«Мовчазна Церква – це мовчазний Христос»

Нещодавно в Києві презентували книгу місіонера Сергія Комарова та протоієрея Андрія Ткачова «Біблія і життя».

Публіцист, викладач Вищих Свято-Володимирських православних богословських курсів, вівтарник київського храму свт. Луки Кримського Сергій Комаров розповів СПЖ, чи є чому повчитися православним місіонерам у католиків та протестантів, навіщо Церкві «архаїчність» та чи можлива сповідь по Sqype.

– Що таке місія і навіщо вона потрібна Церкві?

– Питання місіології прямо пов'язані з еклезіологією, вченням про Церкву. Всередині самої Церкви її боголюдська природа являє себе в Євхаристії. Немає літургії – значить, немає Церкви. Зовні, у ставленні до світу, Церква виражає себе в місії. Проповідь Євангелія – це те, без чого церковне буття також неможливе. Літургія і місія є легені Церкви. Місія настільки ж важлива, як і Євхаристія, і християнство немислиме без слова проповіді.

Мовчазна Церква – це мовчазний Христос. Уявіть, що Спаситель ходить по Палестині, здійснює чудеса, зцілює – і мовчить. Дивна картина? Такою ж дивною виглядала б Церква Христова без проповіді, без місії.

«Віруємо, тому то й говоримо» (2Кор. 4, 13) – такий місіонерський імператив дав на всі часи апостол Павло. Без словесної проповіді християнства немає християнства. Іноді можна почути: «благочестиве життя є найкраща проповідь». Так, обов'язково потрібне життя по вірі. Але прагненням до правильного життя не можна прикривати свою місіонерську лінь та виправдовувати відсутність словесного служіння. Повинно бути і те, й інше. Жити по вірі та говорити про неї – дві необхідні сторони християнського буття.

Місія потрібна Церкві та християнам, щоб бути самими собою – тими, ким велить нам бути Євангеліє. Вона є виконання заповіді Христової: «Ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа» (Мф. 28, 19).

– На Заході часто вважають, що Православ'я ніколи не займалось місіонерською роботою, чи так це насправді?

– «Ніколи не займалось» – це, звичайно, неправда. В історії Православної Церкви були всесвітньо відомі місії. Наприклад, діяльність свв. Кирила і Мефодія. Інша справа, що таких великих місіонерських проектів у нас все-таки відносно мало. До того ж, вони рідко мали гарну організацію, часто залежали від політики. Потужного відгуку церковного народу місія ніколи не отримувала і завжди залишалася долею окремих активістів. Досить згадати знаменитий місіонерський плач щоденників святителя Миколая Японського: «35 років чекаю місіонера сюди, прошу, шукаю його і – ні! Чотири Академії в 35 років не можуть дати одного місіонера! Жахливо! Далі що? Та що! Не дивився б на світ Божий! Перо падає з рук».

Труднощі є, і їх ніхто не приховує. Докладно проблематику православної місії досліджував о. Андрій Кураєв у своїй чудовій книзі «Місіонерська криза Православ'я». Там відкрито про все це написано.

Але не можна не сказати про одну дивну річ. Справа в тому, що Сам Христос веде масштабну православно-місіонерську діяльність. Через одну людину Господь може звернути до Православ'я цілий народ. Наприклад, через дівчину на ім'я Ніна стають православними грузини, через воїна Григорія просвічується християнством Вірменія, князь Володимир хрестить Русь... Тут ми вже бачимо такі місіонерські масштаби, з якими не зрівняється ніяка католицька чи протестантська місія. Причому тут все відбувається не за законами людської логіки, всупереч церковній пасивності і навіть противлению окремих ієрархів.

Це показує, що Господь з нами і часто робить те, на що ми нездатні – чи то через нашу дійсну неміч, чи то через небажання. Звичайно, надія на Христа не може бути виправданням місіонерської бездіяльності. Але все-таки корисно пам'ятати, що приводить людину до Церкви Бог, а не місіонер. Гадаю, що докір західних християн стосується саме православних людей, а не Православ'я як такого.

