«Чернецтво» в ПЦУ: між кадровим голодом та репутаційними кризами
Чому в ПЦУ немає ченців, а рідкісні постриги супроводжуються скандалами.
Чернецтво традиційно вважається духовним стрижнем Православної Церкви, її «сіллю» і показником внутрішнього здоров'я. Коли в наш час людина вирішується відмовитися від сім'ї, кар'єри та матеріальних благ заради цілковитого служіння Богу, це свідчить про виключно глибоку віру і готовність до самопожертви.
Кожен Великий піст в Українській Православній Церкві здійснюються десятки чернечих постригів у найрізноманітніших єпархіях – це завжди було природною частиною церковного життя. У ПЦУ картина зовсім інша: незважаючи на всебічну підтримку держави і передачу відібраних у УПЦ найбільших православних святинь, число ченців у структурі Думенка залишається мізерно малим, а поодинокі постриги нерідко супроводжуються гучними скандалами.
Чому так відбувається?
Кількісний аспект: статистика і кадровий голод
Однією з головних проблем ПЦУ з моменту її створення є гостра нестача чернецтва. Цю проблему не приховують навіть всередині самої організації: «ієрархи» ПЦУ (і не тільки вони) періодично нарікають на справжній кадровий голод.
Згідно з останніми доступними офіційними даними ДЕСС за 2021 рік (які після цього практично не оновлювалися), у ПЦУ налічувалося всього 233 ченці.
Важливо розуміти, що ця цифра включає в себе і «єпископат» структури Думенка. Оскільки архієреї за православним статутом зобов'язані бути ченцями, значна частина з цих 233 осіб – люди з панагіями, а не рядові насельники монастирів. Якщо відняти «єпископів» (яких у ПЦУ близько 60), реальне число ченців виявиться ще меншим – близько 170 осіб, з яких приблизно 50 проживають у Києві.
Водночас кількість монастирів ПЦУ становить понад 80. Нескладний математичний підрахунок показує, що за межами столиці на один монастир у середньому припадає 1,5 «насельника». Отже, більшість монастирів ПЦУ існують лише номінально, на папері. У кращому разі такий «монастир» являє собою просто парафіяльний храм, при якому живе один «ієромонах», що виконує функції і настоятеля, і братії.
Для порівняння, в УПЦ, незважаючи на найскладнішу ситуацію і безпрецедентний тиск, кількість монастирів перевищує 260, а число ченців становить близько 5000 осіб. Ця цифра свідчить про живу традицію і постійний приплив нових послушників. Тільки за половину Великого посту 2026 року в УПЦ було здійснено понад 30 чернечих постригів. І це не рахуючи постригів у схиму.
У ПЦУ ж чернечий постриг – явище вкрай рідкісне, майже екзотичне. Пошук інформації про постриги на офіційних ресурсах ПЦУ видає поодинокі результати за всі роки існування структури. Наприклад, якщо на сайті ПЦУ ввести в рядок пошуку «чернечий постриг», то з'явиться тільки один результат – про нього піде мова нижче. Всі інші знайдені варіанти – посилання на біографії «ієрархів» ПЦУ або канонізованих святих.
Священник Андрій Шиманович, що деякий час перебував у ПЦУ, у 2024 році публічно зазначав, що з чернецтвом у цій структурі «є серйозні проблеми»: «Коли я кажу, що 5 років не було чернечих постригів у Київській православній богословській академії, це означає, що молоді люди, які випускаються із семінарій та академій, не хочуть всерйоз пов'язувати своє життя з цією структурою. Це не нормально для православної Церкви, коли фактично відсутнє чернецтво. Це проблема, велика».
Ситуація стала ще більш явною після передачі ПЦУ святинь Києво-Печерської лаври.
У «Лаврі ПЦУ», незважаючи на гучні заяви про створення потужного духовного центру, тривалий час числилося всього 6 осіб. Для порівняння: у Києво-Печерській лаврі УПЦ у різні роки проживало близько 200 насельників. Чотири роки спроб залучити нових ченців не дали результату – і це не у віддаленій обителі, а в головній святині України.
Ще один характерний штрих: у ПЦУ дуже люблять публікувати дані статистики своєї структури: результати соцопитувань, число парафій, навіть монастирів. Проте інформацію про кількість ченців ви ніде на ресурсах цієї структури не знайдете.
Якісний аспект: постриги і репутаційні ризики
Рідкість чернечих постригів у ПЦУ робить кожен такий випадок помітною подією, про яку сурмлять усі лояльні структурі ЗМІ. Однак деякі з цих постригів привертають увагу громадськості не духовним подвигом новопостриженних, а скандальним шлейфом, що тягнеться за ними. По суті, в умовах найжорстокішого кадрового голоду керівництво ПЦУ заплющує очі на моральний облік кандидатів, аби тільки поповнити ряди «чернецтва».
