Екзархат Константинополя для УПЦ: порятунок чи пастка?
Що стоїть за розмовами про «третій шлях» для Української Православної Церкви і чим може закінчитися згода на нову структуру під омофором Фанару?
В останні місяці в українському церковному просторі все голосніше лунає слово «екзархат». Йдеться про можливе створення Константинопольським Патріархатом спеціальної структури на території України. Вона повинна стати чимось на зразок проміжної станції для тих ієрархів, священників і вірян УПЦ, які не готові приєднатися до ПЦУ, але при цьому хочуть позбутися переслідувань влади і максимально відсторонитися від РПЦ.
На перший погляд, ідея виглядає розумною і навіть гуманною: дати людям можливість вибору, забезпечити свободу совісті, запропонувати «тиху гавань» в розпал шторму. Однак за красивими словами про «третій шлях» ховаються серйозні канонічні, юридичні та політичні питання. Відповіді на них можуть виявитися зовсім не такими втішними, як обіцяють прихильники цієї ідеї.
Розмови про екзархат підживлюються заявами впливових ієрархів Константинопольського Патріархату. Наприкінці січня 2026 року архієпископ Американський Елпідофор, один з найпомітніших спікерів Фанару, дав велике інтерв'ю. У ньому він кілька разів прозоро натякнув на необхідність для УПЦ визнати авторитет Патріарха Варфоломія і почати його літургійне поминання.
Трохи раніше Кирило Говорун – богослов і колишній клірик РПЦ, добре знайомий з внутрішньою кухнею церковної політики, – відкрито назвав екзархат «транзитною зоною» і тимчасовим рішенням для тих з УПЦ, кого не влаштовує сьогоднішня ситуація.
Але що насправді стоїть за цими пропозиціями? Чи дійсно екзархат може стати порятунком для УПЦ, чи це продуманий механізм її поглинання? Щоб відповісти на це питання, потрібно розібратися в деталях – від канонічного устрою до геополітичних інтересів.
Що таке екзархат і як він працює
Для початку пояснимо, що являє собою екзархат у православній традиції.
Екзархат – це церковна структура, яка знаходиться в прямому підпорядкуванні певному Патріархату (в даному випадку – Константинопольському) і керується призначеним екзархом. По суті, це щось середнє між повністю автономною церквою і звичайною єпархією.
Екзархат має певний ступінь самоврядування, але ключові рішення приймаються в патріархії, якій він підпорядковується.
Важливо розуміти, що екзархат – це не автокефалія і навіть не автономія. Це форма прямого управління з боку «материнської» Церкви. Екзарх призначається Патріархом, звітує перед ним і може бути в будь-який момент замінений. Всі єпископи, священники і миряни екзархату поминають під час богослужіння саме Константинопольського Патріарха, визнаючи тим самим його верховну юрисдикцію.
Існуючі приклади показують, як це працює на практиці. У Литві діє екзархат Константинопольського Патріархату, куди перейшли колишні парафіяни парафій Московського Патріархату. Як відзначають спостерігачі, цей експеримент є робочим, хоча і не без проблем. Громада живе за новим календарем, поминає Патріарха Варфоломія, при цьому використовуючи в богослужінні звичну церковнослов'янську мову.
Чисельність парафіян невелика – близько 40–50 людей на недільній службі в одному храмі. Але сам факт існування такої громади демонструє, що подібна модель технічно можлива.
Екзархат Фанару в Україні вже існує
Тут ми підходимо до одного з ключових, але часто ігнорованих питань: екзархат Константинопольського Патріархату в Україні вже існує і очолюється єпископом Команським Михайлом (Аніщенко).
Виникає логічне питання: якщо екзархат вже є, навіщо створювати новий? Як з точки зору канонічного права будуть співвідноситися дві паралельні структури Константинополя на одній території? Чи буде скасовано існуючий екзархат і чи ввійде він до складу нового? Або новий екзархат буде функціонувати паралельно? Останнє створить безпрецедентну з канонічної точки зору ситуацію – два екзархати одного Патріархату на одній території.
Прихильники ідеї нового екзархату зазвичай обходять це питання мовчанням, що саме по собі говорить багато про що. Канонічне право Православної Церкви завжди враховує принцип територіальності: на одній території, як правило, діє одна канонічна юрисдикція. Створення другого екзархату, паралельного першому і паралельного ПЦУ, породжує плутанину. Причому таку, яку важко собі уявити навіть для досвідчених знавців канонічного права. Нагадаємо, що ПЦУ теж існує під егідою Фанару (хоча формально декларується самостійною структурою) і, з його точки зору, є канонічною.
