Як Тараса Шевченка на католика перетворюють

Уніати відслужать панахиду на могилі Тараса Шевченка. Православні прославляють бійців-уніатів УПА – кращих друзів єврейського народу. Ординець Олександр Невський завадив добрим тевтонам просвітити темну Русь і поставити її на твердий європейський шлях до баварського пива.

Ні, це не начерки сюжету художньої книги про альтернативну історію, це сувора і нещадна реальність сучасної України. Якщо ви не знали, що таке постмодерн, тепер ви знаєте. Постмодерн – це коли можливо все. Навіть те, що ви вважали неможливим.

Розрив шаблонів і когнітивний дисонанс. Складно якось інакше прокоментувати новину про те, що глава уніатів разом зі своєю паствою і чиновниками Мінкульту здійснить «паломництво» на Тарасову гору, де відслужить панахиду за упокій душі Тараса Григоровича й «усіх загиблих за волю України». Після чого вони дружно візьмуться за садіння молодих дубків в рамках акції «Паростки єдності».

Навряд чи видатний український поет міг припустити, що за упокій його душі молитимуться ті, кого він нещадно викривав у своїх творах і вважав найбільшою бідою українського народу.

«Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
… Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли.
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава.
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: “Te deum! алілуя!»

(Орська кріпость — 1850, Оренбург)

Відомий історичний факт, що твори Тараса Григоровича Шевченка свого часу були заборонені у Ватикані «Папським індексом», поряд з працями Миколи Коперника, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Вольтера, Декарта, Руссо, Рабле, Даніеля Дефо. Пізніше в Римі навіть був публічно спалений «Кобзар» Шевченка.

Здавалося б, неможливо поєднати непоєднуване. Проте греко-католики примудрилися це зробити. Без покаяння за процес окатоличення в 15-17 століттях, без докорів сумління за розгром трьох православних єпархій в Західній Україні на початку 90-х років. Паломництво на могилу Шевченка могло б супроводжуватись якимись словами жалю про згадані речі. Тарас Григорович, дивлячись з небес, оцінив би. Але – ні. Ані тіні жалю, ані слова каяття. Виключно тріумфалізм та пафосні заяви про єдність. Єдність, природно, на основі ідеї унії.

Ще трохи, і греко-католики почнуть говорити про відповідальність православних за всі нещастя України. Думаєте, це неможливо? Вони вже давно про це говорять. Цей процес не спонтанний, але систематичний і добре оплачуваний. Переворот в історичній самосвідомості не відбувається миттєво, але забезпечується розміреною працею, що підточує традиційні історичні концепції.

  Це журнал під назвою «Українські проблеми», вдрукованою готичним шрифтом на його обкладинку, за 2000 та 2001 рік. Звернемо увагу на його спонсорів (уніатське радіо «Воскресіння») та головного редактора – Сергія Квіта, майбутнього міністра освіти України.

Дуже цікава стаття під назвою «Чи була переслідуваною Православна Церква в Речі Посполитій?». В ній польський історик обґрунтовує, що ніяких гонінь на Православну Церкву, по суті, не було, і все це придумала Московська Церква. На думку польського історика, в конфлікті між поляками (уніатами) і православними українцями винні були самі... українці. Мовляв, з'явилися козаки, які почали каламутити воду і займатися пошуками ворогів. От і потрапили до них під гарячу руку ні в чому не винні уніати: «козацтво, як новий суспільний шар, який мав потребу в самоствердженні і більш широких станових правах, і таким чином потребувало противника, прагнуло виплеснути свою величезну емоцію/ненависть, і цим об'єктом стали уніатство й католицизм».

Хвилина мовчання. Настільки відверте перекручування історичних фактів і перетворення жертви насильства в агресора вражає. Далі – ще більш відверто: «Українці звикли розглядати свою історію як суцільне їх пригнічення, а насправді у 18 столітті вони були наступальним фактором, їх боялася польська влада і робила попереджувально-захисні кроки». Тобто українці тероризували мирних поляків, а останні тільки захищалися.  

В статті уніатського архієпископа (з 2001 року він стане предстоятелем УГКЦ) Любомира Гузара під багатообіцяючою назвою «Прагнемо до єдності і любові» православні не знайдуть каяття за розгром православних єпархій в 90-х роках. Навпаки, Гузар жорстко заперечує будь-яку провину та факти насильства з боку греко-католиків. Таке ось «прагнення до єдності». Тому, коли уніати післязавтра  саджатимуть «паростки єдності» на Тарасовій горі, потрібно чітко розуміти, яку «єдність» та «любов» вони мають на увазі.

Велику увагу автори журналу приділили й творчості Тараса Шевченка. Сам головний редактор (греко-католик) Сергій Квіт дає рецензію на книгу уніата Василя Іванишина «Непрочитаний Шевченко». Дивимося, хто такий Іванишин – засновник та лідер ВО «Тризуб» імені Степана Бандери («духовний батько» Дмитра Яроша), автор книги «Українська церква і процес національного відродження», присвяченої відродженню УГКЦ та прославлянню унії.

