Що побачив паломник у відкритих владою Ближніх печерах Лаври
Кореспондент СПЖ відвідав Києво-Печерську лавру після відкриття Ближніх печер і ділиться своїми враженнями.
Коли стало відомо, що Міністерство культури нарешті відкрило для відвідування Ближні печери Києво-Печерської лаври, першим почуттям була, звісно, радість – майже три роки святиня залишалася за сімома замками, майже три роки віряни не могли прикластися до мощей преподобних Печерських отців, і ось нарешті двері відчинилися. Але ця радість виявилася дуже недовгою, тому що те, з чим довелося зіткнутися на місці, навряд чи в'язалося з тим, чого очікувало віруюче серце.
Щоб потрапити в печери, потрібно було попередньо записатися. Але оскільки в день проводять лише 4 групи по 10 осіб, своєї черги довелося чекати кілька днів. При записі потрібно називати свої дані, але під час паломництва документи не запитують.
Зранку нашу невелику групу зустріли біля входу до Лаври, біля Троїцької надбрамної церкви, там, де розташовувалося екскурсійне бюро. Нас зустрічали троє: пара семінаристів ПЦУ – один у підряснику, інший чомусь без нього – та співробітник заповідника з бейджиком, людина з якимось настороженим, пильним поглядом.
Взагалі, ці співробітники заповідника, всі як на підбір чоловіки приблизно одного типу, справляють дивне враження – цілком можливо, що до музейної справи вони мають набагато менше стосунку, ніж до деяких інших відомств. Екскурсії нам не проводили, нічого не розповідали – а просто повели вперед, наче конвой. Спочатку територією Верхньої лаври, потім – повз Успенський собор через прохід – до Нижньої. Семінаристи при цьому виглядали вкрай втомленими й роздратованими, і коли думали, що їх не чують, один кинув іншому щось на кшталт: «Коли вже закінчаться ці паломники?».
У нашій групі було десять людей, і з цієї десятки справжніх паломників – церковних людей, які прийшли помолитися біля мощей преподобних, – виявилося щонайбільше двоє чи троє. Решта – люди явно світські, одягнені в куртки, светри, джинси та кросівки, жінки без хусток, з розпущеним волоссям, – класичні, якщо можна так висловитися, паломники музейного типу, для яких печери з мощами тисячолітніх святих мало чим відрізняються від експозиції в краєзнавчому музеї. Їх важко в цьому звинувачувати – саме в такому форматі їм усе це й подали.
Сама Лавра при ближчому розгляді справляє тяжке враження занедбаності та якоїсь вселенської неприкаяності.
Так, у монастирському саду подекуди підстригають дерева, десь виполюють бур’яни, але це лише косметичні заходи, за якими проглядає облуплена штукатурка, обсипається кладка, і загальне враження, що за цим місцем доглядають заради звіту та галочки, а не тому, що воно комусь дороге. Коли тут жили ченці, вони берегли кожен камінь, кожне дерево, кожну стежку – бо це був їхній дім і їхня святиня, осередок їхнього життя. Тепер Лавра – «об’єкт культурної спадщини», рядок у балансовій відомості, і ставлення до неї цілком відповідне.
У печери нас провела під найсуворішим наглядом та сама «трійка»: двоє семінаристів і чоловік із бейджиком заповідника. Усі пильно контролюють кожен крок, кожен рух. Провели по маленькій галерейці, повз мощі преподобного Іллі Муромця (на новій, україномовній табличці, він названий Муровцем) – і відразу ж вивели назовні. Під наглядом запустили, під наглядом випустили, ретельно перерахували, переконалися, що ніхто не затримався і не залишився в печерах, – ніби ми не паломники, що прийшли до преподобних, а відвідувачі режимного об’єкта, яких потрібно провести по маршруту і якнайшвидше випровадити за периметр.
А ось у велике коло обходу Ближніх печер – те саме, де в раках спочивають десятки преподобних, де знаходиться келія преподобного Антонія, де розташовані просторі галереї, що складають серце цієї підземної святині, – туди нас не пустили. Пояснення просте і бюрократичне: там, мовляв, ще проводяться якісь описи майна, і доступ відкриють, імовірно, після 20–25 березня.
У якому саме форматі – для паломників безкоштовно чи для «екскурсантів» за чималі гроші за вхідні квитки – поки що невідомо. Втім, коли кажуть «не можна», це, мабуть, стосується не всіх, бо прямо на очах нашої групи якихось людей у «пікселі» спокійно пропустили саме туди, куди нам не можна було, – на повне коло огляду печер, яке раніше було відкрите для кожного паломника без жодних обмежень.
Усе відвідування Лаври – від воріт до воріт – строго півгодини, ні хвилиною більше. Відповідно, час у печерах – близько 7–10 хвилин.
До джерел преподобних Антонія і Феодосія теж не пускають – кілька людей з нашої групи хотіли набрати святої води, але їх повернули без особливих церемоній і без чітких пояснень. Джерела, освячені молитвами подвижників, які жили на лаврських схилах століттями і до яких вільно приходив кожен віруючий, тепер просто зачинені й недоступні.
Поліція – всюди: у галереях, на території, біля входів і виходів. Людей при цьому практично немає – порожньо і сумно. Але не тією благодатною тишею, якою дихають намолені монастирі, а мертвою, казенною порожнечею установи, в якій давно ніхто по-справжньому не живе.
У самих печерах відвідувачі поводилися саме так, як поводяться в музеї, – фотографували мощі крізь скло, тихо переговорювалися, роздивлялися навколо з дозвільною цікавістю, і важко їх за це засуджувати, бо саме в музей їх і привели, саме таке ставлення до святині їм і задали з самого порогу. Раніше, коли ти спускався вузькими кам'яними сходами назустріч печерній прохолоді, світ немов замовкав за спиною, і в цій тиші, серед мерехтливих свічок і тихого шепоту молитов, душа відкривалася назустріч чомусь незбагненному і вічному. Тепер – нічого подібного, просто експозиція.
І ось що найболючіше: раки стоять на своїх місцях, мощі преподобних – на своїх місцях, стіни ті самі, склепіння ті самі, чавунні плити під ногами – ті самі, все фізично залишилося таким, яким було, – і при цьому нічого не залишилося.
Звісно, це все суб’єктивно. Але відчуття, що немає благодаті, немає умиротворення, немає тієї невидимої, але цілком реальної присутності, яку кожна віруюча людина безпомилково відчувала, входячи в ці печери. Начебто преподобні зачинилися у своїх раках, а святиня замовкла і чекає, коли повернеться молитва замість «боротьби за духовну незалежність».
Одна давня паломниця, яка їздила до Лаври протягом багатьох років, висловила це з гіркою точністю: «Як кажуть в Одесі – дві великі різниці. Раніше заходиш у печери – і на душі тепло, і сльози течуть від радості, і відчуваєш, що ти вдома, що на тебе чекали. А зараз – ніби в музей зайшов, причому музей старих добрих радянських традицій: де все казенно і за розкладом».
Преподобні Печерські отці нікуди не пішли. Вони пережили монгольське нашестя і закриття обителі безбожною радянською владою, пережили десятиліття гонінь і зневаги. І зараз вони знову чекають – чекають терпляче і лагідно, як вміють чекати тільки святі, – коли в їхній обителі знову пролунає справжня, жива, гаряча молитва, коли Лавра знову стане Лаврою, а не «інструментом національної ідентичності».
А поки що – прийти до них можна буквально на кілька хвилин тільки за попереднім записом, під наглядом заповідника та поліції. Така сьогодні лаврська реальність. Але після трьох років блокади для багатьох і це щастя.
