Червоний терор в Україні: як більшовики грабували та осквернювали храми
За сухими протоколами ГубЧК про «лом срібла» приховано систему свідомого кощунства. Вивчимо документальну хроніку 1919–1922 років.
Лом входить під оклад ікони: срібло м'неться під важелем, як фольга. Дерев'яну дошку з ликом кидають на підлогу або у вогонь — дерево у відомість не піде. Потир сплющують ударом кувалди: так він займе менше місця у дерев'яному ящику. У протоколі реквізиції все це буде записано як «лом срібла» з зазначенням ваги у фунтах.
Так виглядала механіка вилучення церковних цінностей у радянській Україні, та й не тільки - у всьому Радянському Союзі. Але пояснити те, що відбувалося, тільки економікою неможливо.
Директива Леніна 1922 року і кощунство як метод залякування
Якщо державі було потрібно тільки срібло — його можна було просто вилучити, видати квитанцію і піти. Так не робили. З євхаристичних чаш пили самогон прямо в олтарі. На престолі нарізали закуску. В іконостаси стріляли — не щоб було легше зняти оклади, а саме щоб прострелити лики. Багнетом викольовували очі на іконах Спасителя і Богородиці.
Це зафіксовано в матеріалах Особливої слідчої комісії з розслідування злодіянь більшовиків 1919 року. Комісія працювала по гарячих слідах, опитувала свідків, складала акти. Свідчення повторюють одні й ті ж деталі з різними виконавцями в різних повітах.
Це була не самодіяльність окремих солдатів, а усталена система, яка мала сенс, але не економічний. Публічне кощунство з подальшою видимою відсутністю небесної кари робило рівно те, для чого призначалося: паралізувало селян. Якщо за це не вбиває блискавка — небо порожнє, Бога немає. Якщо Його немає — ті, хто стоїть перед вами з гвинтівкою, і є єдиною реальною владою.
Кулі в іконах були аргументом у богословській суперечці. Найдешевшим з можливих.
Про те, що це була державна політика, а не солдатський вандалізм, свідчить документ, розсекречений у 1990 році. 19 березня 1922 року Ленін направив секретного листа членам Політбюро: «Чим більше число представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати».
Лист датований 1922 роком. Але практика, яку він закріплював, склалася ще раніше.
Розстріл 17 ченців Мгарського монастиря: вбивство без суду
5 серпня 1919 року, напередодні престольного свята Преображення, близько четвертої години пополудні — прямо перед початком всеношної — в огорожу Спасо-Преображенського Мгарського монастиря під Лубнами в'їхав фаетон з кількома більшовиками. Ченцям наказали зібратися нібито для перепису.
Коли прийшов ігумен Амвросій з двадцятьма чотирма ченцями, їх оголосили заарештованими. Звинувачення звучало так: допомога білогвардійцям при переправі через Сулу. Ігумена відвели в кабінет комісара Бакая. Він провів там більше години. Вийшов дуже сумним, тихо говорив з отцем ключарем.
Близько півночі всіх погнали на вокзал. Протримали там дві години. Потім — повели всіх швидким кроком по Пирятинській дорозі.
У темряві почувся голос гладко виголеного чоловіка років двадцяти п'яти в сірій тужурці. Це був комісар Бакай. Він скомандував розділити ченців на три партії. У першій опинився ігумен Амвросій. Він став благати комісара пощадити братію. Бакай підійшов впритул і промовив крізь зуби: «Досить вам морочити людей» — і вистрілив у нього впритул з револьвера. Ігумен упав. За командою «Виконавча команда, стройся» — солдати дали залп.
Розстріляні були: ігумен Амвросій, ієромонахи Аркадій, Іоанникій, Іона, Йосип, Никанор, Афанасій, Феофан, Серапіон, Никострат, ієродиякон Юліан, ченці Іоанникій, Герман, Назарій, Парфеній, Патапій, Доримедонт.
Сімнадцять імен. Більшості — більше шістдесяти років. Вбивство відбувалося в темряві, на узбіччі дороги.
У радянських архівах немає жодного вироку трибуналу по цій справі. Немає постанови про розстріл. Немає навіть акта про затримання. Невідомо, хто віддав фінальний наказ — Бакай діяв за прямою командою зверху чи за власною ініціативою?
Денікінська слідча комісія провела ексгумацію восени 1919 року. На тілах були виявлені не тільки кульові поранення, але й сліди багнетів і прикладів. Полтавський єпископ Олексій відмовився допустити медичне розтину: «Не знаходжу можливим турбувати прах мучеників», - коротко заявив він.
У 2008 році Синод Української Православної Церкви зарахував всіх сімнадцять страдальців до лику святих.
Потири як лом срібла: як ГубЧК вела облік розграбованих святинь
Паралельно з прямим насильством йшла канцелярська робота. При конфіскації церковного майна потири і дарохранительниці записувалися в офіційних протоколах ГубЧК як «лом срібла» і «жовтий метал» — з точною вагою у фунтах. Дорогоцінні каміння, виковирнуті з Євангелій і митр, ссипалися в брезентові мішки під записом «каміння білі» або «скло кольорове». Ікони без окладів йшли в графу «одиниці культу». Як бачимо, час йде - а методи і методики боротьби з Церквою залишаються незмінними.
Потир — посудина, в якій за вченням Церкви знаходиться Кров Христова, — перетворювався на «жовтий метал» в момент занесення у відомість.
Перейменування було онтологічним актом: предмет позбавлявся своєї природи на папері раніше, ніж його встигали знищити.
Швидкість теж була частиною методу. Багатовікове літургійне життя перетворювалося на сухі цифри дуже швидко — і це теж мало працювати на ту ж мету: довести, що за цими предметами нічого не стоїть. Що Бог мовчить. Що блискавка не вдарить.
Не вдарила, але репресивна машина імперії, переживши кілька поколінь гонителів, зруйнувалася. Все награбоване ними срібло зважено, протокол підписано, виконавці відомі. Небесний вирок не скасовано.
