Греко-католицьке месіанство та «Прокрустове ложе» Ватикана

Після Гаванської декларації та рішень Критського Собору, які засудили «уніатизм» та «унію» відповідно, українські греко-католики відчайдушно намагаються самоствердитись та відстояти унію в якості церковного феномену. Релігійне его греко-католиків травмовано. Їх реакція вказує на сильний когнітивний дисонанс – невідповідність між очікуваннями та реальністю. З церкви, яка тріумфально «вийшла з катакомб», вони раптом перетворилися на перешкоду для католицько-православного діалогу. Психологічною компенсацією зовнішнього відторгнення і критики стало посилення комплексу месіанства.

Проповідь голови УГКЦ Святослава Шевчука у Львівській богословській семінарії, в якій він торкнувся проблеми ідентичності греко-католицизму, вельми цікава з точки зору аналізу сучасної самосвідомості уніатів. Шевчук вже заявляє не тільки про претензії на поширення УГКЦ по всій Україні, але і по всьому світу.

«Що робить нас українцями греко-католиками? Приналежність до українського народу? Сьогодні третина наших парафій в діаспорі складається з людей, які не українського походження і не розмовляють українською мовою, – заявив голова українських греко-католиків. – І коли сьогодні наш місіонер йде з Львівської духовної семінарії у Краматорськ, Сімферополь, Мельбурн, він може подумати: я йду тільки до українців, я йду тільки до загиблих овець дому України. Але Христос відкриває значно більші горизонти. Він каже: ідіть і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Ось що означає сьогодні бути греко-католиком».

На ставлення до уніатів як до недокатоликів та недоправославних, він немовби відповідає: «ми краще, ніж православні, і краще, ніж католики». Подібно Гегелю, який вважав Пруссію втіленням Абсолютного духу, уніати представляють свою церкву вершиною Вселенської Церкви, що нібито подолала обмеженість західного і східного християнства.

Цю тезу можна підтвердити, звернувшись до галичанського інтелектуального бекграунду, який живив і живить зарозумілість греко-католиків, вселяючи їм міф про власну винятковість і покликання. Месіанські інтенції греко-католиків та галичан в цілому з'явилися не вчора. Вони вже досить давно «пульсують в скронях» західних українців, мотивуючи їх культуртрегерську місію в Україні і навіть за кордоном.

Один з галицьких інтелектуалів, віце-ректор Українського Католицького Університету Мирослав Маринович – прямо говорить про український месіанізм. На його думку, яку він підтверджує цитатою українського історика Лисяка-Рудницького, російський і польський месіанізм є не чим іншим, як вкраденим українським: «ідея "Святої Русі" була українською формою месіанізму, яку перехопили потім москалі». Ідейний згусток слов'янського месіанізму, продовжує Маринович, сформувався у Київській Русі, а потім вже розвинувся в Росії і Польщі: «Використані польською та московською концепціями національної самобутності, обидві ці ідейні побудови (слов'янського братерства і "Святої Русі") мали у своїй основі анексовану українську спадщину».

Автор книги «Українська ідея і християнство» заявляє про переконаність «в якісно іншій призначеності України, її місії щодо утвердження добра і справедливості або гармонійного синтезу Заходу і Сходу». І знову цитує Лисяка-Рудницького: «Реалізацією цього свого великого посланництва Україна започаткувала б нову, кращу історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливіше, більш згідне з Божою волею життя не тільки для себе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею Липинський називав "українським месіянізмом"».

Однак, попереджає Маринович, «внаслідок хронічної своєї нереалізованості месіанська віра іноді вироджується в агресивний панукраїнізм – і це найголовніше, що відлякує від неї інших людей». З тексту стає зрозумілим, що віце-ректор УКУ натякає на Дмитра Корчинського та його ідею «української імперії».

