Найскладніше Євангельське читання у році

Коли, читаючи Євангеліє під час служби, я бачив, як уважно його слухають наші бабусі, як співчутливо кивають головами, промовляючи про себе пошепки «так...», «так...», я думав, що ці кивки, «такання» та схилена вниз і трохи набік голова говорять про їхнє вдумливе розуміння та благоговіння перед текстом. Але коли у Неділю Святих отець я читав Євангеліє про те, що «Салмон породив Вооза... Вооз породив Йовіда... Йовід породив Єссея...» і далі ще довгий список, і при цьому побачив те ж розуміюче кивання головами і підтакування, я почав сумніватися у своїх попередніх висновках.

Аналіз Родоводу Іісуса Христа, порівняльний перелік різних імен, які наводить по низхідній лінії Матвій і по висхідній Лука, – це тема, яка вимагає компетенції, якою рідко хто володіє і з числа дуже добре освіченого духовенства. Але тоді навіщо ми це читаємо за тиждень до Різдва? Давайте розберемо основну смислову палітру цього тексту.

Родовід Іісуса Христа «Бібліос генесеус», написаний Матвієм для євреїв, покликаний з самого початку піднести їхній розум до першого сувою біблейських книг – «Genesis» – Початок. Для іудея чистота походження мала вирішальне значення. Людина, що мала домішку чужої крові, позбавлялась права називатися іудеєм і членом обраного народу. Священик повинен був представити повний, без усяких пропусків, список свого родоводу від самого Аарона, а якщо він одружився, то й дружина його повинна була представити свій родовід, щонайменше на п'ять поколінь назад. Коли Ездра вносив зміни у богослужіння після повернення Ізраїлю з вигнання та встановлював знову священство, сини Хабаї, Гаккоца і Верзелія були виключені зі священства, і їх стали називати нечистими, тому що «вони шукали свого запису родоводу, та не знайшли» (Ездр. 2:62). Родовідні архіви зберігалися у синедріоні. Чистокровні євреї зневажали царя Ірода Великого, тому що він був наполовину ідумеянином.

Для іудеїв було надзвичайно важливо, щоб родовід Іісуса можна було простежити до Авраама. Ця родовідна ретельно складена у три групи по чотирнадцять чоловік у кожній. Таке розташування носить назву «мнемоніка», і робилося це задля кращого запам'ятовування. При цьому для того, щоб була дотримана відповідність чисел, Матвій багато імен зі списку родоводу приспускає. Євангелія були написані за сотні років до того, як з'явилися друковані книги, і лише деякі люди могли мати їхні копії. Родовід складений служити доказом того, що Іісус – Син Давидів, і призначався для того, щоб християни з іудеїв могли завчити його напам'ять.

Саме розташування родовідної дуже символічно. Вона розбита на три частини. Перша частина охоплює історію до царя Давида. Друга частина охоплює період до вавилонського полону. Третя частина охоплює історію до Іісуса Христа. Ці три частини символізують три етапи в духовній історії людства. Період перебування людини в Раю, період падіння і останній період спокутування та звільнення. Мабуть, найбільш дивним і, з позиції іудейської традиції, нез'ясовним було те, що до родоводу увійшли жіночі імена, чого не допускала тодішня практика. У жінки не було юридичних прав; на неї дивилися не як на людину, а як на річ; вона була лише власністю батька або чоловіка. У щоденній ранковій молитві іудей дякував Богові за те, що Він не зробив його язичником, рабом або жінкою, а жінка дякувала Богові за те, що він дав їй можливість служити чоловікові. Тому саме існування жіночих імен у родоводі Іісуса Христа являє собою надзвичайно дивний і незвичайний феномен.

Але якщо подивитися на цих жінок – хто вони були і що вони робили – доводиться дивуватися ще більше. Рахав, або Раав, як вона названа у Старому Завіті, була блудницею з Єрихону. Руфь була навіть не єврейка, а моавітянка, щодо яких у законі сказано, що: «Не ввійде на збори Господні аммонітянин та моавітянин... аж навіки» (Повт. 23:3). Руфь була з ворожого і ненависного народу. Фамарь – майстерна спокусниця. Вірсавію, мати Соломона, Давид найжорстокішим чином відняв в Урії, її законного чоловіка. Якщо б Матвій шукав у Старому Завіті неймовірних кандидатів, він не зміг би знайти чотирьох більш неможливих предків для Іісуса Христа. Але при цьому ми повинні пам'ятати, що Євангеліє, написане Матвієм, має своїм співавтором Духа Святого. Що нам хоче сказати Бог у цьому уривку? Нам бачаться наступні важливі моменти:

Зник бар'єр між іудеєм та язичником. Рахав – жінці з Ієрихону, і Руфі – моавітянці, – знайшлося місце у родоводі Іісуса Христа. Вже в цьому отримала відображення істина, що у Христі немає ні юдея, ні елліна. Вже тут видно універсалізм Євангелія і любові Божої.

Зникли бар'єри між жінками та чоловіками. У звичайній родовідній не було жіночих імен, але у родоводі Іісуса вони є. Старе презирство минуло; чоловіки й жінки однаково дорогі Богу і однаково важливі для Його цілей.

Зникли бар'єри між святими та грішниками. Бог може використовувати для Своїх цілей і вписати в Свій план навіть того, котрий дуже багато згрішив. «Я не прийшов, – каже Іісус, – кликати праведних, але грішників до покаяння» (Мф. 9:13).

Вже тут, на самому початку Євангелія, є вказівки на всеохоплюючу любов Божу. Бог може знайти Своїх слуг серед тих, від яких з жахом відвернуться шановні ортодоксальні іудеї.

І останнє, на чому важливо акцентувати увагу, розбираючи цей текст, це те, що Матвій веде родовід не до Діви Марії, а до Іосифа, її названого чоловіка. На це було кілька причин. Перша, як ми вже сказали, була традиційна – родовідна велась по чоловічій лінії. А оскільки закон не дозволяв іудею брати дружину з іншого коліна, то родовід Іосифа збігався з родоводом Марії. Крім того, святитель Іоанн Златоуст слідом за древніми Отцями говорить про те, що Євангеліст наводить родовід Іосифа, а не Марії, тому що «він не хотів, щоб при самому народженні відомо було Іудеям, що Христос народився від Діви і щоб Діва постраждала від них. Діва збережена та позбавлена від худої підозри; інакше, якби ще спочатку це зробилося відомим Іудеям, вони, перетлумачивши слова в худу сторону, побили б Її каменями та засудили як блудницю» (Іоанн Златоуст: Бесіда на Мт. 3).

Закінчити свою бесіду на Євангеліє родоводу Іісуса Христа хотілося б на ліричній ноті останнім передсмертним віршем І. Бродського.

В пещере (какой ни на есть, а кров!
Надежней суммы прямых углов!)
в пещере им было тепло втроем;
пахло соломою и тряпьем.
Соломенною была постель.
Снаружи молола песок метель.
И, вспоминая ее помол,
спросонья ворочались мул и вол.
Мария молилась; костер гудел.
Иосиф, насупясь, в огонь глядел.
Младенец, будучи слишком мал
чтоб делать что-то еще, дремал.
Еще один день позади – с его
тревогами, страхами; с «о-го-го»
Ирода, выславшего войска;
и ближе еще на один – века.
Спокойно им было в ту ночь втроем.
Дым устремлялся в дверной проем,
чтоб не тревожить их. Только мул
во сне (или вол) тяжело вздохнул.
Звезда глядела через порог.
Единственным среди них, кто мог
знать, что взгляд ее означал,
был Младенец; но он молчал.