Церковні мученики: між молотом і ковадлом
17 червня Церква відзначає пам'ять сербських священномучеників Іоаннікія (Липовацького) та Георгія Богича.
Читаючи про події, що відбувалися в Сербії у роки Другої світової війни, розумієш, що й справді:
Микола Карамзін
Сьогодні наша Церква переживає час розп'яття на двох перекладинах. На поперечній перекладині нам, корінним українцям, патріотам своєї батьківщини, забороняють проводити богослужіння, забирають храми, погрожують священникам, б'ють парафіян. А на поздовжній перекладині вже інші сили перетворюють на щебінь не лише наші храми та житла, а й нас самих позбавляють життя. Церква опинилася між молотом і ковадлом. Але в цьому немає нічого нового.
У квітні 1941 року Чорногорія потрапила під італійську фашистську окупацію. До неї, рятуючись від албанського терору хорватських усташів, ринув потік біженців із Герцеговини, Косова та Метохії. У цей час Чорногорською і Приморською єпархією керував митрополит Іоаннікій (Липовацький). Йому довелося взяти на себе всю турботу про цих біженців, бути їхнім заступником та клопотачем перед окупаційною італійською владою.
Владика Іоаннікій передбачливо тримався осторонь цих акцій і намагався без необхідності не підтримувати відносин з окупантами. Але підтримувати їх доводилося, бо треба було захищати людей, що тікали від усташів.
Треба сказати, що найстрашніша публікація, яку я написав за все своє життя, була присвячена табору смерті Ясеноваць. Я так і не наважився в ній написати про найжахливіші епізоди, які відбувалися в таборі. Удвічі страшніше те, що нелюдські катування здійснювалися в таборі тими людьми, які вважали себе католиками та навіть мали священний сан. Але, оскільки сьогодні ми згадуємо отця Георгія Богича, який був закатований за участю ксьондзу Сідонія Шольца, то нам знову доведеться повернутися до теми терору усташів. Опис смерті отця Георгія не є унікальним. Таким же чином або від ще страшніших тортур тоді помирало дуже багато сербів.
«Усташі, прив'язавши священника до дерева, відрізали йому ніс, вуха, язик і вирвали бороду разом із шкірою. Після цього з найцинічнішими образами викололи очі. Потім один з усташів розпоров отцю Георгію живіт і, витягнувши нутрощі, обмотав їх навколо шиї мученика. Коли священник уже був непритомний, усташі перерізали мотузку, якою він був прив'язаний до дерева, і розстріляли його». (Віктор Новак «Варварство в ім'я Христа»).
Головнокомандувач усташів Анте Павелич любив похвалитися перед представниками Третього рейху акуратно складеними на блюді пірамідами з очей полонених сербів.
Головнокомандувач усташів Анте Павелич любив похвалитися перед представниками Третього рейху акуратно складеними на блюді пірамідами з очей полонених сербів. Це було звичайною практикою цих катів. Образ Вукашина Ясеновацького є уособленням усіх сербських мучеників, які померли під час цього демонічного терору.
Італійці були зацікавлені у створенні маріонеткового королівства в Чорногорії, тому всіляко підтримували місцевий сепаратизм. Владика Іоаннікій передбачливо тримався осторонь цих акцій і намагався без необхідності не підтримувати відносин з окупантами. Але підтримувати їх доводилося, бо треба було захищати людей, що тікали від усташів.
У травні 1941 року Чорногорію відвідав італійський король Віктор Еммауніл. Серед інших візитів він відвідав також і резиденцію митрополита. Владика зустрів його без знаків митрополичого достоїнства у простій мантії. Звертаючись до короля, він сказав: «Моя країна поневолена, а народ засмучений, і я був би щасливий зустріти Вас за інших обставин». Це було більше подібне до докору, ніж вітання. Ставлення італійців до митрополита Іоаннікія після цього помітно погіршилося.
Партизани у ці часи вбили та закатували дуже багато священників, монахів та парафіян. Вони також спалювали храми, оскверняли святині та взагалі влаштували справжній терор у країні. Уся Чорногорська єпархія була охоплена вогнем пожеж.