«Постриг» у Києво-Печерській лаврі (березень 2026 року)
Резонансною подією останнього часу став «постриг», здійснений у березні 2026 року.
15 березня, невдовзі після того, як Мінкульт передав ПЦУ Ближні печери і два храми Нижньої лаври, Епіфаній Думенко здійснив у печерному храмі чернечий постриг двох чоловіків. Ними стали студенти богословської академії Олександр Бескровний і Максим Палагнін, які отримали в постризі імена Варлаам і Спиридон.
Ця подія була широко висвітлена ресурсами ПЦУ як знакова й історична – перший постриг, здійснений особисто Епіфанієм, та ще й у стінах Лаври. Однак невдовзі в інформаційному просторі розгорівся гучний скандал, пов'язаний з одним із новопостриженних – Олександром Бескровним (нині «ченцем» Варлаамом).
У мережу потрапило його інтимне листування вельми специфічного характеру. Причому опублікували його найбільш «патріотичні» Телеграм-канали. З етичних міркувань ми не будемо наводити тут його подробиці. Достатньо сказати, що зміст листування абсолютно несумісний не тільки з чернечими обітами (в першу чергу, обітом цнотливості), але й з базовими нормами християнської моралі.
Важливий контекст цієї історії. До свого постригу Олександр Бескровний, будучи в сані «ієрея», проживав у Михайлівському Золотоверхому монастирі – резиденції Епіфанія Думенка. Важко повірити, що «предстоятелю» не було відомо про моральний облік і схильності кандидата в «ченці».
У закритих церковних структурах, тим більше в резиденції «предстоятеля», подібні речі рідко залишаються таємницею. Можливо, Думенко тому і «постриг» Бескровного: обізнаність про чужі слабкості – надійна гарантія відданості. Ну і друга причина: Думенку треба було терміново збільшити кількість «лаврських ченців» для створення видимості бурхливого духовного життя в захопленій святині, так що такій «дрібниці», як особисте життя, не надавалося значення.
Цей випадок викликає закономірні питання: якими критеріями керуються в ПЦУ при відборі кандидатів у ченці? Якщо в Лавру – серце українського Православ'я – «постригають» людей з подібною репутацією, то що відбувається в провінційних «монастирях»? Чи не є цей «постриг» ілюстрацією того, в якому стані перебуває ПЦУ, керівництво якої заплющує очі на кричущі репутаційні і канонічні втрати?
Скандал з «ієромонахом» Іоанном Бондарєвим і митрополитом Олександром (Драбинко)
Випадок з Бескровним у Лаврі – далеко не перший репутаційний «провал», пов'язаний з «чернечими» кадрами в ПЦУ. У грудні 2022 року розгорівся ще один гучний скандал, цього разу навколо призначення настоятелем «переведеного» храму в селі Русанів під Броварами «ієромонаха» Іоанна (Олексія) Бондарєва.
Бондарєв виявився одним з головних фігурантів гучного медійного скандалу з публікацією інтимного нетрадиційного листування, в яке, як стверджували українські ЗМІ і Телеграм-канали в лютому 2021 року, був втягнутий і митрополит Драбинко. Листування містило недвозначні натяки і обговорення, далекі від духовних тем.
Пізніше в мережі були опубліковані скріншоти сторінки Бондарєва на сайті нетрадиційних знайомств. На своїй сторінці він називав себе «Преподобним» і відкрито шукав партнерів.
Здавалося б, після такої публічної огласки шлях у священство, а тим більше в чернецтво, для цієї людини закритий назавжди. Однак у реальності все виявилося по-іншому. Гучний скандал не завадив Драбинку рукопокласти Бондарєва в диякони, а потім здійснити над ним «чернечий постриг» і звести в сан «ієромонаха». Протягом 2022 року «ієромонах» Іоанн Бондарєв був кліриком Спасо-Преображенського собору на Теремках у Києві. А потім, у грудні 2022 року, Драбинко призначив його настоятелем відібраного у УПЦ Миколаївського храму в селі Русанів.
Подібна кадрова політика викликає, м'яко кажучи, здивування. Особи, замішані в публічних скандалах, несумісних з чернечими обітами, не тільки не несуть канонічних покарань, але й отримують «священний сан», «чернечий постриг» і настоятельство в храмі – і це завдає нищівного удару по авторитету ПЦУ. У той же час керівництво структури не реагує навіть на очевидні і документально підтверджені факти. Висновок напрошується сам собою: канонічні норми і моральний облік кліриків для ПЦУ другорядні порівняно з особистою відданістю або необхідністю заповнити вакантні місця в захоплених храмах.
