Чому я ніколи не перейду в ПЦУ

Останнім часом величезна кількість сайтів та сторінок у соціальних мережах практично в онлайн-режимі розповідають українцям про те, скільки парафій УПЦ «перейшло» до ПЦУ. Так, із початку року таких парафій уже близько двох сотень. Багато? Ні. Тому що тих, хто переходити нікуди не збирається – понад 8500. І це незважаючи на божевільний тиск та пресинг, як із боку влади, так і з боку громади та журналістів.

Більше того, за 4 роки з моменту видачі Томоса та за рік воєнних дій Росії проти України священників, а тим більше єпископів УПЦ, які вирішили змінити «юрисдикційну прописку», набралося дуже мало. Окрім колишніх митрополитів Олександра (Драбинка) та Симеона (Шостацького), ніхто з ієрархів УПЦ не пішов до ПЦУ. І це незважаючи на обшуки від СБУ, арешт митрополита Павла та митрополита Феодосія.

Все частіше з'являється інформація, що влада використовує всі методи, щоб «загнати УПЦ у стійло ПЦУ» (за влучним виразом ігумені Серафими). Тут достатньо згадати прозорі натяки міністра культури Ткаченка, який сказав, що ченці Лаври знають, що їм треба робити, щоби залишитися в монастирі. Чи слова голови ДЕСС Єленського про те, що влада діє стосовно УПЦ жорстко, але «вихід є».

З урахуванням же слів, які один із співробітників СБУ адресував митрополиту Мелетію, – «переходьте в ПЦУ, і цей цирк закінчиться», – зрозуміло, що під «виходом» Єленський розуміє приєднання до структури Думенка.

Священників і мирян УПЦ обробляють на всіх рівнях, буквально змушуючи їх влитися до ПЦУ. «Якщо у вас залишилося хоч щось українське – ви приєднаєтесь до Української Церкви», – звучить з усіх прасок. І… незважаючи на все це, віруючі українці не хочуть йти до Думенка. Причому навіть ті, хто вкрай «невдоволений» керівництвом УПЦ і внутрішньо готовий змінити юрисдикцію, йдуть не до Епіфанія, а просяться під управління Фанара.

Так у чому ж справа? Чому миряни та священники УПЦ воліють терпіти образи, гоніння, приниження, готові сидіти у в'язниці та бути вигнаними з України, але все одно не хочуть мати нічого спільного з ПЦУ? Спробуємо відповісти на це запитання.

Проблема хіротонії

До війни саме відсутність канонічної хіротонії в українських розкольників була основною проблемою, через яку з ними ніхто не хотів мати справи. Згадаймо, що відразу після надання Томоса питання про хіротонію представників ПЦУ ставили Священні Синоди Кіпрської, Албанської, Єрусалимської Церков.

Сербський Патріархат та Польська Православна Церква взагалі заявили, що Думенко – це мирянин.

Звісно, ​​прихильники ПЦУ виправдовують Епіфанія якимись неіснуючими історичними прецедентами, або тим, що противники канонічності його хіротонії перебувають в «орбіті впливу» РПЦ. Але сигнали про те, що його «висвячення» не зовсім чисте, посилав і «почесний патріарх ПЦУ» Філарет Денисенко.

У будь-якому випадку, зам'яти цю проблему не вдається, і що далі – то очевиднішою вона стає.

Проблема унії

Глава УГКЦ неодноразово заявляв, що його структура практично готова до того, щоб об'єднатися із ПЦУ. Шевчук говорить про те, що в Україні є Церкви, які вийшли з «однієї купелі» і що їм треба знову бути єдиними. Один із єпископів УГКЦ розповів, що Україна – це територія для реалізації екуменічних ідей, насамперед для реалізації єдності між католиками та православними. Щоправда, під пануванням папи римського.

Від уніатів не відстають представники ПЦУ. Наприклад, буквально кілька днів тому «єпископ» Тернопільський Нестор Писик заявив, що у разі, якщо його структура забере Почаївську лавру, він готовий надати уніатам можливість служіння в ній.