При цьому, за логікою Томосу, отриманого українськими розкольниками з рук Патріарха Варфоломія, вся канонічна територія України належить ПЦУ. Створення ще однієї паралельної константинопольської структури фактично означає, що Фанар сам ставить під сумнів повноту юрисдикції ПЦУ. Тобто тієї самої структури, яку він створив і за яку несе відповідальність перед усім православним світом.
Що говорить архієпископ Елпідофор?
Інтерв'ю архієпископа Елпідофора каналу «Вече» в січні 2026 року заслуговує на пильну увагу. За дипломатичними формулюваннями ховається цілком конкретна програма дій. Ключову тезу архієпископа можна сформулювати так: якщо ієрархи УПЦ хочуть допомоги від Вселенського Патріарха, вони повинні спочатку визнати його авторитет. А конкретно – почати літургійне поминання Патріарха Варфоломія.
«Як можна просити допомоги у когось, якщо ви не визнаєте його авторитет допомогти вам, якщо ви ставите під сумнів його юрисдикцію допомогти вам?» – запитує Елпідофор. І продовжує: «Першим кроком має бути, якщо комусь потрібна допомога і авторитет Вселенського Патріарха, прийняти його авторитет і поминати його».
Тут важливо розуміти, що поминання Патріарха під час богослужіння в православній традиції – це не просто ввічливий жест. Це визнання юрисдикції, підпорядкування і канонічного зв'язку.
Примітно, що архієпископ Елпідофор одночасно ставить під сумнів канонічність самої УПЦ: «Оскільки ці ієрархи відмовляються поминати Патріарха РПЦ, то як вони можуть стверджувати, що вони є канонічною Церквою? Як можна бути канонічною Церквою, якщо ти нікого не поминаєш?»
Цей аргумент – подвійний удар. З одного боку, він делегітимізує нинішній статус УПЦ. З іншого – пропонує «рішення» у вигляді поминання Патріарха Варфоломія. За словами Елпідофора, іншого варіанту немає: або ви «неканонічні», або ви підкоряєтеся нам.
Крім того, архієпископ Елпідофор досить жорстко характеризує тих, хто визнає канонічність УПЦ. Помісні Православні Церкви, які підтримують УПЦ, він прямо називає «російськими сателітами»: «Який церковний статус мають митрополії під омофором митрополита Онуфрія і всі його ієрархи? Єдиний статус полягає в тому, що їх визнає Руська Православна Церква і всі інші Православні Церкви, які є політичними і церковними сателітами Росії».
Зрозуміло, що подібна риторика не залишає простору для дипломатії і діалогу: ви або з нами, або ви «сателіт Росії».
Говорун і ідея «транзитної зони»
У свою чергу, позбавлений в РПЦ сану Кирило Говорун пропонує дивитися на екзархат як на «третій шлях» між ПЦУ і УПЦ. Це перехідна можливість для тих, кого вже не влаштовує ситуація всередині УПЦ, але хто не готовий влитися в ПЦУ. У його інтерпретації екзархат – це «тиха гавань», тимчасове рішення, «транзитна зона».
Говорун описує ситуацію всередині УПЦ так: паства намагається достукатися до архієреїв і предстоятеля, але натрапляє на «ігнорування і глухоту». Одночасно з боку ПЦУ лунає жорстка риторика: «ви там розкольники», «ви колабораціоністи», «ви всі ФСБшники в рясах». У цих умовах багато вірян шукають вихід, і екзархат подається як цей самий вихід.
Однак Говорун проговорюється, коли описує канонічну логіку ситуації. На його думку, після відкликання Фанаром грамоти 1686 року всі парафії і єпископи УПЦ фактично «є парафіями і єпископами Вселенського Патріархату». Нагадаємо, що, згідно з цією грамотою, Київська митрополія була передана під управління Московського Патріархату.
Іншими словами, мова не йде про якийсь добровільний перехід. Мова йде про те, що Фанар вважає УПЦ своєю власністю, яку лише потрібно формально «оформити».
Таким чином, екзархат – це не стільки пропозиція допомоги, скільки вимога «легалізації» існуючого, на думку Константинополя, стану справ.
Питання про екзархат, каже Говорун, – «це питання про те, чи визнавати де-юре те, що існує де-факто». Але «де-факто» в даному випадку – лише одна з інтерпретацій канонічної історії, причому далеко не безспірна.
Сам Говорун називає два пріоритети екзархату. Перший – свобода совісті: кожен українець повинен мати можливість вибрати, куди йому ходити. Другий – національна безпека: необхідно нейтралізувати вплив московської пропаганди через Церкву. Другий пункт, зауважимо, відразу переводить розмову з духовної площини в політичну.
Чому екзархат – це шлях в один бік?
Тепер перейдемо до найважливішого: що буде, якщо УПЦ (або більш-менш значна її частина) погодиться на екзархат?