– Для багатьох Церква асоціюється з чимось архаїчним, обрядовим та консервативним. Як Церква може зламати цей стереотип і стати для сучасних людей ближче?

– Навряд чи у Церкви є мета стати ближче до людей. Церква існує для того, щоб люди стали ближче до Бога. Архаїчність, обрядовість та консервативність були, є та будуть у Православ'ї. Просто потрібно правильно розуміти, як ці характеристики докладаються до неї. Вже згаданий нами Кураєв у своїй книзі «Традиція, догмат, обряд» зазначав, що в наш час сталося псування церковних слів. Нецерковні люди часто користуються тими ж словами, що й церковні, тільки зовсім в іншому значенні, звідси плутанина та взаємне нерозуміння.

Архаїчність. Це слово походить від грецького «архі» – початок, основа. Церква вірно зберігає основи християнського життя від самого початку християнської ери – проповіді Христа та апостолів. У такому, внутрішньому, сенсі вона дійсно глибоко архаїчна та схильна до давніх, вивірених форм вираження своєї віри. Але через всю цю «архаїку» Церква говорить людині про вічно актуальні теми, які ніколи не стануть застарілими: про Бога, життя, смерть, душу, вічність.

Обрядовість. Обряди є в будь-якій релігії, і Православ'я не є винятком. Будь-яка хоч почасти грамотна людина повинна розуміти, що обряди – це особлива мова, виявлення внутрішнього через зовнішні дії. Обряди можуть бути більш або менш складними, але без них богослужіння неможливе. Від обрядовості у цьому сенсі Церкві неможливо піти, та це й не потрібно. Просто віруючому потрібно вивчити мову обряду, і він сам відчує, наскільки церковні обряди прекрасні і глибокі, і як точно вони передають через товщу століть давньохристиянське розуміння віри і молитви.

Що стосується консервативності – Церква і є найбільш консервативний у світі інститут. Її справа – зберігати отримане одкровення, жити ним та свідчити світу про нього. Так, форми проповіді можуть змінюватись, ті ж обряди з часом набувають різного вигляду. Але в основі свого життя Церква має не людську вигадку, а Божий дар, і її вірність цьому дару і є позитивна консервативність церковної свідомості. Консерватизм Церкви вимірюється новозавітними словами: «Іісус Христос учора і сьогодні і навіки Той Самий» (Євр. 13, 8).

Архаїчність, обрядовість, консерватизм – це засоби, які Церква використовує для того, щоб людина, яка на всіх парах біжить по дорозі життя, внутрішньо зупинилась та зрозуміла щось важливе про себе, про світ, про Бога. «Зовнішній устрій Церкви та всі порядки – богослужбові, освятительні та дисциплінарні, не суть головне, а служать тільки для вираження, виховання та захищання внутрішнього морально-релігійного устрою християн», – пише свт. Феофан Затворник.

Щодо «стати ближче до людей», можна звернути увагу на сумний досвід католиків у їхньому прагненні назустріч сучасності. Що тільки вони не вигадують, щоб показати, що вони «свої» для світу. Пости майже скасували, облатки поштою надсилають, богослужіння для собак проводять. Месу служать за 30–40 хвилин. Будь-який католик, котрий заглянув на месу, може причаститися – головне, щоб за годину до служби не приймав їжі (одногодинний піст – замисліться тільки!). Священики танцюють із молоддю перед престолом під дискотечні ритми – зараз така мода пішла. Папи з іудеями у синагозі обіймаються, у гомосексуалістів просять прощення. У новому католицькому серіалі «Молодий папа» головний герой, папа наших днів, проводить години у важких роздумах над проблемою гомосексуалізму серед духовенства. В кінці першого сезону він приходить до того, що гомосексуалізм – це любов (!), а от педофілія – все-таки гріх.

Який же результат такої «місії»? Сотні порожніх католицьких храмів по всій Європі, які поступово здають в оренду під нічні клуби або перетворюють на мечеті.

Церкві зовсім не потрібно ламати якісь стереотипи. Вона просто повинна залишатися собою та проповідувати Євангеліє словом і ділом.

