У чому правий і не правий єпископ Команський
Чи можлива єдність УПЦ та ПЦУ? Розбираємо та аналізуємо рецепт від екзарха Фанара в Україні єпископа Михаїла (Аніщенка).
В українському православ'ї немає єдності, це відомо всім. На те, як його досягти, є два діаметрально протилежні погляди. Перший має на увазі, що єдиною Церквою Христовою в Україні є УПЦ, і для досягнення єдності інші структури мають повернутися до її лона. Прихильники другого вважають, що в країні є дві рівнозначні канонічні конфесії (УПЦ та ПЦУ) і їм потрібно просто об'єднатися. При цьому вони впевнені, що УПЦ, як «московська» та «колаборантська», не гідна об'єднуватися на рівних, а має влитися до лав ПЦУ як єдиної «законної» та «автокефальної» церкви.
Останнім часом в Україні особливо активно просуваються погляди другої групи. Його автори пропонують «забути» всі розбіжності та об'єднатися «заради України». Під такими тезами нещодавно в Софії відбулася «зустріч діалогу», організована Держслужбою з етнополітики. У цьому ж ключі дав кілька інтерв'ю і екзарх Фанара єпископ Команський Михаїл (Аніщенко). Пропонуємо розібрати основні аргументи ієрарха Константинопольського патріархату у спілкуванні з ресурсом «Діалог тут».
Про євхаристію та розрив спілкування
Як відомо, після вторгнення Фанара в Україну у 2018 році УПЦ та РПЦ розірвали спілкування з Константинопольським патріархатом, а також із Церквами, які визнали ПЦУ – Елладською, Олександрійською та Кіпрською. І це не єдиний прецедент в історії Православ'я.
Кореспондент «Діалог тут» нарікає, що зараз немає євхаристичного спілкування між Антіохійською та Єрусалимською Церквами, Московським та Константинопольським патріархатами. І ставить екзарху Фанара наївне, але правильне запитання: «Хіба можна так?»
Єпископ Команський говорить про те, що розрив між Антіохійською і Єрусалимською Церквами та Московським і Константинопольським патріархатами – це різні речі.
«Припинення поминання між предстоятелями не містить заборони для кліриків і мирян обох Помісних Церков співслужити, молитися та спільно брати участь у таїнствах. Євхаристійне спілкування є, його ніхто не переривав, нема лише персонального поминання», – каже єпископ Михаїл. Що ж до розриву спілкування між РПЦ і Фанаром, то екзарх заявив, що тут має місце заборона не лише поминання предстоятеля, а й спільного служіння, участі у молитвах і таїнствах. До речі, оскільки УПЦ на своєму Соборі 27.05.22 р. заявила про повну незалежність від РПЦ, правильно говорити окремо про розрив спілкування РПЦ із Фанаром та окремо про розрив УПЦ із Фанаром.
Для того щоб вирішити цю проблему, принаймні на рівні мирян, єпископ Михаїл пропонує просто не звертати уваги на позицію священноначалля та рішення Священного Синоду та Собору єпископів. Він каже: «Адже православний християнин <…> – не раб і не кріпак, прив'язаний до якоїсь конкретної церковної юрисдикції. Переїжджаючи на канонічну територію іншої митрополії чи Помісної Церкви, він автоматично стає чадом місцевого єрарха та місцевої церковної громади, отже по факту свого хрещення може вільно брати участь у таїнствах та церковному житті».
Так, можливо, так зручніше, але в цих словах єпископа Михаїла – прихований заклик до чад УПЦ (зокрема) чинити непослух своєму священноначаллю. Яка, мовляв, різниця, що ми визнали «хіротонії» осіб, відлучених від Церкви, яка різниця, що ми змінюємо вчення про Церкву і проповідуємо верховенство Константинопольського патріарха, яка різниця, що ми на всіх парах мчимо до об'єднання з католиками. Все це несуттєво, приходьте до нас і беріть участь у церковному житті. Ось такий посил Константинопольського екзарха.
Про причини церковного розділення в Україні
Кореспондент запитує, чому представники різних українських конфесій, «мешканці однієї країни – не можуть між собою домовитися й примиритися?» У чому головна причина розділення?
Головна причина розділення, на думку єпископа Михаїла, що УПЦ не хоче змиритися з новою «реальністю», яку створив Фанар.
«Треба прийняти реальність: в Україні є помісна православна Церква», – каже екзарх Фанара. Відповідно, приєднання до неї, тобто до ПЦУ, вирішить усі проблеми. Те, що ПЦУ не визнають 2/3 Помісних Православних Церков, як не визнають і дійсність «хіротоній» її «архієреїв», єпископа Михаїла не бентежить. Він вважає, що Фанар зможе продавити свою «реальність» попри все.
