«Автофекал» від Президента: навіщо Порошенко знову лізе у справи Церкви

Петро Порошенко у Верховній Раді проголосив створення автофекал... автокефалії в Україні.

Еге ж, саме так! У своєму щорічному посланні Верховній Раді Президент обмовився і після всіх пасажів про звернення до Константинопольського Патріарха щодо Помісної Церкви в Україні назвав її автофекал... автокефалією. Обмовка вийшла за Фрейдом. Втім, про все по черзі: що сказав Президент про релігійну ситуацію в країні, і що це означає насправді.

7 вересня 2017 року о 10:06 Петро Порошенко піднявся на трибуну парламенту і проголосив своє щорічне послання. На 72-й хвилині він порушив питання церковних справ і говорив про це майже три хвилини. Його мову двічі переривали оплески, один раз депутати аплодували стоячи. Розпочав Президент з похвали самій Верховній Раді:

«Верховна Рада ухвалила історичне звернення до Вселенського Патріарха із проханням надати автокефалію Православній Церкві в Україні. Дуже дякую вам за це рішення!»

Оплески.

Йдеться про звернення Верховної Ради до Патріарха Варфоломія у червні 2016 року з проханням про надання автокефалії Православній Церкві в Україні. Прохання було складене кричуще безграмотно. Її задоволення означало б визнання Константинопольським Патріархатом своєї власної беззаконної і, більш того, корупційної діяльності. Рада просила, не більше не менше, визнати недійсним Томос 1686 року про перепідпорядкування Київської митрополії Московській патріархії, оскільки він, нібито, був прийнятий з порушенням священних канонів Православної Церкви.

Наслідком цього звернення було лише те, що Константинопольський Патріархат у черговий раз офіційно підтвердив: в Україні він визнає лише одну канонічну Церкву – УПЦ та її Предстоятеля – Митрополита Онуфрія. І питання автокефалії – це питання передусім самої УПЦ, потім – Руської Православної Церкви і вже наостанок – інших Помісних Православних Церков. Більше того, ця позиція Константинополя викликала цілу низку аналогічних заяв інших Церков: Єрусалимської, Елладської, Кіпрської, Польської та інших. Тобто з цим зверненням українська влада сіла, що називається, в калюжу. Що не завадило Президентові назвати його історичним, а народним депутатам – дружно поаплодувати. Йдемо далі.

«Хочу вас також проінформувати, що я в свою чергу написав листа до Варфоломія I. І цей фрагмент послання, дорогі мої, адресований не лише українському парламенту... Саме цей проект... І не лише українському народу. Нехай нас почує і керівництво Вселенської Патріархії. Хочу ще раз звернути увагу його Всесвятості на дуже велику серйозність наших намірів, на наявність в українського керівництва твердої політичної волі розв'язати цю проблему, яка, на жаль, стоїть на порядку денному ще з 1991 року. Україна має право на Помісну Церкву. Ми маємо це право захистити».

Тривалі оплески. Більшість депутатів встають зі своїх місць.

Про який лист Порошенка йдеться, і коли він був написаний – невідомо. Можливо, він був офіційно надісланий по дипломатичних каналах без афішування. Це цілком могло статися. Справа в тому, що Патріарха Варфоломія вже двічі, в 2015 і 2016 роках, відвідували колишні президенти України Леонід Кравчук та Віктор Ющенко.

Згідно з повідомленнями ЗМІ, в цих неофіційних бесідах Константинополь просив якихось офіційних звернень до нього від органів влади, щоб Вселенська Патріархія могла предметно розглядати українське питання. З боку Патріарха Варфоломія це була звичайна візантійська дипломатія, якої не зрозуміли екс-президенти. Константинополю зараз вкрай невигідні жодні рухи щодо ситуації в Україні. Чому – про це трохи нижче.

З вуст Патріарха Варфоломія висування запевне неприйнятних умов було просто формою відмови. Бо подібні звернення щодо церковних питань вищих органів влади є прямим втручанням держави в релігійну сферу, що заборонено і міжнародними конвенціями, і Конституцією України. «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави» (ст. 35 Конституції). В будь-якій державі, яка претендує на звання правової, подібні звернення компрометували б самі органи влади та підривали їхній авторитет. Простодушний Вселенський Патріарх вважав, що українські державні діячі шанують свою ж Конституцію і діятимуть так, як це заведено в демократичних державах. Але українська влада дуже далека від того, щоб діяти у правовому полі. Вона любить виходити не з права, а з доцільності. Був в СРСР у 1920-х роках такий комуністичний принцип – революційної доцільності. Він щосили використовується і зараз, незважаючи ні на яку декомунізацію.

