Про автокефалію
Церковні розділення виникають не тоді, коли Церква отримує статус автокефалії, а коли Церква-Мати відмовляється надавати незалежність якійсь зі своїх частин.
Ректор КДАіС архієпископ Білогородський Сильвестр у своїй статті про статус помісних Церков підкреслює, що отримання автокефалії не є розділенням Вселенської Церкви. За його словами, автокефалія – це не розділення, а примноження.
Архієрей розмістив текст на своїй сторінці Фейсбук, а також надіслав її в редакцію СПЖ. Публікуємо текст митрополита Сильвестра без редакцій і змін.
Після подкасту на тему «Автокефалія – можливість чи безвихідь?» я отримав чимало запитань щодо думок, які висловив під час запису цього подкасту. Для мене це дуже приємно. Сам факт, що звучать запитання, означає, що існує інтерес до тих тем, які ми обговорювали у Вінниці з отцем Романом Макаром.
Загалом, неодноразово говорив, що відкрита і щира дискусія є і має бути невід'ємним атрибутом церковного життя. Саме тому погодився на відкрите обговорення питань майбутнього статусу Української Православної Церкви у подкасті.
Одразу ж хочу зазначити, що чимало реакцій на цей подкаст (переважно негативних) були опубліковані на анонімних інтернет-ресурсах і Телеграм-каналах. Звісно, коли людина висловлює свої думки анонімно, це вже не є відкритою і відповідальною дискусією. Анонімні автори, які позиціонують себе як захисники канонічного устрою Церкви, при цьому дуже легко допускають не лише маніпуляції, але й прямі образи. Той, хто дійсно бажає добра своїй Церкві, не буде ховатися за вигаданими псевдонімами і анонімними ресурсами.
Напевно, найбільшу кількість запитань викликав мій тезис про те, що автокефалія – це норма існування помісної Церкви і що для кожної помісної Церкви є природним прагнення до здобуття автокефального статусу. Мене запитували: а де про це сказано у Святому Письмі? А де про це говорять святі отці? А де про це сказано у канонах вселенських соборів? Тому я хочу розкрити цей свій тезис більш детально.
Звісно, ні у Святому Письмі, ні у постановах вселенських соборів ми не зустрічаємо словосполучення «автокефальна Церква». Однак це аж ніяк не означає, що у давній Церкві не існувало уявлення про незалежні помісні Церкви.
Фактично з самого початку свого буття Церква Христова існувала як сукупність місцевих громад вірних, тобто місцевих Церков.
Зокрема, у Книзі Діянь і Посланнях апостола Павла неодноразово згадуються церкви в Єрусалимі (Діян. 8: 1), Антіохії (Діян. 13: 1), Галатії (Гал. 1: 2), Македонії (2 Кор. 8: 1) і т.д. А Одкровення Іоанна Богослова містить знамените послання до семи місцевих Церков в Азії (Одкр. 1-3). Звісно, тодішні місцеві Церкви не були схожі на сучасні помісні Церкви. У новозавітних свідченнях місцеві Церкви – це відносно невеликі громади християн у містах. Вони були значно компактніші за сучасні помісні Церкви. Однак кожна така місцева Церква була проявом церковної повноти у конкретному місці.
У посланнях апостола Павла можна бачити чітке усвідомлення того, що Церква Христова є єдністю у різноманітті. Для того, щоб виразити цю важливу богословську інтуїцію, апостол Павло використовує образ тіла. Він говорить, що Церква є Тіло Христове. Главою цього тіла є Сам Христос, а всі ми є його членами, або частинами (Рим. 12: 4-5; 1 Кор. 12: 27; Еф. 1: 22-23; Кол. 1: 18). Цей образ вказує одночасно і на єдність Церкви, і на її внутрішнє різноманіття. Тіло складається з частин, але всі ці частини перебувають в органічній єдності і не можуть існувати одна без одної. Так і в Церкві. Всі місцеві Церкви сповідують єдину віру, здійснюють одну Євхаристію, але при цьому є самостійними у вирішенні своїх внутрішніх питань.
