У Церкві немає мирян
Апостольська церква не знала поділу на кліриків і мирян.
У ці перші тижні після П’ятидесятниці ми продовжуємо звертатися до розуміння церковного устрою та дії Промислу Божого у створенні Тіла Христового на землі. На жаль, навіть самі християни нерідко сприймають Церкву як інститут, який покликаний забезпечити нам індивідуальне спасіння душі. Але таке спрощене розуміння є однобоким. Церква складається з народу Божого, головне завдання якого – служіння Богу або, інакше кажучи, богослужіння. Це стосується не лише священнослужителів, але й тих християн, які отримали, на мій погляд, принизливе найменування мирян – тобто людей мирських, тих, хто живе життям світу.
Апостол Петро з таким визначенням членів новоутвореної громади точно б не погодився. «Ви – рід обраний, царське священство, народ святий, люди, взяті в уділ» (1 Петро 2:9), – пише він своїм учням. Після того як під впливом певних історичних процесів християн розділили на кліриків і мирян, говорити про царське священство останніх стало незручно. І ця незручність не покидає нас досі. Але фахівці в галузі літургіки та церковної історії знають, що саме на розумінні священницького служіння будувалося життя первохристиянської громади.
Таке служіння знаходило своє вираження в Євхаристійному зібранні, зараз ми його називаємо церковним приходом.
Апостольська церква не знала поділу на кліриків і мирян.
Це не означає, що там не було різниці між народом і предстоятелем євхаристійного зібрання. Предстоятель звершував Літургію, приносив Святі Дари, займав перше місце на євхаристійному зібранні. На Тайній вечері це був Сам Господь Ісус Христос. Після Вознесіння Спасителя Його місце зайняв апостол Петро. У новоутворених громадах зібрання очолювали апостоли, а потім ті, кому громада делегувала право старшинства.
Священнодійство на євхаристійному зібранні актуалізується і проявляється через одного, але звершує його вся громада. Така природа будь-якого церковного священнодійства. Православне богослужіння здійснюється не одноосібно священником, а всією церковною повнотою, тобто всім церковним народом. Єпископ або пресвітер – лише виразник цієї повноти. Тому народ причащався в Давній Церкві так само, як зараз причащаються священники, окремо Кров’ю і Тілом Христовим.
Співслужителями на літургії, очолюваній єпископом, був весь народ, а не лише пресвітери. Звершуючи святе приношення, предстоятель не відділяв себе від народу, а включав себе в нього.
Він священнодіяв разом з народом, і народ священнодіяв зі своїм предстоятелем. Молитви літургії також є спільними, тому що це молитви Церкви, а Церква – і є весь народ Божий, а не лише священнослужителі. Ні про яке «таємне» читання молитов не могло бути й мови. Тому що це суперечить всій літургійній практиці. Читання молитов «про себе» – пізня традиція. Причини, з якої вона існує досі, мені здаються абсурдними.
Євхаристійний канон священник читає не в однині, а в множині, тобто від імені всієї громади. Але чомусь зараз він це робить таємно, так, щоб ніхто інший не чув. Те, що сьогодні церковний народ не має можливості повноцінно брати участь у літургії, є грубим порушенням церковної еклезіології.
Але це не звільняє парафіян від необхідності звершувати священницьке служіння, про яке говорить апостол Петро.
Ми повинні розуміти дуже важливу річ – церковний народ приходить до храму на літургію не просто для того, щоб покаятися і причаститися, а щоб звершити разом зі священником або єпископом євхаристію. Парафіяни – не слухачі та спостерігачі, а повноцінні учасники звершення цього таїнства.
Друга поширена помилка, пов’язана з першою, – це думка, що в Церкві є клірики, наділені благодаттю, а є миряни, які церковної благодаті не мають (у даному випадку я говорю не про благодать священства). Але християнин не може бути безблагодатним, це суперечить самій специфіці церковного устрою. Церква – є Тіло Христа. Кожен християнин, образно кажучи, – клітинка цього організму. Якщо брати аналогію з людським тілом, то все, що воно в собі містить, несе в собі життя. У нашому тілі немає нічого мертвого. Кожен орган, кожна клітина виконує свої функції. Також і в Тілі Христа, в Його Церкві все живе благодаттю Духа Святого. Тому християни, кожен по-своєму, мають цю благодать. І вона дана нам для служіння в Церкві. Йдеться, звісно, не про формально хрещених людей, а про реальних членів Церкви Божої.
Церква – це благодатний організм не тому, що вона колись у день П’ятидесятниці отримала дари Духа і тепер зберігає їх у певній скарбниці. А тому, що в ній завжди живе і діє Дух Святий. Це ставить перед нами важливе питання. А яке моє особисте покликання в Церкві? Яка моя місія? Заради чого Бог мене покликав у Свій обраний народ? Загальна відповідь на це питання – реалізація волі Божої на землі. Тому що промисел Божий у світі діє в першу чергу через людей Церкви, тобто через нас з вами. Але є й приватні служіння, які випливають із самої природи Церкви. Кожен член Церкви займає певне, йому одному властиве, положення і місце. Також важливо зрозуміти, що жоден член Церкви не може бути вищим за іншого, навіть у тому випадку, коли він займає значиме положення в церковній ієрархії.
Для того, щоб наша еклезіологія не зайшла в глухий кут, нам потрібно не забувати базові основи церковного устрою. Багато хто став розглядати Церкву як певну організацію, яка повинна чомусь підкорятися людським законам. А то й взагалі розглядають Церкву як структуру, яка повинна обслуговувати державні та соціальні запити, що їй взагалі не властиво.
Але, як нам здається, головна проблема в тому, що ми весь час намагаємося в Церкві протиставити свою волю волі Божій і використовувати Церкву для досягнення якихось своїх цілей. Але Церква – це не людська організація, а встановлення Боже. Церква живе дарами Духа Святого, Його святою волею. І немає на землі нікого, хто б міг їй диктувати свої умови життя.