– Може, православним варто перейняти місіонерські прийоми протестантів? Вийти на вулиці, заводити бесіди з людьми, роздавати літературу? Чи у Православ'я є свої методи?

– Перераховані місіонерські прийоми зовсім не є типово протестантськими. Апостол Павло проповідував на вулиці, причому навіть на ринку. Та й в наш час знаходяться православні проповідники, які розмовляють з людьми на площах. Роздавання літератури також давно випробувано Церквою. Якщо вже згадувати традиційні протестантські форми християнського просвітництва – це, наприклад, євангельські групи. Звичайно, ми можемо переймати придатні для нас форми протестантської чи католицької місії, наповнюючи їх православним змістом.

Розумієте, у які б часи не жили християни, більш ефективного методу місії, ніж жива розмова з людьми, не буде ніколи. Якщо б, припустимо, апостол Павло жив у наші дні, він навряд чи годинами просиджував би в соцмережах. Він працював би з різними живими аудиторіями, говорив би з людьми про Христа. Зрозуміло, що нам сьогодні необхідна місія в просторі інтернету, потрібно книговидавництво, теле- та радіоефіри. Але живого спілкування з проповідником не замінить ніщо. Християнство – релігія Слова, релігія Логосу. І Церква завжди зобов'язана нести живе благовістя про Бога, «плід уст, що ім'я Його славлять» (Євр. 13, 15).

– Одним з найдієвіших інструментів Церкви завжди була проповідь. В Православній Церкві проповідь може звучати лише в храмах та з вуст священика, чи миряни також можуть проповідувати?

– В Церкві перших століть миряни проповідували за богослужінням. Про можливість такої проповіді говорить древній пам'ятник християнської писемності «Апостольські постанови» (кн. 8, 32). Після скандалу з рукоположенням Орігена, котрий також проповідував у храмах, відношення до цієї теми стало змінюватись. На Трулльському соборі VII століття було оголошено заборону на проповідь мирянина з амвона (п. 64). Проте час показав, що Церква все ж може мати користь від такої проповіді. Історія Руської Церкви знає чимало випадків, коли з благословення архієрея освіченим мирянам дозволялося промовляти слово на богослужбових зборах.

В наших духовних академіях і семінаріях здавна існував звичай доручати старшим учням, посвяченим в стихар, промовляти короткі повчання в академічних храмах. Достеменно відомо, що такі проповіді виголошували, будучи ще студентами, митрополити Московські Платон (Левшин) та свт. Філарет (Дроздов). Вчили людей на літургії миряни-братчики, у часи захисту Православ'я на Західній Україні від уніатського насильства. У Києві до революції 1917 року існувала чудова традиція проповідей професорів духовної академії на великопісних «пасіях». Імена деяких професорів-проповідників свого часу були дуже відомі. Приміром, на початку XIX століття в київських храмах блискуче проповідував Яків Косьмич Амфітеатров, магістр КДА, викладач російської словесності та гомілетики (племінник свт. Філарета Київського). Сьогодні подібним чином благовіствує професор-проповідник В.М. Чернишов, знаний і улюблений багатьма киянами. Але й не тільки він – проповідують також парафіяни київського храму свт. Луки Кримського та багато інших.

Потрібно сказати, що на Помісному Соборі 1917 року було прийнято офіційне церковне рішення про можливість проповіді мирян під час богослужіння, з благословення священика. Тож в подібній практиці сьогодні немає нічого «неканонічного».

Звичайно ж, проповідь може виходити і давно вже вийшла за межі храму. Ми живемо в країні, де суспільне богослужіння постійно відвідують 1-2% населення. Усі інші в більшості своїй хрещені, але не воцерковлені. Отже, нам необхідно виходити за поріг храму та кликати людей на «весілля Агнця» (Об. 19, 7). Адже так наказує нам Євангеліє: «Тож підіть на роздоріжжя, і кого тільки спіткаєте, кличте їх на весілля» (Мф. 22, 9). Як правило, люди не чули якісного євангельського благовістя. Безліч людей просто не знають, що без храму повноцінне християнське життя неможливе. Їм треба про це адекватно сказати, сучасною мовою, з відповідними прикладами та ін.

