Чи може Константинопольський патріарх стати православним «римським папою»

Загравання українських політиків з Константинопольським патріархатом перетворилися на патологію. Останнім симптомом став недавній візит до патріарха Варфоломія прем'єр-міністра Володимира Гройсмана. Мета була та сама, що і в українських депутатів-уніатів на чолі зі спікером Андрієм Парубієм: випросити автокефалію для українського православ'я.

За словами Гройсмана, від патріарха він почув обнадійливі слова: українські віруючі є дітьми Константинопольської Церкви-матері.

Активізувалися українські патріоти від влади після минулого у 2016 році Критського собору, який ініціював Константинопольський патріархат. Проте чи дійсно Фанар володіє достатнім статусом і авторитетом у вселенському православ'ї для вирішення «українського питання»?

Константинопольську Православну Церкву заснував у 38 році святий апостол Андрій Первозванний. До Другого Вселенського Собору вона перебувала в юрисдикції митрополита Іраклійського. В 381 році була проголошена самостійною архієпіскопією, а в 451-му – патріархатом. Причиною піднесення цієї кафедри стало заснування на місці невеликого містечка Візантій нової столиці Римської імперії – славного Константинополя. Надалі її історія була нерозривно пов'язана з історією самої Римської імперії, як її назвали пізніше історики, Східної Римської імперії або Візантії.

Приблизно до середини XI століття Імперія, з перемінним успіхом, але все-таки перебувала на вершині своєї могутності. Після, під ударами різних народів та держав, як із заходу, так і зі сходу, Імперія зменшилась майже до розмірів своєї столиці і остаточно перестала існувати в 1453 році після взяття турками-османами. Далі історія Константинопольської Церкви проходила під владою мусульман. Все це наклало свій відбиток на життя Церкви, її юридичний статус, політику та положення у сім'ї помісних православних Церков.

Багатьох хвилює питання: а чи є сьогодні Константинопольський (або Вселенський, як він полюбляє себе називати) патріарх якоюсь подобою папи римського в православ'ї, верховним арбітром і авторитетом, до якого апелюють як до останньої інстанції?

В IV столітті, з піднесенням Імперії та її столиці Константинополя, піднісся і статус Константинопольської Церкви. Згідно третього правила Другого Вселенського Собору, скликаного в 381 році імператором Феодосієм I (379-395), архієпископ Константинополя має друге місце по честі в єпископаті після Римського єпископа: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після римського єпископа, тому що місто те є новий Рим».

Це відоме визначення пояснює дві речі. По-перше, зміст юридичного статусу Константинопольської Церкви – це «перевага честі». Честі, а не влади! У перші століття християнської ери питання честі, першості – це питання абсолютно неважливі, малозначні. Постійна загроза гонінь з боку язичницької влади була причиною того, що християнами ставали люди, готові вмирати за свою віру, а не мати з неї вигоди «честі», «влади», «матеріального благополуччя». Люди, які пам'ятали слова Христа: «По тому пізнають усі, що ви Мої учні, як будете мати любов між собою» (Іоанн. 13:35).

Але після епохи імператора Костянтина Великого християнство стає державною релігією, а Церква, окрім того, що вона є Тіло Христове, Стовп і утвердження істини, – важливим державним та громадським інститутом. Ось тоді-то і виникають питання «честі», «підлеглості» тощо. Ці питання вирішувалися на церковних соборах, і в результаті ми маємо на сьогодні так званий Диптих православних Церков.

Загалом у ньому згадуються 15 автокефальних помісних Церков: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Польська, Чеська та Словацька, Американська. Церкви в Диптиху згадуються в традиційному порядку честі. Причому якщо перші п'ять позицій ніким не оспорюються, то далі деякі помісні Церкви мають свої варіанти цього «порядку честі». На сьогоднішній день практичне застосування Диптиха зводиться до того, в якому порядку згадуються імена предстоятелів помісних Церков при патріаршому богослужінні. І все!

Взагалі, спори про «порядок честі» честі православним не роблять. Господь сказав: «а хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Матв. 20:27). Але в православ'ї питання про честь так і залишилося питанням про ЧЕСТЬ, на відміну від католицтва, де він переріс у питання про ВЛАДУ. І, на відміну від глави Римської Церкви, жоден предстоятель помісної православної Церкви не має ніякої влади над іншим. Жодна Церква (а в нашому випадку Константинопольська) не має права втручатися у внутрішнє життя іншої.

Навіть думка, що виникла на тлі Критського собору, про те, що лише Константинопольський патріарх може скликати вселенський собор, абсолютно невірна. Як відомо, Церква вважає вселенськими сім соборів, останній з яких відбувся у 787 році. Всі вони скликалися Римськими імператорами, і на сьогоднішній день питання, хто має право скликати вселенський собор, чіткої відповіді не має. Можна запропонувати (не вважайте за зухвалість) такий варіант: вселенський собор може скликати той, заради якого він збереться, тобто зберуться ВСІ помісні православні Церкви.

По-друге, пояснення, чому Константинопольський єпископ має перевагу честі, прив'язується до суто зовнішніх відносно Церкви історичних та політичних умов: «тому що місто те є новий Рим». Виходячи з цієї логіки, Константинопольський патріарх має знаходитись у кінці Диптиха, оскільки і держави, і міста такого немає – Константинополь. Є турецький Стамбул!