Наступний момент у промові Президента, та й в усіх зусиллях зі створення Помісної Церкви, – це констатація того, що такої в Україні не існує. Що у країни є право на таку Церкву, але воно ще не реалізоване. Крім того, що Президент демонструє абсолютне нерозуміння православної еклезіології (вчення про Церкву), він ще й спростовує численні заяви про те, що УПЦ КП – це справжнісінька Помісна Церква, тільки поки ще не визнана. Про це не втомлюються говорити і «патріарх» Філарет, і його спікер Євстратій Зоря, і інші діячі розколу.

Наприклад, 31 липня 2017 року заступник директора НДІ українознавства Арсен Зінченко заявив прямо: «Київський патріархат і є Помісна Церква». Виявляється, це не так. Її ще, виявляється, за словами Президента, тільки належить створити. Хоча насправді Помісна Церква в Україні є – це Українська Православна Церква, визнана Вселенським Православ'ям.

Але найтривожніші слова в пасажі Порошенка наступні: «Хочу ще раз звернути увагу його Всесвятості на дуже велику серйозність наших намірів, на наявність в українського керівництва твердої політичної волі розв'язати цю проблему».

Якщо, звичайно, це не черговий «пшик» з вуст Президента, ці слова можуть означати активізацію зусиль влади щодо створення Єдиної Помісної Церкви (ЄПЦ). З останніх заяв Порошенка з цієї теми минув місяць, і за цей час вже можна спостерігати підтвердження припущень СПЖ.

По-перше, активізація зусиль щодо конфлікту на Донбасі. Вже зустрілися спецпредставники США та РФ, К. Волкер і В. Сурков. Вже внесений до Радбез ООН російський проект про миротворців. Вже з'явився законопроект щодо статусу Донбасу та зміни статусу АТО. Якщо не станеться якихось екстраординарних подій у світі, можна з великою імовірністю говорити, що конфлікт вийде з військової фази. І вийде він за Мінським сценарієм, або близько до нього. Це може не сподобатись дуже багатьом політикам та радикально налаштованим діячам, які зробили політичну кар'єру саме на війні. Таких сьогодні – безліч. І їхнє невдоволення може вилитись у відкрите збройне протистояння чинній владі під гаслом «нас зрадили». До речі, Порошенко у зверненні до Верховної Ради прямим текстом сказав, що загрозою державі є збройні виступи радикальних угруповань.

По-друге, це наближення виборів. Не за горами чергові президентські і парламентські, але дуже ймовірно, що й дострокові. Для атаки на Порошенка вже почали розставляти фігури на шаховій дошці. Глава фракції «Батьківщина» Юлія Тимошенко ще влітку висунула ідею імпічменту. Про це також прийняла звернення до Верховної Ради Київська облрада та низка інших рад. Впливове видання The New York Times з посиланням на доповідь Міжнародного інституту стратегічних досліджень надрукувало просто вбивчий компромат на українську владу, фактично звинувативши її в тому, що у КНДР з'явилися ракетні технології, які загрожують США. А Держдепартамент пообіцяв поставитися до публікації з усією серйозністю. Якщо буде прийняте рішення «топити Порошенка», цей козир буде використаний по повній програмі.

Ще одним показовим моментом є досить помітне зростання рівня критики Порошенка за останній місяць. Причому з вуст тих людей та ЗМІ, які ще донедавна співали йому дифірамби. Не буде дивним, якщо Президента звинуватять у тому, що «насправді» він є «агентом Кремля», пригадають йому завод «Рошен» в Росії та змусять піти у відставку. З упевненістю можна припустити, що народ аплодуватиме стоячи.

По-третє, на нинішню сесію заплановано розглянути законопроекти з непопулярних реформ: освітньої, медичної та вкрай непопулярної пенсійної.

Все це дуже сильно загрожує нинішній владі. Зазвичай для відволікання уваги суспільства від непопулярних дій використовують якусь гучну інформаційну завісу. В даному випадку це гучний проект створення ЄПЦ, про який будуть сурмити де тільки можна. Якщо почнеться рух з цього питання на рівні канонічної УПЦ, а також Константинопольського і Московського Патріархатів, це буде тим самим відволікаючим маневром, який дозволить без зайвого шуму проводити в життя непопулярні політичні рішення. А в разі хоча б відносного успіху – збільшить шанси Порошенка утриматись у влади.

Тепер кілька слів про те, як це може відбуватися. Варіантів два.