І ось що цікаво, противники автокефалії зазвичай наводять цитати з апостола Павла, де він говорить про єдність Тіла Христового, але дивним чином обходять його думки про різноманіття. Але ж у Церкві не можна відкидати ні першого, ні другого: єдність є запорукою різноманіття, а різноманіття лише скріплює єдність у вірі. Св. Кипріан Карфагенський († 258) писав: «Оскільки тримається зв'язок згоди і зберігається нероздільним таїнство Кафолічної Церкви, то кожен єпископ сам діє на власний розсуд, маючи дати Господу звіт у своїх діях» (Лист до Антоніана про Корнелія і Новаціана). Отже, кожен єпископ має самостійно управляти своєю єпархією, але при цьому між єпископами Вселенської Церкви має існувати постійне спілкування, яке проявляється, наприклад, у регулярному скликанні церковних соборів.
Як бачимо,
самостійне існування місцевих Церков – це певна даність, зафіксована вже у Новому Завіті (хоча там і немає терміна «автокефалія»).
Так само і в постановах вселенських соборів, хоча ми і не зустрічаємо терміна «автокефалія», але ми чітко бачимо уявлення про те, що помісні Церкви є адміністративно незалежними одна від одної одиницями. У канонах Першого Вселенського Собору ми бачимо закріплення системи митрополій, яка оформилася не пізніше III ст. Якщо в апостольську епоху йшлося про незалежні місцеві Церкви, то на межі III-IV ст. існують вже незалежні митрополії. Пізніше, коли словосполучення «автокефальна Церква» стало загальноприйнятим, візантійські каноністи пояснювали, що всі давні митрополії фактично були автокефальними. Наприклад, відомий каноніст патріарх Феодор Вальсамон (XII ст.) писав: «У давнину митрополити всіх єпархій були автокефальними і приймали хіротонії від своїх власних Синодів».
Скільки ж автокефальних Церков існувало у IV ст.? Важко дати однозначну відповідь на це питання. Наприклад, професор Сергій Троїцький вважав, що принаймні в межах кожного діоцезу існувала автокефальна митрополія. А наприкінці IV ст. цих діоцезів було 15.
Але у V–VI ст. на зміну системі митрополій прийшла система патріархатів. У результаті автокефальні митрополії поступово були підпорядковані п’яти патріаршим кафедрам. Однак і поза системою патріархатів могли існувати повністю незалежні Церкви. Зокрема, саме такою була Церква на Кіпрі, а вже після епохи Вселенських Соборів поза межами п’яти патріархатів оформилися автокефальні Церкви в Болгарії, Грузії, Сербії.
Усе це й змушує мене зробити очевидний висновок: автокефалія (тобто адміністративна незалежність) є для помісної Церкви природним станом. Ми якось не замислюємося над тим, що СВЯТИХ ІГНАТІЯ БОГОНОСЦЯ, ПОЛІКАРПА СМИРНСЬКОГО, ІРИНЕЯ ЛІОНСЬКОГО, КИПРІАНА КАРФАГЕНСЬКОГО, ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО, ІОАННА ЗОЛОТОУСТОГО, ГРИГОРІЯ БОГОСЛОВА, АМВРОСІЯ МЕДІОЛАНСЬКОГО ТА БАГАТЬОХ ІНШИХ СВЯТИТЕЛІВ У СУЧАСНИХ КАТЕГОРІЯХ СЛІД ВИЗНАТИ ПРЕДСТОЯТЕЛЯМИ АВТОКЕФАЛЬНИХ ПОМІСНИХ ЦЕРКОВ. ХОЧА УЯВЛЕННЯ ПРО НЕЗАЛЕЖНІ МІСЦЕВІ ЦЕРКВИ В ЧАСИ ЖИТТЯ КОЖНОГО З ЦИХ СВЯТИХ МОГЛО БУТИ РІЗНИМ, АЛЕ САМИЙ ФАКТ ІСНУВАННЯ ТАКИХ ЦЕРКОВ БУВ ДЛЯ ВСІХ НИХ ЧИМСЬ САМОЗРОЗУМІЛИМ.