А ще причиною розділення єпископ Михаїл вважає «відсутність офіційного церковного засудження свідомої колаборації окремих представників духовенства, які підтримували або співпрацювали з агресором; підтримку дій адміністративного центру в питанні розриву євхаристичного спілкування; юрисдикційну залежність». Все це, звісно ж, про УПЦ.
По-перше, колаборація (навіть якщо такі випадки мали місце) жодного відношення до еклезіології не має. Церква не зобов'язана на неї «офіційно реагувати». Не секрет, що недоброзичливці УПЦ готові всіх її священників записати у колаборанти, а особливо тих, хто не покинув своєї пастви, а залишився з нею на тимчасово окупованих територіях. Але ми не можемо їх засуджувати. Ці люди здебільшого виконують свій священничий обов'язок.
Якщо ж хтось справді передавав ворогові координати військових чи якось інакше допомагав окупанту – це злочинець, і він має відповісти за законом. Проте вся Церква не може за це нести відповідальність.
По-друге, Московський Патріархат не є для УПЦ «адміністративним центром», і коли Священний Синод УПЦ ухвалив рішення про розрив євхаристичного спілкування з Константинопольським патріархатом, він зовсім не підтримував у цьому питанні РПЦ, а діяв самостійно. Зрештою, втручання Фанара завдало шкоди передусім УПЦ, і саме вона страждає сьогодні від цього, а не Московський Патріархат.
І по-третє, УПЦ не перебуває у «юрисдикційній залежності» від РПЦ. Після рішень Собору УПЦ 27.05.22 р. у цьому не залишилося жодних сумнівів.
Коли мовчання – не золото
Але єпископ Команський про все це воліє мовчати. Як воліє він мовчати й про інші фактори, що об'єктивно заважають діалогу між УПЦ та ПЦУ. Це й масові захоплення храмів УПЦ, це й насильство щодо священнослужителів та вірян, це й шельмування УПЦ у медіа, це й тиск держави тощо.
Але ж християнин не може підтримувати репресії стосовно своїх братів, а якщо він хоче з ними єднання й поготів. До екзарха надходили заклики з проханням підтримати УПЦ, зокрема й від священнослужителів його ж конфесії. Так, священник Константинопольського патріархату в Іспанії о. Тарасій Петруняк у грудні 2022 року звернувся до єпископа Команського із закликом підняти свій голос проти свавілля влади стосовно УПЦ.
«Можна відмітити, як повз УПЦ мовчазно проходять, не бажаючи допомогти, "брати" – греко-католики, а їх верховний архієпископ, немовби не бачачи, не хоче возвисити свій голос проти несправедливості; рівно ж "духовенство" ПЦУ, де їх "митрополит" відвертає лице від беззаконня, а потім фальшиво проповідує про любов до ближнього. Чи не здається Вам, що ми – клірики першої по честі Церкви, повинні поступити не так лицемірно? Ми мусимо підняти свій голос на захист наших братів по вірі і по крові!» – написав у відкритому листі о. Тарасій. Але єпископ Команський промовчав.
Але який може бути діалог, якщо ти мовчки спостерігаєш за репресіями та знищенням однієї зі сторін? І якби лише мовчки.
В Україні вже кілька років працює ресурс «Духовний фронт», засновник якого, Олександр Єфременко, служить у екзарха іподияконом. Судячи з публікацій, основне завдання ресурсу – розпалювання ненависті проти УПЦ. І робиться це шляхом маніпуляцій, перекручування інформації, а то й відвертої брехні. Дуже важко уявити, що робиться це без відома, а то й благословення єпископа Михаїла. Чи все це сприяє діалогу? Ні, це сприяє лише розгрому «конкурента».
Є й інша перешкода діалогу. І вона, можливо, найістотніша. Це відсутність у «єпископів» ПЦУ канонічних хіротоній. На Фанарі та в ПЦУ намагаються цю проблему «не помічати», але вона нікуди не поділася і з нею треба щось вирішувати.
Екзарх каже: «Для реалізації єднання, на мою думку, необхідно подолати взаємні тридцятилітні образи. Необхідно ставити на перше місце користь Церкви та народу Божого, навіть якщо це шкодить особистим інтересам окремих осіб».
Слова, безперечно, правильні. Але що нам за фактом пропонує єпископ Михаїл? У чому має бути ця користь? Канонічному священству і віруючим злитися з людьми в облаченнях, яких більшість Помісних Церков вважає мирянами? Які обманом і силою захоплюють чуже майно, «благословляють» насильство щодо своїх співгромадян? Хіба це якось співвідноситься з тим, чого навчає Христос? Хіба в цьому сьогодні може бути якась користь? І в чому вона буде завтра?
