Як дійти до весільного бенкету. Короткий путівник
Проповідь у Неділю 14-у після П'ятидесятниці.
Притча про званих на весілля вчить нас тому, щоб ми не прив'язувалися до тимчасового і тлінного, а прагнули успадковувати вічне і нетлінне. Преподобний Парфеній Київський, побачивши рай лише здалеку, говорив людям: «О, якби ви тільки знали, яку красу втрачаєте, якби тільки знали, яку радість ви міняєте на бруд гріха».
Преподобний Серафим Саровський також говорив про те, що якби людина тільки краєм ока побачила те, що Бог приготував тим, хто любить Його, то вона би погодилася навіть на те, щоб все життя провести в ямі з хробаками, які б гризли її тіло, аби не позбутися Царства Божого.
Можна багато подібних прикладів висловів Святих Отців. Але ніхто з тих, хто бачив це Царство, не знаходив у земній мові таких слів, якими можна було б передати те, що їм було відкрито.
Як можна розповісти сліпонародженому про цвітіння весняного саду? Як глухий може дізнатися про красу співу?
Але, як би там не було, звичайний обиватель, що живе звичайним людським життям, знає за своїми відчуттями, що коли їси хорошу їжу – це смачно, коли спиш на м'якому ліжку – це приємно, коли їдеш на хорошому автомобілі – це зручно і т.д. п. Це знайомий йому життєвий досвід. На своєму зрізі зрозумілого для нього життя він, звичайно ж, прагнутиме до того, що смачно, приємно та зручно. Так живуть усі тварини, а людина за своєю біологічною природою одна із них.
Для того, щоб піти на званий Бенкет, потрібно залишити те, до чого ти звик; залишити те, що, можливо, не так ситно і зручно, як хотілося б, зате зрозуміло і стабільно. Вирушити в цю далеку і важку дорогу, довірившись лише словам посланців, може далеко не кожен. Тут на перше місце між Царем і званими на бенкет виступають посередники, які передають запрошення на це торжество.
Якщо у тих, хто розносить запрошення, не буде живого досвіду смаку цього Бенкету, якщо у них у роті не буде запаху благодаті від його страв, то навряд чи хтось їм повірить. За великим рахунком ті, хто запрошують на бенкет, вже самі мають бути його досвідченими учасниками. Якщо ж цього досвіду немає, залишаються лише правильні, але порожні слова, всередині яких немає солі переконання.
Багато серед нас тих, хто правильно і розумно говорить про Христа, але мало тих, хто зміг у самому собі явити Його світу.
Тому так і виходить – Цар царем, але мені мій власний город ближче до серця: «Господи, я в Тебе, звичайно, вірю, але неділя – це єдиний вихідний. А в мене вдома стільки справ. Дружина, чоловік, діти, господарство, робота… Все треба встигнути переробити». Встигнути до чого? До завтра, до смерті? Встигнути марно і безглуздо прожити одне єдине життя для того, щоб піти в землю, на якій вже інші щось будуть сіяти, ростити, щоб потім розділити ту саму долю.
Те, до чого приліпилося серце, є нашим першим ворогом. Поки воно намагнічене земними прихильностями, ми ніколи не зможемо піднятися на ноги, щоб рушити в дорогу. Вантаж землі, подібно до цементного розчину, сковує наші душі, не пускаючи їх на дорогу, що веде до Царства Божого.
Саме тому значно легше на заклик запрошуючих відгукуються незаможні та жебраки. Вони ні до чого не прив'язані, їм нема за що триматися. Ми забуваємо, що все, що оточує нас, включаючи нас самих, є лише малюнком зимового морозу на склі. Світ і все, що в ньому – лише візерунки води небуття. Зміст цих візерунків – порожнеча нічого, з якої створено все, що існує. Тільки на Царському бенкеті Творця є їжа, яка може дати нам ситість вічності, є вино безсмертя, є любов, яка наповнює своїм ароматом серце. Але на цей бенкет ще треба дійти.
Вся дорога цього тернистого шляху усіяна трупами мандрівників, які не дійшли мети. Хтось, залюбувавшись гарним виглядом своїх молитов, упав зі скелі, хтось, не розрахувавши ваги свого смирення, провалився під кригу. Але більшість із мандрівників просто втомилися і, заснувши сном зневіри, замерзли від крижаного дихання пекельного холоду. Є й такі, що пішли на бенкет неправильною дорогою і тому не зберегли білизну свого шлюбного одягу.
Замість того, щоб йти стежкою, прокладеною отцями, вони зрізали шлях, піднімаючись кар'єрними сходами, спиралися на важелі влади та зв'язків, прокладали собі шлях грошима. Все життя вони ходили за Христом, але не заради Христа, а заради власної вигоди. При цьому обманюючи не тільки інших, а й самих себе, вважаючи, що живуть заради Бога.
Досвідчені мандрівники говорять про те, що вирушаючи в цю дорогу, вони мали в кишені серця лише віру. Але в міру того, як вони піднімалися серпантином вузького шляху все вище і вище, їхня віра переростала у впевненість. Вони стали чути ночами музику, що долинала з палацу Царя; вони нюхали запахи зі столів святкового бенкету; вони бачили заграву незгасаючого Світла, що піднімається далеко за горизонтом… Іноді їм не вистачало кисню рішучості, зате після подолання чергової вершини шлях до Цілі ставав дедалі легшим.
Одне, про що вони нас суворо попереджали, так це про те, що якщо впав на цій дорозі, потрібно відразу а підніматися і йти далі. Той, хто після падіння вирішував трохи полежати, гинув.