Мене і дивує, і засмучує той факт, що для багатьох членів нашої Церкви (і мирян, і священників, і навіть єпископів) термін «автокефалія» є синонімом поділу Церкви, і навіть більше – розколу. Хотів би нагадати, що в давній Церкві під розколом розумілося все ж інше. Влучно це висловив блаженний Августин: «Не буває розколу, якщо раніше не вигадати єресь» (блж. Августин, лист 101).
Тобто розколи давнини – це не якийсь аналог «автокефальних розколів», а саме єретична еклезіологія, адепти якої прагнули вийти з Кафоличної Церкви, а не бути визнаними нею (див. вчення Монтана, Новата, Доната і т. д.).
Зазвичай такі люди говорять про автокефалію як про відділення від церковної єдності, зумовлене нецерковними чинниками. Саме це я мав на увазі, коли сказав під час подкасту, що неприйняття ідеї автокефалії є результатом викривленої еклезіології.
Підкреслю ще раз. Автокефальний статус тієї чи іншої помісної Церкви є природним.
Історія Церкви свідчить, що церковні поділи виникають не тоді, коли Церква отримує статус автокефалії, а навпаки – тоді, коли Церква-Мати з різних штучно вигаданих приводів відмовляється надавати незалежність якійсь своїй частині.
На жаль, усі великі Церкви в історії намагалися утримати у своєму складі ті церковні області, які об’єктивно вже були готові до незалежного існування. Навіть сказав би, що це типова хвороба патріархатів. Замість того, щоб примножувати сім’ю помісних Церков, зберігаючи єдність, великі патріархати намагаються якнайдовше тримати своїх «дорослих дочок», і саме це призводить до сумних конфліктів і тяжких церковних поділів.
Створення нової автокефальної Церкви не є поділом Вселенської Церкви. Автокефалія – це не поділ, а примноження. Так само, як примножувалися Церкви у часи апостольської проповіді. Це правильний процес, який виявляє високий рівень християнізації народу. Тому прагнення до автокефалії не є якимось злом чи гріхом проти Церкви.
Зверну увагу ще на одне питання, яке постійно звучить у дискусіях про автокефалію. Зазвичай противники автокефального устрою Української Церкви кажуть, що національна самосвідомість відіграє негативну роль у процесі створення автокефальних Церков. Однак таке відкинення національної складової в церковному житті вступає у суперечність із церковним переданням.
Процитую з цього приводу статтю митрополита Бориспільського Антонія, надруковану в журналі «Праці КДА» у 2008 р. Зокрема, владика Антоній, розмірковуючи про роль національно-культурної складової в процесі створення автокефальних Церков, цілком справедливо писав: «У цьому зв’язку варто згадати свв. Кирила і Мефодія (IX ст.), еллінських проповідників серед слов’ян, які заклали підвалини "слов’янського християнства", заохочували використання слов’янської мови й доклали зусиль до створення абетки. Самій природі Православ’я властиво розвивати Церкву на основі наявних місцевих культур. З цього погляду розвиток автокефалії на базі "культурного чинника" не становить для Православ’я богословських чи канонічних проблем».
Далі владика Антоній додає: «Автокефальна Церква зберігає у собі національну особливість, залишаючись при цьому у спілкуванні з іншими Автокефальними Церквами. Тобто вона зберігає різноманіття і єдність» (Антоній (Паканич), єп. Помісні Церкви і церковна єдність. Кілька слів про характер церковної автокефалії // Праці КДА. № 8. К., 2008. С. 29, 31).
Дійсно, дивно говорити про те, що національно-культурна складова нашого життя не має впливати на церковні справи, якщо ми при цьому шануємо свв. Кирила і Мефодія, які якраз відстоювали право слов’ян і на власну культуру, і на власну Церкву. В цьому відношенні дискусії про те, яку роль у Церкві має відігравати національна складова, є прямим продовженням полеміки, яку святі брати вели з латинськими кліриками ще в IX ст.
Крайнощі національного чинника в житті Церкви були справедливо засуджені як філетизм (або етнофілетизм). Однак це зовсім не означає, що Церква має ігнорувати національну самосвідомість своєї пастви. Саме в розвитку різних національних культур має розкриватися єдність помісних Церков у різноманітності.