Тут важливо застерегти: пошкоджена людська природа однакова у всіх. І в УПЦ можуть бути люди, схильні до крадіжки, перелюбства або насильства. Але в Церкві публічне викриття в гріху не залишається без наслідків. Як не ігнорується, а тим більше не заохочується насильство над власними братами, вигнання їх з храмів і домів.
Аналіз причин і наслідків кризи чернецтва в ПЦУ
Наведені факти і статистичні дані дозволяють зробити кілька висновків про стан «чернецтва» в ПЦУ і причини цієї кризи.
1. Відсутність спадкоємності і живої традиції. Чернецтво неможливо створити «зверху» адміністративним указом, постановою Синоду або рішенням світських властей. Чернецтво – це жива традиція, що передається від досвідчених старців до молодих послушників. Це школа духовного життя, яка формується століттями. У ПЦУ ця традиція перервана або спочатку відсутня. Більшість монастирів цієї структури існують лише як юридичні особи, зареєстровані в Мінкульті, але не є реальними центрами духовного життя. Звідки взятися новим ченцям, якщо їм не у кого вчитися?
2. Пріоритет форми над змістом. В умовах політичної необхідності демонструвати наявність чернецтва (особливо в контексті боротьби за Києво-Печерську і Почаївську лаври), керівництво ПЦУ, судячи з усього, готове критично знижувати вимоги до кандидатів. «Постриги» здійснюються не заради духовного зростання людини, не заради її спасіння, а для створення красивої телевізійної картинки і заповнення вакантних місць у штатному розписі. Чернецтво перетворюється на інструмент політичного піару. Тут доречно згадати, що не набагато краще ситуація в ПЦУ і зі священниками. Їх набирають за оголошеннями, розклеєними на стовпах, їх «архієреї» закликають шукати кандидатів по селах, а при «рукопокладенні» деякі навіть не знають Символ віри.
3. Ігнорування канонічних норм і обітів. Чернечі обіти – послух, нестяжання, цнотливість – є суворими, довічними і обов'язковими для виконання. Рукопокладення і постриг осіб, відкрито і публічно що порушують ці обіти (зокрема, обіт цнотливості), свідчить про глибоку кризу канонічної свідомості в структурі ПЦУ.
Якщо чернечий постриг дається людям з сумнівною репутацією, то саме поняття чернецтва в цій організації нівелюється і втрачає свій сакральний сенс.
4. Наслідок – тотальна недовіра віруючих. Кадровий голод у ПЦУ – це не причина кризи, а його закономірний підсумок. Віруючі люди, що шукають справжнього духовного життя, аскези і чернечого подвигу, не йдуть у структуру, де нормою стає попрання канонів і просування осіб з сумнівною мораллю. Люди дуже добре розуміють, де Церква, а де – лише політичний проект. Саме тому, незважаючи на колосальний тиск з боку держави, цькування в ЗМІ і захоплення храмів, число ченців у переслідуваній УПЦ неухильно зростає, а в улесливій владі ПЦУ – стагнує або навіть зменшується.
Богословський і екклезіологічний контекст
Проблема чернецтва в ПЦУ має не тільки соціологічний, але й богословський вимір. Святі отці Церкви завжди підкреслювали, що чернецтво – це барометр духовного життя Церкви. Святитель Іоанн Золотоуст говорив, що монастирі – це тихі пристані, куди прибігають люди, що шукають спасіння від бур житейського моря.
Якщо в церковній структурі немає чернецтва або воно представлене людьми, далекими від аскетичних ідеалів, це ставить під питання екклезіологічну повноцінність такої структури. Церква, позбавлена чернецтва, позбавляється своєї спрямованості до Царства Божого, перетворюючись просто на соціальний інститут з задоволення релігійних потреб.
Спроби керівництва ПЦУ замінити реальне чернецтво гучними заявами, медійними «постригами» і захопленнями давніх монастирів приречені на провал з духовної точки зору. Неможливо «призначити» людину бути старцем або святим. Духовний авторитет заробляється роками покаяння, молитви і сліз, а не постановами «синоду».
Саме тому монастирі без ченців або з насельниками, чиє життя прямо суперечить даним перед Хрестом і Євангелієм обітам, не можуть стати духовними центрами притягання для віруючого народу.
Доти, поки в ПЦУ не відбудеться глибоке покаяння, переосмислення самих основ чернечого діяння і не буде відновлена сувора канонічна дисципліна, кадровий голод у цій структурі буде тільки посилюватися. А спроби штучно роздути штат «лаврських ченців» за рахунок осіб з сумнівною репутацією будуть призводити лише до нових скандалів, остаточно дискредитуючи ідею чернецтва в очах українського суспільства.