– Очевидно, що Церква може багато запропонувати бідним та нужденним людям. Але уявімо собі молоду успішну людину. В неї є цікава робота чи бізнес, багато грошей, сите життя, повне розваг. Навіщо їй Церква? Як можна пробудити інтерес до духовних питань у тих, хто тримає в руках 10-й IPhone та кермує Mercedes, умовно кажучи?

– Айфони та дорогі машини – це мішура, брязкало. Під товстим чи тонким шаром такої мішури ми все одно побачимо людину – таку саму, як і всі інші. І в неї є така сама, як і у всіх, душа, яка болить та шукає Бога. «Сите життя, повне розваг» не триватиме вічно. Рано чи пізно почнуться болячки, сімейні проблеми, підійде старість. Бог допоможе людині прокинутись, намагатиметься до неї достукатися, – нехай навіть і скорботами. Бог шкодує бідного грішника, і Він шукає шляхи до його душі постійно. У житті будь-якої людини, навіть дуже грішної та безбожної, завжди є періоди, коли Бог стає поруч з нею та торкається її серця. Людина відчуває, що їй Хтось допомагає, Хтось її зберігає та оберігає, Хтось її кличе. Або вона відчуває, що їй  перед Кимось соромно, хоча й незрозуміло, перед Ким («адже я невіруючий»). У такі хвилини й робиться вибір – ти відгукнешся на цей заклик або ж проігноруєш його. З айфоном ти в цей момент, чи без нього, це все неважливо. Душа є у всіх, і вона сумує за Господом.

– Життя сучасної людини неможливо уявити без інтернету, смартфонів та інших сучасних технологій. Церква це якось враховує у своїй місіонерській діяльності? Умовно кажучи, сповідь по Sqype – це реально, або ж з області фантастики?

– Звісно ж, Церква враховує сучасні винаходи у своїй місіонерській роботі. Створюються усілякі цікаві додатки для смартфонів, на кшталт Тлумачної Біблії та Молитвослова, записуються аудіо-версії молитов. На мій погляд, всі ці технології можуть допомогти віруючому. Хіба це погано, якщо у тебе в кишені ціла святоотцівська бібліотека – і у вигляді текстів, і в аудіо-форматі? «Тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре» (Рим. 8, 28). В тому числі і вся ця сучасна продукція. Все у кінцевому рахунку залежить від людини, як вона цим буде користуватися.

Сповідь по скайпу на сьогоднішній день заперечується і православними, і католиками. Таїнство неможливе без живої присутності священика та парафіянина, їхньої спільної молитви.

– Якщо взяти глобально, які завдання ставить собі Церква у своїх відносинах зі світом? Які меседжі посилає політикам, можновладцям, вченим та просто жителям Землі?

– Я не можу говорити від імені Церкви, скажу лише свою думку. Як мені видається, завдання в усі часи одне й те саме – привести людину до Бога. У Церкви немає спеціального богослов'я для політиків, правителів та ін. – вона звертається з євангельським словом до людини. А ця людина вже може бути ким завгодно – хоч президентом, хоч прибиральником.

Втім, у скарбниці своєї премудрості Церква може знайти особливе слово до політики, інституту влади, науки – але в кінцевому рахунку церковна проповідь спрямована на спасіння людської душі. І ця душа буде мучитись, допоки не відгукнеться на євангельське благовістя. Ні політика, ні влада, ні наука не дадуть серцю Бога. Церква ж бере людину за руку і приводить до Пастиря, Який завжди шукає зниклу вівцю.

«Син бо Людський прийшов, щоб спасти загинуле» (Мф. 18, 11). Христос і зараз шукає та кличе Своїх зниклих та гинучих овець. Його поклик потрібно розчути і політикам, і можновладцям, і вченим, і звичайним жителям Землі. Людина народжується на цей світ для того, щоб відгукнутися на голос Пастиря і прийти в Його мале, але єдине стадо – Церкву Христову. Для цього Церква й благовіствує «з дня на день спасіння Бога нашого» (Пс. 95, 2).



Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.