Ось кілька тез з його книги: в розколі між православними і католиками винні виключно православні; однією з причин Берестейської унії стало створення Московського патріархату та розділення єдиної руської церкви (тобто північноросійське населення ніби зрадило південноросійське); взагалі причиною унії було те, що українцям потрібно було рятувати свою самобутність в умовах агресивного натиску з боку Польщі. Прийняття унії полегшило життя людям (однак він не пояснює, яке це має відношення до релігійної мотивації). Насильство при насадженні унії було в порядку речей, мовляв, християнство на Русі теж «вогнем і мечем» насаджували. Відродження Сагайдачним православної ієрархії в Україні було «кроком назад» (тобто це православні винні в розколі єдиного українського народу)!

Іванишин міркує не як віруюча людина, а як націоналіст, для якого нація і національна культура вище за Бога і суто релігійних переконань. Все релігійне у нього поміщається в поняття «обряду», яким, на його думку, і обмежується проблема зіткнення між Православ'ям та католицизмом. Церква для нього – це виключно інструмент політичного самоствердження нації.

Спроби «привласнити» Шевченка в контексті переписування історії уніати роблять дуже давно, оскільки розуміють, наскільки величезний антиуніатський потенціал його творчості. Тому греко-католики так чи інакше не могли обійти це питання стороною. Кожен українець знає, хто такий Шевченко, читає його вірші. А в цих віршах – кати католики, злісні єзуїти, підступні уніати. Ну як тут не впасти у відчай.

От і взялися «літератори» і «професори» кувати образ «нового» Шевченка і його творчості. У горезвісному журналі, тоді ще аспірантка Інституту журналістики університету ім. Т. Шевченка, Ліна Вежель опублікувала статтю з підзаголовком «Тарас Шевченко крізь призму Гавриїла Костельника». Це в 1946 році Костельник виступить за об'єднання з Православною Церквою. А в 1910 році, коли вийшла його «аналітична праця» в журналі «Нива» під назвою «Шевченко з релігійно-естетичної позиції», він був переконаним уніатом. Природно, ніякої аналітики антиуніатських мотивів Шевченка в роботі Костельника ми не знайдемо, а ось пафосу про те, як Тарас Григорович ненавидів «москалів» предостатньо. Ну і як на нього вплинула книга католицького богослова Фоми Кемпійського. Ще трохи і ось, зустрічайте – криптокатолик Тарас Шевченко.

Аналізуючи інші статті журналу, неважко переконатися, що він повністю побудований на антиправославних позиціях і прагненні переписати історію у вигідному для УГКЦ ключі. Переписування історії на свою користь – одне з завдань сучасних греко-католиків і католиків. Без дискредитації православ'я це завдання виконати не можна. У своїх історичних концепціях вони всіляко підкреслюють неповноцінність православ'я, його хибність як цивілізаційного вибору для України.

Український письменник римо-католик Валерій Шевчук у своїй книзі «Козацька держава» пише: «Вважаю, що якби Україна прийняла християнську віру не східної, а західної конфесії, тобто римо-католицької, ще у часи Володимира або хоча б короля Данила Галицького, ми б сьогодні мали менше проблем і жили б як народ, твердо вписаний в європейський контекст, а значить, були б в цивілізаційному розвитку на значно вищому рівні, ніж ми є, адже римо-католицька конфесія у більшій мірі сприяла розвитку літератури, культури, освіти, науки і мистецтва, ніж східнокафолічна».

Православний світ, з їхньої точки зору, – антидемократичний, закритий, антизахідний, малокультурний і т. д. В тому ж журналі «Українські проблеми» один з авторів у статті під назвою «Уроки югославської війни» заявляє наступне: «Країни католицької культурно-цивілізаційної традиції (Словенія, Хорватія) продемонстрували свою духовно-громадську перевагу в порівнянні з народами православної та ісламської традицій» і т. д. і т. п. Ну а згаданий нами польський історик заявляє, що ніякого окатоличення не було, тому що «все католицьке сприймалося тоді як вищий європейський стиль життя, тому і спокушало воно насамперед аристократію та шляхту, які активно переходили в латинське віросповідання».

Міністр культури Євген Нищук у Зарваниці цілує руку главі УГКЦ

Таким чином уніати вже досить давно і системно займаються просуванням ідеї унії. Власний міністр освіти (свою роботу він вже виконав), власний міністр культури, власний директор департаменту у справах релігії. Адмінресурс уніатів вражає. Православним, в певному розумінні, можна було б повчитися такому неухильному відстоюванню своєї позиції та мистецтву формування політичної еліти. Щоб одного разу у підручниках історії не написали: колись Україна була православною країною...