«Бити чи не бити?» – ось у чому питання
Недільна проповідь.
Один законник підвівся і, спокушаючи Христа, сказав: «Учителю! Що мені робити, щоб успадкувати вічне життя?» (Лк. 10:25). Але ці слова пролунали лише мовою, а всередині зле серце, що відбивається в колючих очах, говорило: «Чуєш, Ти… Син Тесляра… Хто Ти взагалі такий, щоб нас навчати? Звідки ти взявся? Що Ти про Себе уявив?».
Чому так сталося? Чому обраний народ, той, кому Господь довірив нести в світ істину про Єдиного Бога, засудив Спасителя до розп'яття? Як так вийшло, що старозавітна церква, яка дала світу великих праведників і пророків, стала богоборчою? Напевно тому, що свою людську волю вони поставили вище за волю Божу, бо так і не зрозуміли, що означає: «Милості хочу, а не жертви».
Євангельська історія відбувалася дві тисячі років тому. Але, як навчають нас Святі Отці, у ній є пророцтво і про майбутнє. Все, сказане Христом стосовно книжників і фарисеїв, буде прямо стосуватися духовенства останніх часів. «Горе вам», «породження єхтдни», «труни пофарбовані», «лицеміри», «поводири сліпі», «породження зміїні». (Мк. 12:38-40, Лк. 11:37-52, 20:45-47).
Ніде і нікому в Євангелії не сказав Спаситель такої кількості викривальних слів, які промовив книжникам і законникам. Блудників, митарів, грішників Господь зцілював, прощав і милував. Жінку, взяту в перелюбі, не засудив, розбійника, що покаявся, першим увів у рай, але до служителів церкви був нещадний.
«Вам не уникнути осуду в пеклі», – ось Його ключова фраза та останній вирок. Який страшний результат життя тих, хто все життя ходив за Богом, але не заради Бога, а заради служіння світу; тих, хто забув про милість і любов, хто проміняв Господа на диявола, Євангеліє на ідеологію та політику, для кого вже немає іншого царя, крім кесаря.
Людям, які зробили ставку на владу, гроші та держпідтримку, Бог стає непотрібним. З мети Він робиться засобом для досягнення своєкорисливих цілей. Саме так і жила духовна еліта старозавітної церкви.
Нічого з того часу не змінилося за великим рахунком. Після Міланського едикту світ став дедалі більш наполегливо інтегрувати Церкву до державної системи відносин. Почалася нескінченна редакційна інтерпретація Святого Письма. Послужливі придворні богослови та історики почали створювати нові міфи, які б допомагали кесарю правити.
Так «образ лагідності» святителя Миколая Мирлікійського зробили «образом гнівності», написавши легенду про те, що він ударив Арія по щоці. Її досі можна почути із вуст випускників духовних семінарій. Неважливо, що ця історія – пізня фальсифікація, якої немає в жодному з стародавніх рукописів, що вона вперше з'явилася лише в XVI столітті в одному з латинських каталогів. Важливо, що це працює. Бити можна й треба, бо навіть сам святитель Миколай так вчиняв.
Сюжет про те, як преподобний Сергій Радонезький благословив на війну Димитрія Донського, про схимників (!) Пересвєта і Ослябю (чомусь вони названі на прізвища), які були відправлені преподобним на поле бою, описують всі підручники з історії, і це навіть стало загальнокультурним прапором. Історія, що не має під собою не тільки жодного достовірного історичного підтвердження, а й суперечить фактам, легенда, що виникла лише через сто років після подій, що описуються, не відображена в літописах, а лише в звичайному літературному творі «Сказання про Мамаєве побоїще» (ХV в ), стала мегапопулярною. У ранньому літописному оповіданні про битву 1380 року «Про побоїще іже на Дону» ім'я Сергія Радонезького не згадується зовсім, не кажучи вже про воюючих схимників, що було повним абсурдом для того часу. Але минули роки, і молодій Московській державі, що набирала сили, знадобилися нові легенди і герої.
