потрібно вірити в Бога?
Відповідає викладач Київської духовної академії та семінарії архімандрит Маркелл (Павук)
Бог всеблагий, всезнаючий, вседоволений і всюдисущий, тому не стільки Йому потрібна наша віра, скільки нам самим необхідно вірити і довіряти Йому, щоб долучитися до Його святості і любові. Але, так чи інакше, це взаємний процес. Ми любимо Бога, а Він любить нас. Коли ми втрачаємо віру і любов до Бога, тоді наше серце, як говорить блаженний Августин у своїй «Сповіді», метається і не може заспокоїтися, а ми страждаємо від гріхів і пристрастей. Лише коли ми відновлюємо зв'язок з Ним через молитву і участь у Таїнствах Покаяння і Причастя, ми не тільки заспокоюємося, але й набуваємо такий мир у душі, який передається і всім, хто нас оточує. Про це говорить преподобний Серафим Саровський: «Стяжи дух мирний, і тоді тисячі навколо тебе спасуться».
Від ступеня нашої віри і набуття нами миру в душі залежить і наша посмертна доля. Злі, пристрасні люди, якщо не покаються, навряд чи можуть розраховувати на блаженство в Царстві Небесному. Їм там буде, м'яко кажучи, некомфортно. Це добре зображує у своєму творі «Розлучення шлюбу» Клайв Льюїс. Мешканці пекла, коли їм була організована «екскурсія» в рай, не змогли там довго перебувати, бо не знайшли нікого, хто був би їм споріднений по духу. Як розмірковує преподобний Ісаак Сирин, Бог тому і благий, що створив геєну вогненну. Тобто в геєні люди, які вже в цьому житті влаштовують для себе і інших пекло, знайдуть те, до чого вони весь час вільно чи невільно прагнули.
Втім, і в цьому житті невіруючі люди, незважаючи на всі розваги і комфорт, який вони для себе намагаються влаштувати, часто перебувають у муках і страху. Тому що не хочуть реалізувати те, до чого покликаний кожен чоловік, – стати подібним до Бога в любові, милосерді, лагідності, смиренні, цнотливості і багатьох інших чеснотах.
Згадую, як на початку 1990-х років наш академічний хор приймали в Парижі. Місцеві жителі сприймали нас як ангелів, бо ми вірили і прославляли своїми піснеспівами Бога. А вони, як можна було зрозуміти з їхніх розмов і способу життя (ми жили не в готелі, а в їхніх домах), про цю віру, скоріше за все, забули. Тому, незважаючи на своє досить комфортне життя, вони душевно страждали і жадали від нас утіхи.
