Чи треба висповідати один і той самий гріх?
Чи потрібно знову й знову висповідати гріх, якщо говориш про нього буквально на кожній сповіді?
Олександр Файзулін
Відповідає протоієрей Тарасій Забудько:
– Питання, яке задають досить часто. Для того, щоб відповісти на нього, потрібно спершу розібратися в таких поняттях, як сповідь та покаяння.
Для початку треба зауважити, що Церква ніколи не підходила до питання про сповідь та покаяння схематично. Покаяння – це таїнство, стрижнем якого є тайна. Іншими словами, те, що відбувається між душею людини і Богом – сокровенне для стороннього погляду. Тому священик завжди лише свідок і прощає гріхи не він, а Сам Господь Бог.
Покаяння, як відомо, в перекладі з грецької (метанойя) означає «зміна розуму». У свою чергу, сповідь – це вербальний (словесний) акт покаяння, яке звершилося. Сповідь – це не просто визнання своєї провини, це гостре бажання змінити наявну ситуацію. Це констатація іншого ставлення до гріха.
Так, святитель Іоанн Златоуст зазначає, що в самому процесі покаяння власне сповідь не займає перше місце. Великий учитель нашої Церкви говорить, що, перш ніж сповідувати гріх перед лицем свідка, яким і є священик, треба:
по-перше, зненавидіти гріх;
по-друге, зрозуміти, що гріх – це порушення волі Божої;
по-третє, гріх приносить шкоду душі людини;
по-четверте, потрібно захотіти його виправити;
по-п'яте, потрібно його висповідати Богу (в процесі говіння, тобто підготовки до сповіді в присутності свідка);
по-шосте, потрібно виправлення, тобто творіння справ протилежних гріху;
по-сьоме, ніколи його більше не повторювати (або, принаймні, постаратися не повторювати);
по-восьме, не повторювати навіть подумки.
Тобто, як бачимо, покаяння – це процес, який, в принципі, займає все життя людини. А отже, якщо немає щирого покаяння (бажання змінити своє ставлення до гріха), то сповідь може або бути взагалі недійсною, або може не мати тієї сили, яка допоможе людині впоратися з проблемою. Тоді, звичайно, сповідувати треба.
В цьому сенсі сповідь можна порівняти з хірургічною операцією. Адже людина приходить до лікаря тоді, коли вона відчуває біль, розуміє, що жити з цим болем їй все важче, знає, що він руйнує її організм, та бажає отримати зцілення. Ще один важливий момент полягає в тому, що сповідь – це оголення своєї душі перед Богом. Не треба думати, що це лише слова і все. Ось від цих основних моментів і треба відштовхуватися тоді, коли ми намагаємося дати відповідь на питання «чи сповідувати гріх ще раз?».
Наприклад, чи треба оперувати повторно, якщо людина не зцілилася до кінця і хвороба знову проявила себе? Звичайно. А чи може сама по собі операція гарантувати неможливість рецидиву, тобто повернення хвороби? Ні, бо для цього потрібна присутність ще декількох факторів, серед яких найважливішим можна назвати фактор дотримання рекомендацій лікаря.
Взагалі, найчастіше питання про те, чи варто знову сповідувати гріх, у якому людина покаялася багато років тому і який більше не повторює, стосується смертних гріхів – вбивств, абортів, розпусти і тому подібного. Так, дійсно, кожному священику неодноразово доводиться вислуховувати сповіді людей, які провели бурхливу молодість і день у день (або від сповіді до сповіді) каються в тому, чим займалися раніше, часто десятки років тому. В цьому випадку має сенс звернути увагу на наступне.
По-перше, така зацикленість на минулому може свідчити про приховане, латентне бажання повернути час своєї молодості. Буває так, що людина кається у гріхах, якими вона продовжує насолоджуватись подумки, нехай це й відбувається навіть мимоволі. Тому потрібно чітко зрозуміти, навіщо всі ці гріхи повторювати на кожній сповіді?
По-друге, доводиться констатувати, що дуже часто людина говорить про минулі гріхи, наприклад, про аборти, лише з тієї причини, що не бачить гріхів теперішніх, наприклад, не помічає, як весь час свариться з рідними, бурчить, ремствує, засуджує, дратується і т. д. В цих ситуаціях, звичайно, священику треба звертати увагу сповідальника на цю проблему.
По-третє, бажання знову й знову каятися в одному й тому ж гріху (зазвичай, досить важкому) може бути просто витонченою формою самокатування, коли людині хочеться заново пережити той біль, який вже одного разу відвідав його. В цьому випадку ми маємо справу, скоріше, з психологічною проблемою.
Інша справа, коли гріх, навіть попри те, що людина його висповідала, продовжує викривати її совість. У цих випадках сповідь, як оголення своєї душі перед Богом, буде пов'язана з бажанням цілком і повністю перемогти свій гріх, зробити своє серце недоступним для нього. Наприклад, якщо не помиляюся, преподобний Макарій Єгипетський все своє життя плакав про гріх крадіжки, який він скоїв ще будучи дитиною, коли заліз в сад за яблуками до свого сусіда. Однак, ще раз підкреслимо, преподобний дійсно каявся, тобто бажав змінитися, а не просто займався самокатуванням.
Отже відповісти на вище поставлене запитання можна так: якщо гріх продовжує мучити та приваблювати, якщо відчуваєш, що його коріння ще є в серці і душі, тоді борися з ним, за допомогою сповіді в тому числі. Але завжди пам'ятай про милосердя Боже і будь уважний до підступів ворога, який намагається навіть благе бажання звернути на зло. Євангеліє, совість, увага до свого духовного стану, бажання змінитися, поради духівника – все це, сподіваємося, зможе допомогти підійти до сповіді правильно.