Історична наука (не важливо, церковна чи світська) – це завжди ідеологія. І писалася вона з огляду на світську владу. Так було в Римі, у Візантії, на Русі у всі періоди історії. Будь-якій державі було важливо виправдати свою монополію на насильство і на агресію Божим благословенням. Йому треба було довести своє право змушувати одних людей вбивати інших не заради того, що так хоче правлячий режим, а заради Бога.
Ось такий «праведний гнів» зробив юдеїв богогубцями. Саме заради «праведного гніву» сорок людей дали Богові клятву нічого не їсти і не пити, доки не умертвлять апостола Павла (Діян. 23:12).
Ревність по правді Божій – велика сила, куди може прикласти свою руку диявол. Жадібність, гроші, влада – всі ці мотиватори не йдуть у жодне порівняння з тією енергією ненависті, яка може бути вкладена в кулак «правди Божої».
За бажання ми можемо знайти скільки завгодно цитат авторитетних отців і вчителів Церкви, які підтверджують можливість прояву т.зв. «праведного гніву». Іоанн Златоуст закликав до фізичного насильства над богохульником: «Удар його по обличчю, розтрощи вуста, освяти твою руку ударом» (улюблена цитата деяких отців). Щоправда, сам Іоанн Златоуст своїй пораді жодного разу не пішов, хоча мав для цього можливості.
А, наприклад, преподобний Єфрем Сірін пішов ще далі. Він проклинає мати свого опонента: «Хай буде проклята мати твоя, Павлоне! Горе чреву, що тебе народило». Але чи правильно робити з прочитаного висновок про те, що ми тепер маємо бити всіх неправославних і проклинати їх матерів?
Одна з давніх і хронічних хвороб лжеправославних ревнителів благочестя – робити з праць Святих Отців ідолів, надаючи їм той самий статус, що й Слову Божому. Святі Отці були такі самі люди, як і ми. Їхня спадщина – людинобожа. І людського там часто більше, ніж від Духа Святого.
Слава і честь Отців не в тому, що вони писали і жили безгрішно, а в тому, що показали приклад того, як треба боротися зі своїми гріхами. У спадщині Отців завжди можна знайти те, що не узгоджується зі Словом Божим. Уникнути таких місць у своїй творчості вдалося хіба тільки святителю Григорію Богослову.
Святитель Іоанн Златоуст навчав, що єдина причина, яка не дає можливості антихристу прийти у світ, – це Римська імперія. Святитель Ігнатій Брянчанінов так само, як і Микола Мотовилов, говорив, що антихрист прийде з Росії, юродива Пелагея Рязанська вважала, що з Америки, Іполит Римський та Іриней Ліонський – з Єрусалиму. Я вже не буду переказувати, що нафантазували у своїх працях про антихриста Захарія Копистенський та Стефан Зизаній.
Кого будемо слухати? Кому довіряти? Хто з них напевно знав, про що говорить? Та ніхто не знав, вони просто писали і говорили те, що думали, як самі розуміли, і не треба посилатися в цьому випадку на їхню думку, як на останню інстанцію.
Каталогізація нашої патрології історична. Вона розбита по горизонталі на періоди чи регіони життя Святих Отців. Але якщо ми побудуємо патрологію на вертикалі, починаючи від проповідників і екзегетів, далі духовних практиків, а на самій вершині розмістимо містиків і споглядачів, то ми побачимо, як у міру сходження нагору дедалі більше посилюється богослов'я жертовної любові. До того ж не лише до людей і тварин, а й до ворогів роду людського – демонів.
«І що таке серце милуюче? Горіння серця у людини про все творіння, про людей, про птахів, про тварин, про демонів і про всяке створіння. При спогаді про них і при погляді на них з очей у людини витікають сльози від великої та сильної жалості, що охоплює серце». (преп. Ісаак Сирін. Слово 48).
Преподобний Силуан Афонський прямо наполягав на тому, що християни повинні любити ворогів, у тому числі тих, хто ненавидить і гонить Церкву. Більше того, він поставив це не як прохання чи заповідь, а як головну (!) вимогу до тих, хто хоче спастися.