Перше: втрата суб'єктності. Вступ до екзархату Фанару автоматично означає визнання верховної влади Константинопольського Патріарха над українською територією.
Якщо УПЦ визнає право Фанару розпоряджатися долею українського Православ'я, вона автоматично визнає правомірність усіх його попередніх дій. Включно з легалізацією розкольницьких структур і створенням ПЦУ.
Друге: втрата автономії. Екзархат – це не автокефалія. Перебуваючи в прямому підпорядкуванні Константинополю, український єпископат позбавляється можливості самостійно приймати рішення з ключових питань. Екзарх призначається Фанаром, найважливіші кадрові та канонічні рішення приймаються в Стамбулі. Для Церкви, що налічує тисячі парафій і мільйони віруючих, це означає практично повну відмову від багатьох самостійних рішень.
Третє: неминуче злиття з ПЦУ. Це, мабуть, найсерйозніша проблема.
Тому що рано чи пізно Константинопольський Патріархат обов'язково прийме рішення об'єднати ПЦУ і екзархат УПЦ. Про це свідчить риторика і логіка рішень Фанару щодо України останніх років. Четверте: розкол всередині УПЦ. Пропозиція екзархату сама по собі створить проблеми всередині УПЦ.
Виникне протистояння між тими, хто готовий на екзархат заради «легалізації» і порятунку від державних гонінь, і тими, хто вважає це зрадою канонічної позиції.
Це класична стратегія: створити всередині церковної структури групу, яка вважає, що «у нас немає вибору», і протиставити її керівництву. Ті ієрархи, які захочуть контактувати з Константинополем, будуть представлені як «реалісти» і «рятівники» Церкви. А незгодні – як «уперті фундаменталісти», які заважають прогресу.
Варфоломій і «об'єднуючий потенціал Томоса»
Кирило Говорун, коментуючи недавній візит Епіфанія на Фанар, повідомляє, що в посланні Патріарха Варфоломія містяться «важливі сигнали». За його інтерпретацією, Варфоломій визнає, що Томос, виданий ПЦУ, не досяг своєї початкової мети – об'єднання українського православ'я. Більш того, Томос став «інструментом в руках протиборчих сторін». Одні використовують його як засіб захисту, інші сприймають як зброю, спрямовану проти них.
Говорун стверджує, що у Томоса залишається «нереалізований об'єднуючий потенціал», і саме цей потенціал має на увазі Патріарх Варфоломій. Рішення, за словами Говоруна, – діалог: «просто почати розмовляти один з одним», «вступити в спілкування. Не обов'язково відразу євхаристійне, а хоча б міжлюдське».
Звучить красиво, але виникає питання: про який діалог може йти мова, якщо одна сторона заздалегідь визначає його результат? Елпідофор прямо каже: «Якщо вони дійсно мають на увазі те, що говорять про діалог з Константинополем, то повинні почати з поминання Патріарха Константинопольського».
Тобто «діалог» починається з підпорядкування. Це не діалог у звичному розумінні слова – це ультиматум, який пропонується в красивій дипломатичній обгортці.
Примітно, що Говорун визнає: масового приєднання УПЦ до ПЦУ «вже не відбудеться». Українська Православна Церква, за його словами, сприймає Томос як загрозу. «Частково це результат впливу московської пропаганди, частково – результат внутрішньої пропаганди».
Але замість того, щоб визнати, що проблема може бути в самому Томосі і способі його «просування» (через насильство і захоплення храмів), пропонується новий формат тиску – екзархат.
При цьому всю тему екзархату не можна розглядати поза контекстом війни, яка використовується як додатковий важіль тиску. Логіка проста: ситуація критична, часу на роздуми немає, потрібно діяти зараз. І єдиний «правильний» вибір – екзархат (читай: підпорядкування Фанару). Будь-які сумніви і заперечення відкидаються як «промосковська позиція».
Також треба підкреслити, що ситуація в Україні – не ізольований випадок. Вона вписується в масштабну стратегію Константинопольського Патріархату щодо розширення свого впливу. Ця стратегія реалізується відразу в декількох інших країнах – Чорногорії, Литві, Латвії, Естонії. Подібний підхід показує, що екзархат для УПЦ – лише один з елементів цієї глобальної стратегії. Кінцева мета – максимальне розширення юрисдикції Константинопольського Патріархату за рахунок інших православних структур.
Що залишається за кадром: захоплення храмів і мобілізація духовенства
Один з найбільш болючих аспектів ситуації – те, що активно замовчується прихильниками екзархату. Тисячі вірян УПЦ пережили захоплення своїх храмів, насильство, приниження. Священники піддаються тиску з боку держави, багато хто насильно мобілізований. Є вже чимало фактів, коли на парафіян і священників вчинялися фізичні напади з травмами і каліцтвами.