Маринович говорить про крайнощі романтичного націоналізму та необхідність з'єднання національного міфу з прагматизмом: «Націоналістичний синдром, що не спирається на підтримку прагматичних еліт і не може запалити серця більшості народу, вироджується в безплідні пошуки ворога». А також висуває тезу про те, що «Антиросійська спрямованість української ідеї насправді нічого не змінює, а тому й не визволяє».

Критикуючи ідеї Корчинського, автор вказує на те, що спроби замінити «Третій Рим» четвертим і побудувати національну ідею на антирусизмі ні до чого не призведуть і є, по суті, калькою з російської імперської свідомості: «Плекання ворожості щодо Москви деформує програму київського благочестя, закладає в нього логіку Четвертого Риму, а не другого Єрусалиму».

Таким чином, можна переконатися в тому, що месіанізм греко-католиків – явище досить давнє. Особливістю цього месіанізму є гегелівський схематизм, на що вказує використання Мариновичем понять «теза», «антитеза», «синтез». Така схематичність мислення віддає примітивністю і профанацією історичних фактів. Тим не менш її перевага – у зручності насаджування суспільству. Згадаймо, наприклад, міф про ОУН-УПА. Стверджується, що українські повстанці боролися як проти комуністів (теза), так і проти нацистів (антитеза), а УПА була немовби «третьою силою», позбавленою крайнощів тоталітарних режимів. Цей галичанський міф на сьогоднішній день став домінуючою державною ідеологією.

Твердження про те, що «Українці... легко адаптували до свого етнотипу як східні, так і західні риси», вкладається в ту ж гегелівську схему. У цьому ж контексті знаходиться і твердження про те, що унія є синтезом Православ'я і Католицтва. Маринович міркує про те, що католицизм і православ'я є партикулярними гілками християнства, які потребують взаємодоповнення та синтезу. Унія, на його думку, і є таким синтезом, а отже, знаходиться в більш високому положенні, ніж Православ'я і Католицтво самі по собі. Греко-католицизм – це ніби вершина, позбавлена обмеженості західного і східного християнства.

У своєму спічі Шевчук згадує «традицію Київської Церкви», «київське благочестя». Те ж поняття використовує і Маринович, і греко-католик Андрій Юраш («києвоцентричні церкви»). Слово «київський» обране не випадково. Його використовують замість слова «російський», яке викликає різке неприйняття, оскільки веде до логічного включення Росії до культурного поля давньої Русі.

Київ дійсно зіграв центральну роль у поширенні християнства на Русі, проте навряд чи варто протиставляти «київське благочестя» ростовському, тверському або новгородському. Вся стародавня Русь була єдиним культурним простором, і всі її частини зробили певний внесок у розвиток руського християнства. Замикати всю культуру стародавньої Русі виключно на Київ було б помилковим. В іншому випадку за дужки «Київської традиції» потрібно буде виносити Олександра Невського, Андрія Рубльова, Максима Грека, Сергія Радонезького, храм Покрова-на-Нерлі і т. д.

Акцент на Києві потрібен, щоб протиставити його Москві і «московській церкві». Хоча Московський Патріархат – це такий самий уламок Руської Церкви, як і Київська митрополія після їхнього поділу. У цьому контексті Маринович суперечить сам собі, коли, з одного боку, застерігає від панукраїнізму, а з іншого боку, акцентує на дихотомії «Київ-Москва» через використання понять «Київська Церква», «київська традиція», «київське благочестя» тощо. Причому ця дихотомія має виражений маніхейський характер. Часто можна побачити опис «київської традиції» як толерантної, демократичної, душевної, прогресивної на противагу тоталітарній, обрядовірській, закостенілій «московській традиції». Абсолютно очевидно, що це схематичне і примітивне уявлення про російське православ'я.