Перший висловив у день Хрещення Русі впливовий політик та депутат Віктор Балога: об'єднати всі конфесії навколо Митрополита Онуфрія і далі поставити питання про автокефалію перед Константинопольським і Московським Патріархатами. Попри вперте небажання Філарета і іже з ним каятися в розколі, їх можуть примусити. Той самий екс-президент Кравчук, завдяки якому УПЦ КП і з'явилась на світ у 1992 році. Засобом тиску може бути погроза оприлюднити документи і свідчення про те, як насправді відбувався філаретівський розкол і що з себе представляє Денисенко насправді. Благо, компромату на нього задосить. І доведеться Філарету входити в історію України навіть не лжепатріархом Київським, а агентом КДБ на прізвисько «Антонов», кавалером орденів Леніна і Червоного Прапора, людиною, причетною до справи про зникнення церковної каси УПЦ в 1992 році та загадкової смерті «патріарха» Володимира Романюка у 1995-му. Тож покаяння зажадати можуть. Та й покаяння необов'язково має бути істинним. Всього лише – підписати папірець, покаянний лист, текст якого складуть десь в Адміністрації Президента.

Складніше буде з Митрополитом Онуфрієм, але його можуть жорстко поставити перед непростим вибором: або автокефалія, або повний розгром УПЦ за варіантом 1920-30-х років. Коротко нагадаємо, що це означає:

• захоплення храмів (це зараз відбувається);
• оголошення Церкви поза законом (відповідні законопроекти перебувають у Верховній Раді);
• репресії проти духовенства за звинуваченням у контрреволюції (зараз – за звинуваченням у пособництві «державі-агресору»);
• організація обновленського розколу, «Живої Церкви» (обновленців в УПЦ не те щоб багато, але все ж є).

Швидше за все, на адресу Блаженнішого Онуфрія вже надходили пропозиції від можновладців, суть яких зводиться до того, що «ми змушуємо Філарета написати покаянного листа, а ви переконуєте Патріархів Варфоломія та Кирила дарувати автокефалію».

Але, оскільки Митрополит Онуфрій не тільки мудрий, але ще й духоносний пастир, на подібні авантюри він навряд чи погодиться. Про те, що це дійсно авантюра, ми вже писали.

І тоді можливий другий варіант ЄПЦ. Його ідею озвучив митрополит УПЦ, з досить неоднозначною репутацією, Олександр (Драбинко). Це так званий «юрисдикційний плюралізм». Подібний сценарій був реалізований в Естонії, де Естонська Апостольська Православна Церква у підпорядкуванні Константинопольському Патріархату сусідить з самокерованою Естонською Православною Церквою Московського Патріархату. Нічого доброго православним Естонії це не принесло: конфлікти через храми та церковне майно, взаємна недовіра та недоброзичливість і т.д.

Ситуація «юрисдикційного плюралізму» у православному світі визнається ненормальною з точки зору еклезіології. Водночас, у країнах переважно переселенського типу вона сформувалася природним шляхом, та як цю ситуацію виправити, поки не знає ніхто. Наприклад, в США паралельно існують єпархії і навіть екзархати різних Помісних Церков, які окормляють свою національну діаспору. Крім порушення давнього принципу церковного устрою «одне місто – один єпископ», «юрисдикційний плюралізм» веде до падіння церковної дисципліни. Будь-який архієрей або священик, незадоволений своїм керівництвом, завжди може перейти в іншу юрисдикцію.

Цей другий варіант створення ЄПЦ, вочевидь, передбачає, що «духовенство» УПЦ КП та УАПЦ буде приносити покаянні листи не Митрополиту Онуфрію і тим більше не Патріарху Кирилу, а Патріарху Варфоломію, що зробити, звичайно ж, набагато легше. А потім вся ця братія буде перевисвячуватись в Константинополі. До такої ЄПЦ, очевидно, може долучитись і частина Української Православної Церкви, яка симпатизує незалежності від РПЦ. Але тут виникають два закономірних запитання.

По-перше, яка ж це буде єдина Церква, якщо вона буде об'єднувати далеко не всіх православних в Україні?

По-друге, яка ж це буде незалежна Церква, якщо вона буде входити в Константинопольський Патріархат? До речі, в цьому випадку можна припустити, що Константинополь не буде головувати над українською ЄПЦ безкорисливо. На відміну від Московського Патріархату, він не має власної ресурсної бази і змушений існувати на кошти, що надходять з-за кордону від його екзархатів та автономій.

Тепер про те, чому слова Порошенка та можливі дії української влади щодо створення ЄПЦ не матимуть успіху.

Найголовніша перешкода автокефалії – те, що на даному історичному етапі з цим не згодна сама Українська Православна Церква. Руська Православна Церква з цим теж не згодна, але українська влада її думку в розрахунок не бере. Це вважається у них поганим тоном.

