Фанар і вінець арабських завоювань
Стамбул – це символ того, що немає більше ніякого Константинополя і Візантії. Немає і не буде.
Записка четверта: Фанар
Дуже довго збирався написати про наші відвідини патріархії у Стамбулі, та все якось не складалось. І не лише тому, що не вистачало часу, але й через ті суперечливі враження, які особисто в мене залишились після відвідин Фанару.
Фанар – це навіть не квартал (у класичному розумінні нами поняття «квартал»). Фанар – це приватна територія, в «кращих» традиціях Туреччини, огороджена височезними мурами. Знаходиться Фанар на другій лінії від основної автомагістралі, фактично поміж звичайних квартирних житлових будинків. Вхід на цю приватну територію нагадує КПП військової частини або якогось стратегічного об’єкту. І, крім жартів, при вході стоїть озброєний поліцейський, який запитує «Хто такі? Навіщо прийшли? Вам призначено?» і щось у цьому ж роді.
Хотів би трохи відволіктись від основної теми і дещо пояснити. У цій записці, як і у попередніх, ви зустрічаєте інформацію про те, що більшість діючих православних храмів у Стамбулі обнесено мурами і максимально приховані від людського ока. Хтось подумає і скаже, що це пов’язано з тим, що Туреччина – це ісламська держава, зважаючи на що є загроза нападів радикальних ісламістів. Можливо, і так... Однак за весь період нашого перебування у Туреччині ми не відчували до себе якоїсь саме РЕЛІГІЙНОЇ агресії. Навпаки, пересічні турки досить привітні і жваво цікавляться особливостями Православ’я.
Так що ж тоді з храмами? Чому, наприклад, православний храм апостола Филипа у Дубаях (а ОАЕ – куди більш ісламізована країна) не захований у нетрях та виглядає як типова християнська культова споруда? У чому причина подібного контрасту? Особисто для себе я зробив висновок, що у Туреччині не боряться з Православ’ям чи християнством як таким. Попри це турецька влада веде нещадну боротьбу з ментальним минулим цих земель, на яких турки, по суті, – загарбники.
Саме так! Адже араби на землях колишньої Візантійської імперії живуть лише якихось шість століть. І весь цей час вони планомірно та систематично стирають з пам’яті весь той пласт історії Візантійської імперії, який є куди більшим та тривалішим за найперші прояви загально-арабської консолідації навколо ісламської ідеї. Всі ці шість століть відбувається типова для окупації підміна цінностей, традицій і культур для того, аби затвердити ту саму перемогу над найвеличнішою у світі імперією, яку вони здобули тоді у 1453 році.
Саме тому Стамбул, хоч і не є політичною столицею Туреччини, однак безумовно є центром цієї держави. Стамбул – це вінець усіх арабських завоювань. Стамбул – це символ того, що немає більше ніякого Константинополя і Візантії. Немає і не буде. (Цю думку дозволю собі розвинути дещо пізніше).
Отже, після усіх допитів на КПП до православної патріархії у Стамбулі ми нарешті увійшли на територію. Невелика площа, на територію якої ми «увірвались», фактично об’єднала вхід у храм святого великомученика Георгія, саму патріархію, прихрамовий кіоск та якесь приміщення накшталт «сторожки». Перше, що кинулося в очі, – працівники патріархії, які палили на цій самій невеликій площі перед храмом. Наша поява викликала у них чималий подив. Деякі з них, підходячи до нас, чистою англійською запитували – хто ми і звідки.
Дещо постоявши на цій передхрамовій площі, ми увійшли в середину, оскільки за деякий час мало розпочатись вечірнє Богослужіння, яке було призначено на 17:00. Відправа, як би це дивно не звучало, розпочалась з запізненням хвилин на 30. Перед її початком до храму увійшли двоє греків, які пізніше співали на кліросі. Хвилин за 10 до початку служби відкрились Царські врата і увімкнулось світло. Наші люди, які сиділи на стасидіях, піднялись, очікуючи, що відправа таки почнеться, однак... постоявши хвилин п’ять і зрозумівши, що ще не початок, посідали на свої місця (Так. В греків є традиція сидіти за Богослужіннями.).
Хоча це була вечірня напередодні Троїцької поминальної суботи, у храмі, крім нашої делегації, не було майже нікого. До певного моменту туди-сюди у розвалочку ходили якісь юнаки (припустимо – іподиякони), котрі раз за разом носили архієрейські богослужбові атрибути. Розпочалось Богослужіння абсолютно несподівано. На амвон вийшов архімандрит Іоаким (секретар Синоду Константинопольського Патріархату) та дав возглас до початку служби. Читання 103 псалму, ектенія, «Господи, воззвах...», прокимен, ще дві ектенії, і присутній за Богослужінням єпископ вийшов до амвону, накинувши на себе єпитрахиль, поручі і омофор, пом’янув заупокійні записки. На цьому – кінець.
Після Богослужіння до нас вийшов архімандрит Іоаким, який є головним секретарем Священного Синоду Константинопольського Патріархату. Він чудово розмовляє російською, тому йому не склало великих турбот поспілкуватись з нами. Те, що він говорив, є на відео, яке надане православними ЗМІ у сюжеті про нашу поїздку. Наша делегація, в свою чергу, передала Патріарху Варфоломію, який на той час знаходився у Ватикані, ікони від трьох православних українських Лавр та підписи українців, небайдужих до майбутньої долі Православної Церкви у нашій державі. Поспілкувавшись близько 30-40 хвилин з архімандритом Іоакимом, ми отримали від нього невеличкі подаруночки та завершили нашу зустріч, яка відбулась у типовому стилі грецької церковної дипломатії (про все і ні про що водночас).
Коли ми вийшли з храму та деякий час перебували на території, до нас знову вийшов архімандрит Іоаким. Тільки вже не в рясі, а у класичному чоловічому костюмі. Отець-архімандрит попередив нас про те, що ходити Туреччиною у рясах є небезпечним, і що у нас можуть бути проблеми. Хоча ми весь час до того ходили, вбрані у ряси і підрясники, жодного разу не отримавши ні від кого зауваження з цього приводу, я не засуджую цієї позиції турецьких греків, оскільки у Туреччині їм насправді законодавчо заборонено перебувати у священицькому одязі будь-де, крім території храмів. Тому для них це звична справа.
Кожен з нас покинув Фанар зі своїми думками та враженнями. Про свої я розповім у наступному дописі, який буде підсумковим, сповненим особистих думок та висновків.