Але крім Диптиха, «честі», «статусу» і так далі, істотну роль у положенні кожної окремої помісної Церкви відіграє її історичний авторитет. Наприклад, Свята Гора Афон. Це не помісна Церква, не патріархат і в Диптиху аж ніяк не значиться. Але її духовний авторитет знаходиться на найвищому рівні. Стійкість у православній вірі, досконале чернече життя, висота молитовного подвигу – ось що є причиною цього авторитету, а не те, який «град» на сьогодні вважається «новим Римом».

А ось авторитет Константинопольського патріархату, скажімо так, не дуже.

По-перше, загрози Римській (Візантійській) державі з боку мусульман і варварів, (а часом і європейців) змушували Константинопольських ієрархів звертатися за допомогою до Римського папи і молодих держав Європи, раз за разом жертвуючи православною вірою заради політичних цілей. Прикладами цього є Ліонська унія 1274 року і Ферраро-Флорентійська унія 1438-1439 років.

По-друге, життя після падіння Константинополя в 1453 році під пануванням мусульман являло собою досить непривабливу картину. Ось як описує її митрополит Калліст (Уер) у книзі «Православна Церква»:

«Верхівка церковної адміністрації виявилася втягнутою у деградуючу систему корупції і симонії. Єпископи, що заплуталися в темних справах і політичних інтригах, ставали жертвами честолюбства і жадібності. Кожен новий патріарх просив у султана берат на право справляти свою посаду, і йому доводилося дорого платити за цей документ. Патріарх покривав свої витрати за рахунок єпископів, отримуючи з кожного з них винагороду за призначення главою єпархії; ті, в свою чергу оббирали парафіяльних священиків, а священики паству. Те, за що колись звинувачували папство, було безсумнівною правдою у Вселенському патріархаті при турках: все продавалося.

Коли на патріарший престол претендувало кілька кандидатів, турки зазвичай продавали його тому, хто більше заплатить. Вони швидко зметикували, що в їхніх фінансових інтересах міняти патріархів якомога частіше, щоб частіше мати можливість продавати берат. Патріархи зміщувалися і знову призначалися з калейдоскопічною швидкістю. «Зі 159 патріархів, які займали престол між XV і XX ст., 105 були зміщені турками, 27 зреклися престолу, причому часто примушені до того силою, 6 патріархів померли насильницькою смертю, будучи повішені, отруєні або втоплені, і тільки 21 з них помер природною смертю, перебуваючи на посаді». Одна й та сама людина іноді ставала патріархом по 5-6 разів, а кілька колишніх патріархів зазвичай жили у вигнанні, вперто вичікуючи зручного випадку, щоб повернутися на престол».

По-третє, враховуючи незначну кількість православних віруючих в самій Туреччині (стаття «Константинопольська Православна Церква» у Вікіпедії оцінює їх число в дві-три тисячі осіб!!!), Константинопольському патріархату життєво необхідне підживлення матеріальними ресурсами з-за кордону. Внаслідок цього Константинопольський патріархат досить охоче приймає у своє підпорядкування різні церковні структури, що з тієї чи іншої причини відірвалися від своєї Церкви. В якості прикладу можна навести Грецьку архієпископію Північної і Південної Америки, Українську православну Церкву в Канаді, Американську Карпатороську православну єпархію, західноєвропейський Екзархат руської традиції, Фінляндську та Естонську Церкви. Причому далеко не завжди їхній перехід під омофор Константинополя є канонічно бездоганним.

Також можна вказати на такі безславні факти, як визнання Константинопольським патріархатом Обновленського розколу в Росії у 1920-ті роки, зняття в 1964 році анафем на єресь латинян, часті екуменічні заходи Константинопольських патріархів з римським папою та лідерами іудаїзму, переговори з розкольницькими групами різних країн: України, Болгарії, Греції тощо. Сюди можна додати звинувачення цілої низки Константинопольських ієрархів у членстві в масонських ложах (про деякі з них Вікіпедія говорить відкритим текстом).

Дуже багато що з усього цього пояснюється історичними умовами, у яких жила і живе Константинопольська Православна Церква. Але ці умови саме пояснюють, а не виправдовують наведені вище факти. І сьогодні, коли Константинопольська Патріархія робить спроби нав'язати всьому православному світу ідею про свою виключну першість, про певні владні повноваження, які нібито дозволяють втручатися у внутрішнє життя інших Церков, ідею про те, що Константинополь є верховним арбітром у міжцерковних розбіжностях, слід розібратися в тому, чи мають ці домагання під собою тверде підґрунтя. Як бачимо – ні! Все це лише відлуння колишньої величі Римської імперії і пов'язаного з цим положення Константинопольської Церкви. Але Римської імперії вже майже 600 років не існує!

Тому дуже помиляється і Гройсман, і ті, хто мріє, що патріарх Варфоломій дарує з панського плеча автокефалію або ж своїм «авторитетним» словом змусить канонічну Українську Православну Церкву об'єднатися з розкольниками. Ось у чому Константинополь може бути дійсно зацікавлений, так це в тому, щоб підпорядкувати собі Церкву в Україні та отримати в її особі джерело матеріальних коштів для свого власного існування. Вибачте, але хай вже краще ці кошти залишаються в Україні і служать благу нашого власного церковного народу.

Навряд чи патріарх Варфоломій піде на це або щось подібне. Швидше за все, він розуміє, що намагання Константинопольських ієрархів нав'язати всьому православному світові результати Критського собору як обов'язкові, або визнати українських розкольників, або нав'язати всім екуменізм та єднання з католиками і т. д. можуть викликати лише відповідну негативну реакцію інших Церков, а також поповнити собою перелік непривабливих справ Константинопольської патріархії. Адже таке вже було в історії.