Але й Константинопольська Церква з цим також не згодна, і ось чому.

І Патріарх Варфоломій, і константинопольські ієрархи неодноразово заявляли, що УПЦ перебуває в канонічній єдності з РПЦ. Слова про те, що Константинополь – Церква-мати для УПЦ, означають лише те, що Православ'я на Русь прийшло з Візантії, а не те, що Вселенський Патріарх має стосовно УПЦ якісь канонічні права. Константинополь підтримає якісь дії щодо УПЦ, тільки якщо з цього питання буде згода як Московського Патріархату, так і Київської митрополії. Робити щось наперекір РПЦ Патріарх Варфоломій не стане. Навпаки, йому життєво необхідна підтримка як РПЦ, так і російської держави в дуже непростих відносинах з турецьким керівництвом.

Як відомо, президент Туреччини Реджеп Ердоган проводить політику неоосманізму. Торішня невдала спроба держперевороту та нещодавній референдум істотно зміцнили його позиції. В османській імперії Вселенський Патріарх був головою грецького населення імперії – мілета. Але в 1923 році відбувся греко-турецький обмін населенням, в ході якого з Туреччини виїхало близько 2 млн греків. Тобто мілета немає – і Патріарха не повинно бути. Вже понад півстоліття в Туреччині бродять ідеї виселити Вселенську Патріархію на Афон. До недавнього часу політична еліта Туреччини орієнтувалася на США, і саме Америка була головною захисницею Вселенської Патріархії перед турецькою владою. Але події останніх двох років свідчать про розрив цих зв'язків і, більш того, протистояння Туреччини та США на міжнародній арені.

З іншого боку, наявне значне потепління відносин Туреччини з Росією. Володимир Путін на трьох (Росія, Туреччина, Іран) вирішує конфлікт в Сирії, Путін будує Турецький потік та атомну станцію «Аккую», Путін продає Ердогану новітній комплекс ППО С-400, що висмикує Туреччину з єдиної системи ППО НАТО. Туреччина остаточно втратила шанси на вступ у Європейський Союз та активізувала інтеграцію в ШОС (Шанхайську Організацію Співробітництва), тон у якій задають Росія та Китай. Тому зараз Константинопольський Патріархат знаходиться в процесі зміни покровителів: місце США поступово займає Росія.

Ще однією причиною, через яку Патріарх Варфоломій не йтиме на поводі у Порошенка, є те, що весь православний світ не дуже схвально ставиться до екуменічної діяльності Константинополя та до його спроб домінувати в Православ'ї за аналогією з римськими папами в католицтві.

Становище Вселенського Патріарха в православному світі досить неміцне. Сам титул «Вселенський» відображає історичні реалії більш ніж 1000-літньої давності, коли кордони Римської імперії збігалися з межами тодішнього цивілізованого світу, ойкумени. Зараз цього немає й сліду. І якщо Константинополь зараз зважиться на якісь антиканонічні дії, йому дуже швидко нагадають сьогоднішні реалії: безпосередня паства Вселенського (!) Патріарха на території Туреччини – це не більше 3 000 осіб. Оплот православ'я – Свята Гора Афон – Константинопольському Патріарху підкоряється, але його екуменізм стримано не схвалює. В цих умовах Патріарху Варфоломію доводиться діяти вкрай обережно.

І головне, чому Константинополь нічого не зробить для ЄПЦ в Україні. У Вселенській Патріархії, на відміну від української влади, церковні канони знають чудово. І чудово розуміють, що київські розкольники – це безблагодатні самозванці, які своїми блюзнірськими «богослужіннями» зводять хулу на Церкву. І зробити щось для їхнього визнання означає підштовхнути до розкольницьких дій усіх бажаючих. В тому числі й серед свого власного єпископату та духовенства. Більшість єпархій Константинопольської Церкви знаходяться за кордоном, серед них досить часто виникає невдоволення Фанаром з різних питань, в основному пов'язаних з призначенням нових глав екзархатів та автономних Церков. І Константинополю доводиться докладати значних зусиль для того, щоб утримати їх у своєму підпорядкуванні. Таким чином, потураючи українському церковному сепаратизму та допомагаючи створювати ЄПЦ, Патріарх Варфоломій сам вкладе козир до рук тих церковних структур, які бажають відокремитися вже від нього самого.

Крім того, Константинополь «має зуб» на УПЦ КП за відкриття паралельних структур у тих країнах, де існують єпархії Константинопольської Православної Церкви: європейського екзархату УПЦ КП, вікаріату УПЦ КП в США і Канаді, вікаріату в Австралії. В Америці неканонічні єпархії УПЦ КП є прямими конкурентами за українську діаспору Української Православної Церкви в Канаді, Української Православної Церкви в США і розсіянні, які входять в структуру Константинопольського Патріархату.

