Він розмовляв з бісами «по душам». Пам'яті архим. Афіногена (Агапова)
24 червня – день пам'яті нашого сучасника, старця Псково-Печерського монастиря, архімандрита Афіногена (Агапова). Про нього наш сьогоднішній матеріал.
Свою розповідь про старця Афіногена (в миру Василь Агапов, 1881-1979) я б хотів звести до мінімуму біографічних подробиць, а більше торкнутися духовного досвіду старця. Його життя було схоже на долі багатьох сповідників, які пережили червоний терор і Велику Вітчизняну війну.
Народився отець Афиноген в 1881 році. З дванадцяти років він вже працював у монастирі. До Жовтневого перевороту був пострижений у рясофор і мантію. З 1917 року – ієромонах. Далі його життя протікало в жахливому, але цілком звичайному для священиків тих років руслі: тюрми, табори, заслання. Отець Афіноген був вивезений німцями до Німеччини, працював наймитом у одного фермера. Зрештою Промисел Божий привів його в Псково-Печерський монастир, де старець і помер.
* * *
Все, що пережив отець Афіноген до того, як потрапив у своє останнє земне пристановище, зробило з нього духоносного старця. У таборах по слабості здоров'я, він не міг виконувати денну норму праці, за що його часто позбавляли денного пайка хліба. Тільки благодать Господня зберегла старця від голодної смерті.
Все життя перебуваючи на волоску від загибелі, отець Афіноген навчився у всьому покладатися на волю Божу. А ще таке життя навчило його молитви. Ще до революції він полюбив всім серцем розумне роблення. Ісусова молитва, а з нею і сам Господь, завжди жили в його серці. Тіло старця часто було в земному пеклі, душа ж перебувала в раю небесному. Молитва дала йому сили вижити в нелюдських умовах на будівництві Біломор-каналу, в таборі смертників, у карцері, в тюремних камерах серед кримінальних злочинців і шпани блатної.
У Псково-Печерський монастир отець Афіноген прийшов вже сивочолим, смиренним, наділеним даром прозорливості, з чистою, як діамант, душею старцем. Розповідей про його прозорливість збереглося дуже багато, ми не будемо загострювати на них нашу увагу.
Псково-Печерський старець, нині преподобний Симеон (Желнін), духом відразу зрозумів, що за людина цей отець Афіноген. Тому він зробив його своїм наступником. Сам отець Симеон був вже в похилих літах, і його земне життя хилилося до заходу. Тому на плечі отця Афіногена лягли дві найбільші ноші отця Симеона – духівництво і вигнання бісів з одержимих ними людей. І те, і інше вимагало максимальної віддачі духовних і тілесних сил.
«Я відчував, що Господь в мені і я в Ньому... Душа тягнеться до Господа. Спиш тілом, а серце молиться. Тоді тобі вже нічого не потрібно».
Старець Симеон не помилився у виборі годованця. Біси отця Афіногена і справді дуже боялися. Вони не могли знайти в ньому жодної плями, за яку можна було б зачепитися, щоб почати проти нього невидиму війну. Та й старець вже нічого в цьому світі не боявся, крім гріха.
Про своє минуле табірне життя отець Афіноген згадував: «Я відчував, що Господь в мені і я в Ньому... Душа тягнеться до Господа. Спиш тілом, а серце молиться. Тоді тобі вже нічого не потрібно». При всіх багатих духовних дарах старець володів дивовижним смиренням.
Якось його запитали з приводу виразок на ногах, які отця Афіногена сильно мучили:
– Ви, отче, вірно, дуже від них страждаєте?
Він відповів:
– Я страждаю за гріхи попівські, за те, що нині ми, попи, безглузді.
Старця нічого не могло вивести з духовної рівноваги. Навіть тоді, коли до нього «в гості» приходили біси, він залишався незворушним. Таких випадків було у старця безліч, але він розповідав своїм духовним чадам лише про деякі з них.
Так одного разу до отця Афіногена в келію прийшов біс поговорити «по душам».
– Афіногене! Я прийшов до тебе з запитанням. Відповіси мені? – запитав нечистий дух.
– Яке запитання? – у відповідь запитав старець.
– Якщо біс покається, чи простить його Бог, чи ні?
– А ти хіба не пам'ятаєш, що відповів на це запитання Господь Антонію Великому, коли біс задав старцю це ж запитання?
– Ні, не пам'ятаю – я там не був, там був інший.
– Після того, як біс запитав Антонія, той три дні і три ночі молився Богу, щоб Він відповів, є покаяння для бісів чи нема. І Бог йому сказав. Я знаю, що біс каятись не буде. Але щоб він не мав виправдання на Суді, скажи йому, нехай встане обличчям на схід, і, стоячи на одній нозі, невпинно каже: Боже милостивий! Прости мені давню злість. Хай так стоїть і молиться три роки, і Я його прощу.
– Ой, я так не можу, – сказав біс сумовитим голосом і сховався від старця.
Іншого разу, коли отець Афіноген вигнав біса з вісімнадцятирічної дівчини, злий дух відразу не пішов, а сів до старця на ліжко, щоб поговорити. Чернець його питає:
– Ну що ти сів і не йдеш?
– Отче Афіногене, ти знаєш хто я? Я колишній архангел. У нас на Землі безліч слуг і всі вони працюють на нас.
– Не всі, є й вірні слуги Божі, – відповів старець.
– Але це маленька купка, а то всі наші.
Трохи помовчавши, біс продовжив:
– Знаєш, отче, адже скоро кінець цього світу.
– Ось тоді вам влетить, – відповів старець.
– Ми це знаємо, але зате тепер – наша воля, – сказав біс і зник.
Це був 1975 рік...
Під час сповіді отець Афіноген вимагав, щоб люди, перш за все, усвідомили два своїх великих гріхи і каялися в них. Перший – це невдячність Богові за все, що Він нам дає, а другий – відсутність справжнього страху Божого і благоговіння перед Ним. А вже потім треба було розповідати старцю про інші гріхи, які, по суті, випливають із цих двох.
Тих, хто каявся, старець навчав: «Ти живи простіше – як мале дитя. Господь такий велелюбний, що ти й уявити собі не можеш. Хоча ми і грішні, все одно йди до Господа і проси пробачення. Тільки не сумуй – будь як дитина, яка хоча і розбила найдорожчу посудину, все одно з плачем йде до батька, а батько, бачачи своє дитя в сльозах, забуває ту дорогу посудину. Він бере дитину на руки, цілує, притискає до себе і сам же умовляє, щоб та не плакала. Так і Господь, хоча й бачить вчинені нами гріхи, все одно любить нас, чекаючи, коли ми до Нього прийдемо з покаянням».
Отець Афіноген також радив: «До сорока років можна і від себе щось додати в розмові, якщо щось гарне, а після сорока треба більше мовчати...»
* * *
Прожив старець без малого сто років. «У мене вже немає нічого живого, тільки дух», – говорив він наприкінці життя. Перед смертю архімандрит Афіноген щодня причащався святих Христових Таїн. Два тижні він лежав з дуже високою температурою, його тіло було вкрите екземами. Духом старець вже був на небі. Він бачив покійного старця Симеона, розмовляв з ним.
Спочив отець Афіноген з радісною усмішкою на устах. Коли його тіло несли на монастирське кладовище, духовна дочка старця подумки про себе закричала: «Батечку, батечку, куди ж ти?» І всередині себе почула голос старця: «Ти – що? Це тіло понесли, я – живий».
Упокій, Господи, душу раба твого архімандрита Афіногена і його святими молитвами помилуй нас грішних.