І це не дивно, бо голова ПЦУ Епіфаній Думенко вже не гребує «служити» разом із католицькими священниками, як це було у Вараші. І річ не в молебні чи панахиді (такі «співслужіння» вже звичні та здивування не викликають), – справа у «служінні» літургії.

У ПЦУ вже давно не вважають уніатів чужими собі. Тому їхнє об'єднання – це лише питання часу, а не догматів чи канонів.

Проблема заборонених священників

Ще років тридцять тому існувала приказка, що «УПЦ КП – це каналізація РПЦ». Тобто до розкольників із Київського патріархату йшли ті священники РПЦ та УПЦ, які були заборонені у служінні з різних причин. УПЦ КП сьогодні практично пішла в тінь історії, а ось тенденція прийняття до лав українських розкольників покидьків із УПЦ успішно перейшла до ПЦУ. Хто йде туди?

Наприклад, іде священник, який звершує «літургію» онлайн.

Або йде священник, якого архієрей УПЦ забороняє за блуд.

Ідуть злодії, як, наприклад, архімандрит Авраамій з Києво-Печерської лаври, який викрав святі посудини та хрест.

Або йдуть люди, яких серйозно підозрюють у нетрадиційній орієнтації.

Ми не хочемо сказати, що всі священники УПЦ, які перейшли до ПЦУ, мають заплямовану репутацію. Ні, не всі. Приблизно відсотків 90.

Проблема рейдерства

Ще одна проблема, з якою стикається будь-яка людина, яка цікавиться ПЦУ, – проблема рейдерських захоплень храмів.

Представники ПЦУ люблять говорити, що народ України переважно підтримує цю структуру. Як докази наводять різні соціологічні опитування, згідно з якими парафіянами ПЦУ є чи не всі громадяни України. Однак якщо це так, то навіщо відбирати храми в УПЦ? Якщо структура Думенка має таку підтримку, то вона взагалі без проблем може побудувати тисячі храмів для своїх вірян.

Насправді ми бачимо, що думенківці не будують практично нічого, а відбирають те, що збудували віряни УПЦ.

Причому, відбирають із застосуванням вже не лише болгарки та ломиків, а й застосуванням сльозогінного та нервово-паралітичного газу, як в Івано-Франківську! А відібравши, як правило, не служать там майже зовсім.

Але, що найцікавіше, віряни канонічної Церкви, у яких пцушники забрали храм, будують нові! І будують швидко – буквально за кілька місяців. І в той час, як храми УПЦ наповнені тими, хто молиться, храми ПЦУ або порожні або просто закриваються.

То де тоді народна підтримка?

Проблема свавілля

Окремо варто згадати і про ті методи, які прихильники ПЦУ застосовують стосовно вірян УПЦ. Словесні образи вже стали справою звичною. Звучить дико, але навіть нецензурна лайка на адресу парафіян Української Православної Церкви з боку думенківців – подиву вже не викликає. Поки що ми дивуємося насильству, яке практикується прихильниками ПЦУ. Але, мабуть, і цьому подиву скоро настане кінець. Почнуться вбивства.

До них уже недалеко. Згадаймо Вінницю, де священникові перерізали горло бритвою. Згадаймо часті випадки побиття священників УПЦ, і особливо – побиття єпископа Івано-Франківського Никити.

У цьому переліку стоять заклики радикалів до розправи над намісником і ченцями Лаври, або активну участь сатаністів у боротьбі проти УПЦ. Також треба згадати і суто комуністичні методи та гасла, які застосовуються прихильниками ПЦУ під час «протестів» під храмами УПЦ.

То чому ж ми не переходимо в ПЦУ? Чому особисто я ніколи не перейду до ПЦУ?

Бо ПЦУ − це не Церква, а політичний проект. Тому що Христос не вчив нас захоплювати храми, не вчив бити та принижувати інших людей, не вчив ображати та матюкати ближніх. Зрештою, як влучно висловився один із тих, хто по дурості перейшов у ПЦУ, а потім повернувся до УПЦ: «Я пішов із ПЦУ тому, що не вмію користуватися болгаркою».

Там нема Бога. І цим сказано все.