Тож, як не крути, а Константинополь Порошенку в справі створення ЄПЦ – точно не помічник.

Але повернемось до його послання Верховній Раді. Після пасажу про те, що «Україна має право на Помісну Церкву», в сесійній залі пролунали довгі та тривалі оплески, і більшість народних депутатів встали зі своїх місць. Президента така реакція надихнула, він розчулився і сказав наступне:

«Дуже дякую! Це більш ніж переконлива позиція і голосування. І очікування нами визнання Української автофекал... автокефалії Вселенським Патріархом... наголошую, жодним чином не означатиме ані появи державної Церкви, ані заборони діяльності в Україні інших православних конфесій. Але ніхто не має права позбавити українців права на власну Церкву. Кожен громадянин України сам і лише сам обирав, обирає і обиратиме віру і Церкву. Українська держава віддалена від Церкви, але вона не може пасивно споглядати, як інші держави і інші державні органи використовують залежні від них церковні інституції для досягнення своїх геополітичних цілей».

Оплески.

Запитання Президенту: «Якщо ваші потуги по створенню ЄПЦ не означають "появи державної Церкви", то навіщо взагалі весь цей сир-бор?» Тут Президент лукавить. Владі потрібна саме державна Церква (звісно, неофіційно). І головне призначення цієї Церкви – бути одним з символів української держави, реалізованого державного проекту «Україна». Не дарма ж Порошенко постійно повторює, що Україна так само має право на Помісну Церкву, як і інші держави: Сербія, Болгарія, Польща і т. д.

І не дарма у своєму посланні Верховній Раді Президент згадав, що чимало іноземних політологів (і, що найприкріше – американських) відносять Україну до категорії Failed state, тобто держав, які не відбулися, які не можуть самостійно підтримувати своє існування як життєздатна політична та економічна одиниця. Звичайно ж, Порошенко це твердження спростував, але сама згадка про Failed state ясно свідчить, що життєздатність України зовсім не така очевидна. Ви, наприклад, можете собі уявити главу Німеччини, Франції або Великобританії, який у себе в парламенті доводить, що його країна таки відбулася як держава?

У другу чергу ЄПЦ потрібна як інструмент впливу на суспільство, особливо перед виборами. Цю роль Церкви не варто, звичайно, перебільшувати, але й применшувати також.

Далі йдуть прозорі натяки на те, що УПЦ – це Церква «держави-агресора», яка день і ніч трудиться не покладаючи рук для досягнення «геополітичних цілей» цього самого агресора. Про те, що це брехня, писалося неодноразово: в УПЦ набагато більше патріотів України, ніж в усіх владних кабінетах. Дивує інше. Як ви збираєтесь умовити УПЦ піти вам назустріч у питанні ЄПЦ і постійно її ображаєте та звинувачуєте? Це все одно, що плюнути людині в обличчя і одразу ж  попросити у неї грошей позичити.

Ну, і останнє.

«Хоча окремо я хотів би наголосити. Я не підпишу законопроект, в якому пропонується погоджувати кандидатури єпископів та священиків з державними органами. Це не справа держави. А щодо інших законодавчих ініціатив, я готовий обговорювати, розглядати... з розумінням того, що все ж таки це занадто чутлива справа».

Ці слова Президента чітко підтверджують висновки СПЖ, зроблені ще два місяці тому, а саме: влада змінила тактику у своїх спробах прийняти антицерковні законопроекти. Вона готова пожертвувати явно антиконституційним законопроектом № 4511, в якому йдеться про призначення єпископів за погодженням з держорганами, та продавити законопроект № 4128, який є законодавчою основою для захоплення храмів, а також № 5309, який зобов'язує УПЦ змінити назву і вказати, що вона зовсім не українська, а російська.

І зрештою, що означає «обмовка за Фрейдом». Відомий психоаналітик і невропатолог Зигмунд Фрейд розглядав психіку людини як складену зі свідомої та несвідомої частин. Явище, згодом назване «обмовкою за Фрейдом», описане ним у дослідженні «Психопатологія повсякденного життя» (1901). Фрейд стверджував, що на вигляд незначні і безглузді помилкові дії насправді є проявом несвідомих бажань та оцінок. Тому Президент може скільки завгодно говорити про важливість автокефалії і про споконвічне історичне право на неї українського народу, дуже красиво все розписувати, але насправді в глибині душі вважати її автофекал...