Виходить так, що кожен вибирає з життя і праць Отців те, що йому ближче до серця, те, чого він сам прагне, що йому більше до вподоби.
Щодо простих і недосвідчених у богослов'ї парафіян це зрозуміло, і їм можна пробачити. Набагато гірше, якщо така богоборча позиція стає головним мотивом проповіді тих, хто й сам у Боже Царство не йде, і іншим перегородив туди дорогу (Мф. 23:13). Саме так і народжується лжецерковність і антихристиянське вчення.
Спаситель прямим текстом говорить нам про те, що «кожний, хто гнівається на брата свого (даремно), підлягає суду» (Мф. 5:22). Важливо! Слово «даремно» – пізніша вставка, її немає в жодному з стародавніх рукописів. Але ж хтось із переписувачів прочитав, подумав: «Добре, треба б Спасителя виправити» – і вирішив від себе дописати.
Улюблений учень Христа повторює нам те саме: «Кожен, хто ненавидить брата свого, є вбивця людини; а ви знаєте, що жодний людиногубця не має життя вічного» (1 Ін. 3:14,15). Але вчителі нового часу вважають за краще обґрунтовувати можливість ненависті та людиногубства цілими богословськими трактатами, виправдовуючи зло цитатами Старого Завіту. Саме так і чинили ті, хто розіп'яв Христа.
Можна, звичайно, посилаючись на 111(115) лист святителя Василія Великого «До Сиплікії, еритички», який порівнював своїх недругів з ящірками та жабами, висміюючи їхні криві ноги, чинити так само. Але я впевнений, що у працях святителя є гідніші приклади.
Так, життя цього святого дано нам для іншого прикладу. Те, що святитель Миколай Японський (лист від 5 листопада 1880 року) одного разу грубо вилаявся не на злісного єретика, а на жінку-стюардесу, яка співала собі під ніс і потривожила сон святителя, не дає нам права так само поводитися в інтернет-просторі. Приклад життя святителя Миколая (Касаткіна) дає нам значно більше прямо протилежних прикладів.
Можна ще наводити дуже багато різних прикладів, того, що робили деякі святі, і чого нам не потрібно наслідувати. Але суть, я думаю, і так зрозуміла.
У Соломона треба вчитися мудрості, а чи не тим пристрастям, до яких схилялася його душа.
У житті будь-якого святого ми знайдемо ті самі падіння, що відбуваються і з нами щодня. Але в цих прикладах для нас є велика надія. Якщо вони благодаттю Божою, особистим подвигом і працями змогли подолати свій егоїзм, самість, уїдливість та ін., отже, і у нас є така ж можливість. Але тільки в тому випадку, якщо ми будемо прагнути до вершини, а не до прірви. Якщо будемо навчатися у святих тому, що в них від Бога, а не тим словам і діям, які вони писали чи робили за пристрастю.
Краще слухати тих, хто ще за життя досяг вершин обОження, і, перебуваючи у своєму фізичному тілі, сказати нам головні слова:
«У тих, хто досяг досконалості, ознака така: якщо десятикратно на день віддані будуть на спалення за любов до людей, не задовольняються цим». «Не годуйся ненавистю до грішника, бо всі ми винні» (преп. Ісаак Сирин. Слово 21, 89).
«Божественна любов незмінна і постійна. Земний розум, повний уподобань, діє, як флюгер: він раз у раз схиляється то до любові, то до ненависті. Так само чиниш і ти, коли дотримуєшся навіювання свого плотського розуму і підкоряєшся велінням гріховного егоїзму. Того, хто повністю спрямований у світ, цілком влаштовує зовнішнє християнство як релігійні дії і душевні пристрасті. А той, хто заглиблюється у внутрішній світ свого духу, відкриває для себе безмежні простори внутрішнього християнського діяння та невичерпне джерело Божественної любові» (старець Симон Безкровний).