Примітно, що архієпископ Елпідофор відмовився обговорювати ці теми. Це мовчання красномовніше за будь-які слова. Людина, яка закликає до «єдності» і «діалогу», не готова навіть визнати існування проблеми насильства. Тоді виникає інше питання: як можна довіряти обіцянкам захисту з боку структури, яка закриває очі на гоніння?
Для віруючих УПЦ, які пережили захоплення храмів і фізичне насильство, пропозиція екзархату звучить як гірка іронія. Храми відбирали ті, хто діяв при мовчазному потуранні Фанару. Захоплення організовували саме ті структури, які Константинополь визнав законними. А тепер Фанар простягає руку допомоги – зрозуміло, під своєю юрисдикцією.
Це все одно, що запропонувати людині, у якої відібрали квартиру, переїхати в комуналку під управлінням організатора рейдерського захоплення.
Канонічна двозначність
Одним з найскладніших моментів в аргументації прихильників екзархату є питання про канонічний статус УПЦ. Фанар просуває таку логіку: після відкликання грамоти 1686 року Київська митрополія «повернулася» під юрисдикцію Константинополя. Отже, всі парафії, єпископи і священники УПЦ вже є частиною Вселенського Патріархату. Просто поки не оформили це юридично.
Однак ця позиція вкрай вразлива. По-перше, трактування подій 1686 року є предметом гострих розбіжностей між істориками і каноністами. Москва вважає, що Київська митрополія була повністю передана. Фанар стверджує, що передача була тимчасовою і умовною. Істина, як завжди, десь посередині, і будь-яке однозначне трактування – це спрощення.
По-друге, навіть якщо прийняти аргументацію Фанару, виникає питання: чому тоді він вирішив «відновити» свою юрисдикцію саме в 2018 році – через 332 роки після передачі? Відповідь очевидна: тому що в той момент склалася політична ситуація, яка дозволила це зробити.
Президент Порошенко активно лобіював створення ПЦУ, і Фанар цим скористався. Канонічні аргументи були підібрані під вже прийняте політичне рішення, а не навпаки.
Для вірян УПЦ це означає, що їхня доля вирішується не на підставі духовних або канонічних принципів, а виходячи з політичної доцільності. Сьогодні доцільно запропонувати екзархат – значить, пропонується екзархат. Завтра стане доцільним вимагати злиття з ПЦУ – значить, буде вимагатися злиття.
Що робити?
Тут треба розуміти, що більшість єпископату УПЦ точно не піде в екзархат. І через страх злиття з ПЦУ, і через недовіру до обіцянок Фанару, і через неможливість пояснити таке рішення простим віруючим. Ситуація дійсно складна, і простих рішень немає. Але є кілька принципів, які варто враховувати при оцінці будь-яких пропозицій.
Перше: будь-яке рішення має прийматися вільно, без тиску – ні державного, ні церковного, ні громадського. Говорун правильно говорить про свободу совісті як пріоритет. Але свобода совісті означає можливість вибрати в тому числі і те, що не подобається ні Фанару, ні державним чиновникам.
Друге: варто уважно дивитися на тих, хто пропонує «рішення». Фанар, який легалізував розкольницькі структури, мовчить про захоплення храмів і називає незгодних «сателітами», – не той посередник, якому можна беззастережно довіряти. Його мотиви мають як мінімум стільки ж відношення до політики, скільки і до духовності.
Третє: діалог можливий і необхідний, але на рівних умовах. Справжній діалог не починається з вимоги підпорядкування. Якщо вам кажуть «спочатку визнайте наш авторитет, а потім ми поговоримо» – це не діалог, це ультиматум.
Висновок
Екзархат може виглядати як рятувальне коло для УПЦ. Але якщо придивитися уважніше, стане видно, що це «коло» прив'язане до корабля, який пливе зовсім не туди, куди хотіли б пасажири. Логіка процесу, як показує досвід і прямі заяви його учасників, веде до одного результату. До повного поглинання УПЦ структурами, що знаходяться під контролем Константинополя, і подальшого злиття з ПЦУ.
Для мільйонів віруючих, які ходять до храмів УПЦ, моляться, хрестять дітей, відспівують близьких, – для цих людей Церква не є ні «інструментом геополітики», ні «сателітом», ні «транзитною зоною». Це їхній духовний дім. І вони мають право знати, що саме їм пропонують, коли говорять про екзархат. З усіма підводними каменями і можливими наслідками.
Вибір, зрозуміло, за кожним особисто. Але цей вибір повинен бути усвідомленим. А для усвідомленого вибору потрібна повна інформація – не тільки обіцянки «тихої гавані», а й розуміння того, куди саме пливе корабель і хто стоїть біля штурвала.