У липні 1941 року на території Чорногорії почалося народне повстання проти окупантів, ініціаторами якого були місцеві комуністи. Вони вважали своїми ворогами не лише італійців, а й усіх, хто не поділяє їхні політичні погляди. Тому ворогами комуністів стали чимало представників інтелігенції, прості селяни, колишні офіцери та, звичайно ж, духовенство.
Партизани у ці часи вбили та закатували дуже багато священників, монахів та парафіян. Вони також спалювали храми, оскверняли святині та взагалі влаштували справжній терор у країні. Уся Чорногорська єпархія була охоплена вогнем пожеж. Але італійська армія була не лише краще озброєна, а також була професійніше навчена. При цьому, воюючи проти партизанів, італійці також обстрілювали храми і монастирі, завдаючи їм навіть авіаційних ударів. І окупанти, і комуністи вважали Православну Церкву своїм ворогом. В кожної з воюючих сторін були свої мотиви з нею боротися.
У Великодньому посланні 1942 року митрополит Іоаннікій рішуче засудив дії комуністів, які «підняли криваве повстання, що призвело до незліченних народних страждань, та обагрили свої руки братньою кров'ю». Тих священників і мирян, які підтримали комуністів, владика відлучив від Причастя. Але це не змінило відношення італійців до Церкви та особисто до митрополита. На території єпархії окупанти й надалі продовжували спалювати храми та вбивати духовенство.
І окупанти, і комуністи вважали Православну Церкву своїм ворогом. В кожної з воюючих сторін були свої мотиви з нею боротися.
Фашисти і комуністи розпинали Православну Церкву у Чорногорії кожен зі свого боку. Різниця лише в тому, що методи дій комуністів були незрівнянно жорсткішими, ніж дії окупаційної влади. У 1944 році після активного наступу партизанів митрополит Іоаннікій разом зі значною частиною духовенства і мирян прийняв рішення покинути свою батьківщину і вирушити в бік західного кордону Югославії. У колоні було близько шістдесяти священників і близько шести тисяч мирян, більшість з яких були старі, жінки та діти. Коли дібралися до Словенії, колону було захоплено військовослужбовцями Першої Югославської армії під командуванням Пеко Дапчевича. Біженців розмістили в кімнатах по тридцять-сорок осіб у кожній та планомірно розстрілювали.
Від свідків до нас дійшла розмова між генералом Пеко та владикою. Воєначальник запитав митрополита: «Чи ти Іоаннікій Липовац?» Почувши ствердну відповідь, він заявив, що владика не має права представлятися митрополитом, бо він є зрадником і помічником фашистів. На це владика вказав Дапчевичу, що той не має права так поводитися з митрополитом уже хоча б тому, що він визволив з італійського табору його матір і зробив усе можливе для визволення його батька. Дапчевич відповів, що це і є підтвердженням того, що владика співпрацював з окупантами. Після цього митрополита Іоаннікія було розстріляно.
Довгі роки ім'я владики Іоаннікія віддавалося забуттю. Тільки на початку дев'яностих років минулого століття церковні історики отримали можливість досліджувати долю та духовну спадщину митрополита Іоаннікія.
Через деякий час від штабу Югославської армії до Чорногорської митрополії у Цетинє була направлена посилка з супровідним листом: «Посилаємо вам панагію та хрест, які знайдені у розбійника, колишнього митрополита Іоаннікія. Смерть фашисту, свободу народу!»
Довгі роки ім'я владики Іоаннікія віддавалося забуттю. Тільки на початку дев'яностих років минулого століття церковні історики отримали можливість досліджувати долю та духовну спадщину митрополита Іоаннікія. У 1996 році вийшла друком книга Велібора Джомича «Голгофа митрополита Чорногорського-Приморського Іоаннікія 1941-1945», у якій були зібрані документи про життя та долю цього доброго пастиря.
У 1998 році Священний Синод СПЦ прийняв рішення про канонізацію митрополита Іоаннікія у лику священномучеників. Прославлення владики відбулося в травні 2002 року у Белграді.