Згадаймо, що ПЦУ перебуває у «юрисдикційній залежності» від Фанара. Текст Томосу не залишає в цьому сумнівів. Ось лише кілька пунктів:
- ПЦУ визнає Константинопольського патріарха своїм главою;
- ПЦУ свої парафії за кордоном віддає в юрисдикцію Фанара;
- визнає Константинопольського патріарха верховним суддею;
- ПЦУ зобов'язана узгоджувати з Фанаром всі важливі питання: «Для вирішення важливих питань <…> слід <…> звертатися до нашого Святішого Патріаршого та Вселенського Престолу».
Що це все означає? А те, що
якщо УПЦ об'єднається з ПЦУ, то змушена буде визнати над собою владу Константинопольського патріархату в усіх цих проявах.
Та й чи тільки в цих?
Адже складно не помітити екуменічні тенденції зі зближення Фанара з католиками, десятки заяв про майбутню єдність. Згадаймо слова глави Архієпископії Фанара в США Елпідофора, що всі релігії – це міріади стежок, що ведуть до одного Бога.
Та й чи лише про екуменізм йдеться? Той самий архієпископ Елпідофор у 2022 році здійснив хрещення дітей пари содомітів. Причому від Константинопольського патріархату ми не побачили жодних ознак засудження цієї дії. Навпаки, провідний богослов Фанара Іоанн Хрисавгіс підтримав дії архієрея. Та й сам Епіфаній Думенко, коментуючи питання ставлення до ЛГБТ, заявив, що «зараз треба працювати над цим, щоби українське суспільство це сприймало».
Все це зовсім не далекі від дійсності питання, як це може здатися. Все це – майбутнє духовного життя «маленького українця», звичайного віруючого парафіянина.
І кожен, хто розмірковує, як було б добре об'єднатися з ПЦУ, має поставити собі кілька запитань: а навіщо це мені? Чого мені не вистачає для спасіння сьогодні? Чи згоден я в результаті опинитися в черговій унії, чи згоден з перспективою прийняття «європейських цінностей», або мені все-таки православна віра дорожча?
Що робити?
На останнє запитання кореспондента: «Які треба зробити кроки, аби вийти одне одному назустріч?». єпископ Михаїл відповідає: «Треба просто зробити кроки та вийти назустріч. <…> Не треба ускладнювати. Все елементарно. Головне – захотіти й почати реалізовувати, а не лише декларувати. Якщо ж бажання єдності нема, тоді можна й далі продовжувати займатися демагогією, звинувачувати один одного, доводити суспільству хто кращий: це буде гучно, ефектно, проте некорисно для Церкви».
Якщо все узагальнити, то рецепт єднання від екзарха Фанара наступний: до УПЦ в мене багато претензій, а до ПЦУ – жодних. Вони цілком виправдано хейтять УПЦ у ЗМІ та соцмережах, виправдано захоплюють обманом і силою її храми та майно, відбирають Лаври та всіляко прагнуть її знищити. УПЦ треба про це все забути і прийти на поклон до Епіфанія Думенка (а через нього – до патріарха Варфоломія). У цьому буде користь для Церкви та народу.
Ризикнемо й ми запропонувати шляхи для єднання.
Всі знають прислів'я – «насильно милим не будеш». Ніхто й ніколи ще не об'єднувався «під дулом автомата». А якщо це й відбувалося, то дуже ненадовго. І вже зовсім це неможливо в Церкві Христовій, де всім має правити любов, а не сила.
Православний народ України сьогодні розділений. А щоби виправити будь-яке розділення, загасити сварки, потрібно не за горло хапати, а робити кроки назустріч. Якщо в ПЦУ (і на Фанарі) справді хочуть істинної, а не лицемірної єдності українців, там мають зробити очевидні вчинки:
- припинити тактику захоплення храмів УПЦ та повернути постраждалим громадам їхнє майно,
- закликати державу повернути храми Верхньої лаври УПЦ та відмовитись від претензій на лавру Почаївську,
- закликати своїх вірян та «патріотичні» ЗМІ припинити цькування УПЦ,
- створити зі священноначаллям УПЦ комісію, щоб вирішити проблему хіротоній «єпископату» ПЦУ. Це може бути зроблено за допомогою будь-якої з Помісних Церков. Можливо, для цього знадобиться скликати раду предстоятелів Церков.
Так, зараз у ПЦУ покрутять у відповідь пальцем біля скроні, мовляв, ми з владою майже «дотиснули» УПЦ, навіщо нам це? Але якщо там справді хочуть істинної користі для Церкви та народу, іншого шляху немає й бути не може.
