«Слава Богу за все!»: Наука вдячності та ключ до розуміння Літургії

Наближається Різдвяний піст. Це особливий час, коли Церква закликає нас трохи уповільнити життєвий біг, щоб підготувати своє серце до зустрічі з Богомладенцем. Настав час визначити духовні орієнтири на ці сорок днів. Майбутній піст у кожного з нас проходитиме по-своєму: у когось суворіше, у когось м'якше, залежно від сил і обставин. Але вінцем усіх трудів – і гастрономічного утримання, і боротьби зі звичками – покликано стати не просто «очищення організму», а відновлення живого союзу з Богом.

Чим глибше людина проникає у внутрішній зміст церковного життя, тим ясніше вона розуміє: корінь усіх наших бід – у невдячності, а початок всякого зцілення – в умінні дякувати.

Златоуст: вчитель, що помер з вдячністю

Сьогодні ми вшановуємо пам'ять святителя Іоанна Златоуста. Це не просто великий богослов IV століття. Це людина, яка навчила нас молитися так, як ми молимося сьогодні. Саме він є автором чину Божественної літургії, яка звершується в храмах більшу частину року.

Якщо ми запитаємо себе, в чому головна заслуга святителя перед Церквою, то відповідь буде несподіваною: він навчив нас дякувати Богові навіть тоді, коли все навколо руйнується. Його життя було сповнене скорбот: інтриги імператорського двору, наклеп, несправедливе засудження, заслання і смерть у вигнанні, далеко від друзів і пастви.

Але його останні слова, сказані перед смертю, стали девізом справжнього християнства: «Слава Богу за все!».

Грецькою мовою слово «вдячність» звучить як «Євхаристія». У нас це слово часто асоціюється лише з моментом прийняття Святих Таїн. Але, в тому числі, це стан душі, яка усвідомила любов Творця і вдячна Йому за це.

Що відбувається за закритими воротами?

Кульмінація Літургії настає після виголосу священика: «Дякуємо Господу!». У цей момент хор співає «Достойно і праведно…», а в вівтарі починається найважливіше – читання Євхаристійного канону (анафори).

На жаль, за усталеною традицією, ці вражаючі за глибиною молитви читаються священиком таємно (про себе або пошепки). І тут криється трагедія нерозуміння. Люди, які стоять у храмі, чують лише уривки фраз і спів хору, який не замінює, а лише супроводжує молитву священика. У результаті багато парафіян просто чекають, коли «щось там у вівтарі закінчиться», щоб почути знайоме «і всіх, і вся».

Але якби ми чули або знали ці слова, наша віра змінилася б назавжди.

Адже в цьому натхненному вдяченні святитель Іоанн Златоуст розкрив увесь спектр дії Бога в нашому житті.

Про що ж молиться священик від імені всіх нас і водночас у таємниці від нас?

• Про створення людини: «Ти від небуття в буття нас привів...» – висловлюється вдячність за сам факт життя, за те, що ми існуємо.
• Про спасіння: «...І коли ми відпали, Ти знову підняв нас і не відступав, здійснюючи все, поки не підніс нас на Небо». Вдумаємося в ці слова! Ми ще грішимо, ми спотикаємося, а Бог у Своїй любові вже дарував нам Майбутнє Царство.
• Про всі благодіяння: «...явлені і неявлені, що були на нас». Ми повинні дякувати Богові навіть за те, чого не помітили або не зрозуміли, включаючи скорботи, які в підсумку обернулися користю для душі.

Літургія — це «спільна справа»

Адже всі ці молитви – наші, народні. Священик читає їх не від себе особисто, а від імені всієї громади. Тому так часто в них зустрічається множина – «ми».

Тільки одне прохання Євхаристійного канону стосується суто служителів вівтаря – там, де ієрей дякує Богові за те, що Він удостоїв його, грішного, стояти біля Престолу: «Дякуємо Тобі і за службу цю, яку з рук наших прийняти зволив єси».

Все інше – це власне Літургія, що перекладається з грецької мови як «спільна справа». Це спільне дихання Церкви.

Згадаємо: ще сто-двісті років тому просфори для Літургії випікали самі парафіяни. Вони приносили хліб і вино з дому. Це була їхня реальна, речова участь у Жертві. Зараз просфори, найчастіше, привозять на парафії з монастирів, а люди стали лише пасивними учасниками, а не співмолитовниками на Літургії.

Єдина дія, яку здатний здійснювати лише рукопокладений священик, – це призивання Святого Духа і благословення Дарів. Але «амінь» (що означає «істинно, так буде!») на ці молитви повинен вимовляти весь народ.

А як можна сказати «так буде» від усього серця, якщо ти не знаєш, про що йшла мова?

Як не бути «глухим» на службі?

Історія показує, що давня Церква не знала такого явища, як «таємні молитви». Їхня поява була викликана не бажанням кліру щось приховати від мирян, а технічними причинами: збільшенням числа молільників і будівництвом величезних храмів з проблемною акустикою. Щоб не затягувати службу і не намагатися перекричати багатотисячний натовп без мікрофонів, молитви стали читати тихо, поки хор заповнював паузи співом.

Сьогодні практика потроху змінюється. У деяких храмах настоятелі (а в деяких єпархіях – і архієреї) вже читають молитви Євхаристії вголос, повертаючи людям сенс богослужіння.

Це завжди викликає неймовірний духовний підйом у парафіян: вони раптом починають розуміти, у чому беруть участь.

Храм перестає бути місцем, де «священник щось робить, а ми дивимося», і стає місцем спільної молитви.

Якщо на приході ці молитви читаються священнослужителями тихо або впівголоса вівтарі, і ми нічого не чуємо, не варто впадати у відчай чи нарікати.

Ніхто й ніщо не заважає нам узяти відповідальність за власну молитву на себе. Ось кілька рекомендацій для тих, хто хоче глибше зануритися у зміст Літургії:

1. Стежте за текстом. За сучасного розмаїття інформації знайти «Чин Божественної літургії» у друкованому вигляді або в застосунку на телефоні – справа хвилини.
2. Читайте паралельно. Коли хор співає «Достойно і праведно», відкрийте текст анафори Златоуста і читайте її подумки.
3. Вдумуйтеся. Проживайте кожне слово подяки: за творіння, за Хрест, за Воскресіння, за цей конкретний день, за повітря, яким дихаєте.

Звичайно, не потрібно впадати в крайність і вичитувати абсолютно всі ієрейські молитви, ігноруючи те, що відбувається на клиросі. Але Євхаристійний канон – це серце богослужіння.

Це той момент, який потрібно максимально пропускати через свою душу, переживаючи його разом із усією повнотою Церкви.

Не можна приходити на Таємну Вечерю і стояти в коридорі, поки інші бесідують із Господарем.

Спробуймо в дні Різдвяного посту почати приходити до храму хоча б трохи підготовленими. Спробуймо не просто «відстояти» службу, а сослужити священнику своєю увагою та розумінням тих великих слів, які залишив нам святитель Іван Золотоустий. І тоді виголос «Благодарімо Господа!» перестане бути просто сигналом про те, що скоро почнеться Причастя, а стане природним станом наших сердець.

Саме з таким серцем – вдячним, зрячим і люблячим – ми зможемо достойно зустріти свято втілення у світ Богонемовляти Христа.