Як зцілити зігнуту душу
Недільна проповідь.
Євангельське читання про зцілення в суботу зігнутої жінки, яка вісімнадцять років не могла випрямитися, навіяло мені думки про мою власну зігнуту душу.
Мільйони таких же зігнутих душ живуть поруч зі мною і ходять у такому ж скрюченому положенні, опустивши голову до землі і не маючи можливості поглянути на красу лазурового неба. Для того, щоб дати можливість Христу випрямити нас, потрібно змінити своє ставлення до Бога і світу – збагнути, що дух людський від народження і до самої фізичної смерті живе поза світом. Ми так налякані рабською залежністю від зовнішніх обставин життя, що, вчепившись у світ двома руками, ніяк не можемо довірити цілком свою долю Богові.
Самотньо й сумно ми воліємо покладати тільки на себе всі незліченні турботи і піклування про наше життя. Бог дивиться на нас із лагідністю і любов'ю, ми ж своїм брехливим розумом з недовірою оцінюємо Його можливості надати нам допомогу. З мільйонів душ навряд чи знайдеться одна, здатна довіритися Богові цілком без тіні навіть найменших сумнівів.
У світі немає нічого, що б не залежало від Бога.
Але ми весь час, сподіваючись на Бога, намагаємося "і самим не схибити", шукаючи через свою маловірність на землі ще одну альтернативну опору на той випадок, якщо Бог "не спрацює". Віддаючи Богові крихти "молитовного правила", людина поринає в суєту розмінюючи вічність на дрібницю життєвих турбот. Так душа з роками все більше й більше стає горбатою, поки час не пригне її остаточно до землі, перетираючи на порох усі накопичені протягом життя "багатства". Господь простягає нам Свою руку тиші й спокою, а диявол у цей час безжально жене нас на пасовища багатотурботливості, не даючи ні секунди на перепочинок.
Молодість нас завзято кличе втекти від Бога для того, щоб полазити по "райських" деревах солодких відчуттів. Зрілість вже починає відчувати присмак гіркоти життя, а старість, обнюхуючи падалі гнилі плоди цих дерев, розуміє, як же підло її обманули. І тільки дитинство з його тріумфуючою радістю світлого буття відкриває перед нами безкінечні горизонти дитячої простоти і святості. Життя нам дано тільки для одного – для подолання смерті, подібно до того, як її подолав Син Божий. Зумівши це зробити, людина йде не в темну хлябь могили, а у вічне життя, відкриваючи для себе в ньому нові невідомі досі пізнання і осягнення.
Сатана, як кухар, кришить величину нашої душі на салат дрібних шматочків суєти повсякденного животіння. З кожним поколінням люди зменшуються у своїх розмірах, і з вселенської рівноангельської величини стають гномиками і карликами цивілізації споживачів.
Єдина реальність – це Бог, а християнство – єдина можливість отримати з Ним спасенну єдність.
Все інше – брехня! Божественна любов – це абсолютна Істина, до якої прагне наша душа. Диявол же приманює нас дрібною любов'ю, яка насправді не варта й ламаного гроша. Любов будує людину, а закоханість тільки руйнує її, зводячи з розуму і навіюючи, що це і є справжнє щастя. Пристрасть людської любові легко доведе людину до відчаю і загибелі, і тільки любов до Христа не має межі у своїй життєстверджуючій благодаті. Ціна всякої людини і її гідність – у свободі перетвореного духу, яка дорожча за весь Всесвіт.
Православ'я завжди світле і спрямоване в небо. Релігія – це впале небо, застигле, неповоротке. Вона страшиться Православ'я, боїться проникнути в його суть, тому що для цього потрібно зректися самого себе. Христос живе в кожній душі, але на кожну душу знайдеться сотня проповідників, які заглушать її дитяче чуття і духовну інтуїцію.
Доля зовні релігійних людей – замкнутість на самих собі, на відміну від відкритості справжнього християнського серця, що прагне до спасіння. Релігія схожа на тінь, яка падає від Сонця Правди - Христа. Якби не було Сонця, то не було б і тіні. Але той, хто дивиться на тінь, ніколи не побачить Сонця тому що для цього потрібно повернути своє обличчя в протилежний бік.
Благодать Духа Святого неможливо втиснути в релігійну свідомість, що рабськи залежить від цитат. Чим більше ми пізнаємо Христа, тим більше хочеться Його любити, тим менше хочеться з Ним розлучатися навіть на малий час. Але душа, яка любить препарувати книги Отців, вирізаючи з них цитати, якими хоч якось можна виправдати власну млявість, ніколи не розквітне і не стане вічно юною і прекрасною, подібно до ангелів.
Врешті-решт така душа помре, так і не зустрівши Бога.
Православ'я приводить людину до єднання з Христом, але не до релігії з її чварами, суперечками про першість, про владу та іншими земними негараздами. Не знайти в Православ'ї Бога, Який чекає тебе в глибинах твого духу, не стяжати з Ним єдність у Дусі Святому – це і є трагедія безплідної релігійності. Можна все життя правильно вірити і по-православному жити, але якщо ця віра не дасть плоду, то така людина буде нещасніша за невіруючого, у якого були тут хоча б якісь земні гріховні радості.
Земля ніколи не була і не буде нашою Батьківщиною. Скільки б не дерли своє горло патріоти, воно рано чи пізно буде засипане землею. Наша Вітчизна в невичерпному Світлі Святої Трійці, там "де немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання, але життя безкінечне".
Спокій Вітчизни знаходиться ще тут, на землі, душею, яка знайшла благодать і досвідно пізнала Христа, що живе в її серці. Земне життя проходить у широкій амплітуді злетів і падінь, від високих поривань безтурботної юності, до глибоких сумних зітхань дряхліючої старості. Але найпрекрасніший стан душі – це безтурботність духу, що живе в тихому віянні Небесного Світла. Нашому зігнутому життю дано строку всього лише один день.
Між безтурботним дитинством і кряхтячою старістю ніде просунути навіть малий волосок.
Усі події нашого життя, яким би довгим воно не було, стиснуті в єдину нероздільну мить. Але й цієї миті достатньо, щоб встигнути, зненавидівши саме своє життя разом з його пожадливостями, прокинутися від чаду пристрастей у свободу Синів Божих. Тоді гріховний горб зникне, і Бог надіне нам на руку перстень (Лк.15:11-32) і дасть Нове Ім'я, написане на білому камені (Откр. 2:17), а ми станемо спадкоємцями вічного багатства, яке у нас вже ніхто не відніме. Але якщо замість Православ'я ми будемо жити релігійним обрядовір'ям, то побудуємо у своєму серці не оселі Царства Божого, а жалюгідну обивательську нішу.
Бог тихенько і ненав'язливо стукає в наше серце. Він прийшов, щоб випрямити нашу зігнуту душу і розбудити наш заснулий дух. Жалюгідне видовище – зігнута людина, яка ніколи в житті не бачила ні синяви небесної лазурі, ні зоряного розсипу нічного неба.
Але ще більш жалюгідне видовище – людина, яка постійно живе і рухається серед блаженства Божественної Любові і Благодаті, не помічаючи її радості через зігнутість власної душі.