Греко-католики намагаються представити боротьбу Московського патріархату за «чистоту віри» як нехарактерний для «Київської традиції» феномен. Мовляв, Київ був поза конфесійних «сварок»: «Київ (в ті періоди історії, коли він міг визначати самостійно) був радше прихильником об'єднання розсварених гілок християнства». Маринович насаджує думку, що «українській християнській традиції завжди були притаманні відкритість на історичні центри християнства, небажання переймати на себе греко-латинську ворожнечу епохи розколу». Думка більш ніж спірна, якщо виходити з історичних фактів (населення Південної Русі не прийняло Флорентійської унії так само, як і Московське царство, і Брестську унію більшість українців також відкинули), і некоректна, якщо виходити з логіки. Справа в тому, що «відкритість», «синтез» не можна плутати з індиферентністю або еклектикою. Якщо віруючі з прохолодою відносяться до питань істини, це не означає, що вони «відкриті» назустріч іншим конфесіям. І якщо історично католицизм якось вплинув на українське православ'я, то це не означає, що відбувся якийсь «синтез». Синтез – це категорія свідомого розумового процесу, який повинен виявитись у глибоких богословських концепціях. Навряд чи хтось чув про видатних греко-католицьких богословів, які б вирішили традиційні православно-католицькі дилеми.

Уявлення Мариновича про ідеальну «Київську церкву» абсолютно не реалізовані в сучасній УГКЦ. Більш того, сучасні греко-католики, в тому числі їх голова Святослав Шевчук, поділяють швидше ідеї «агресивного панукраїнізму», ніж гармонійного синтезу, слов'янського братерства та «Святої Русі». Його духовними джерелами виступають не Костомаров, не Липинський, а швидше Дмитро Донцов з його інтегральним націоналізмом. Вчення Донцова вочевидь жодного відношення до «київської традиції» не має, а є рецепцією західних антикомуністичних та русофобських ідеологій.

Шкода, але історіософські побудови Мариновича та уніатів не можна сприймати всерйоз, хоча вони й ображаються на таке до себе ставлення. Поведінка вихідців з Галичини схожа на поведінку провінціалів, які беруть участь у талант-шоу. У себе вдома їх всі хвалять, звеличують, прищеплюють їхню власну винятковість, але коли на столичній сцені глядачі їх починають освистувати, а журі гидливо кривитись, вони висловлюють обурення та сумніви в інтелектуальних здібностях суддів. Сам Маринович визнає ірраціональну природу національного міфу, проте виправдовує його «сто першим успішним випадком», який нібито повинен обов'язково настати після низки невдач. Звідси стає зрозумілим наполегливе проштовхування своїх ідей західними українцями, навіть якщо вони суперечать здоровому глузду, фактам і не спрацьовують на практиці.

Таким чином, сучасний месіанізм УГКЦ можна охарактеризувати як панукраїнізм, заснований на антимосковській, націоналістичній риториці (що робить її копією Київського патріархату), а також на уявленні про себе як вищого «синтезу» Католицтва і Православ'я.

Слід зазначити, що Ватикан в цілому не сприймає месіанських замашок своїх протеже і досить жорстко обмежує наміри УГКЦ на створення якоїсь надкатолицької еклезіології. Римський престол не схвалив створення греко-католицького патріархату, вивів з підпорядкування УГКЦ Перемишльську єпархію, не поспішає підпорядковувати їй Мукачівську єпархію, а також гальмує створення греко-католицьких церковних структур за кордоном. Здійснюються постійні контакти з РПЦ, які все більше засовують греко-католиків на маргінес православно-католицького діалогу.

Також українські римо-католики відкидають націоналістичну та антимосковську риторику. В той час, як уніати не проти взяти участь у цькуванні УПЦ, автентичні католики роблять заяви, які йдуть врозріз із заявами того ж Шевчука. Нещодавно представник римо-католиків виступив на захист УПЦ, засудивши законопроекти №4128 та 4511. Шевчук, Гузар та інші спікери УГКЦ воліють холоднокровно спостерігати за переслідуванням канонічного православ'я в Україні, іноді підливаючи і свою «олію у вогонь».

Звідси випливає висновок, що уніати, які нездатні контролювати свої комплекси й агресію, дійсно є перешкодою на шляху православно-католицького діалогу. Принаймні до тих пір, поки не навчаться більшої самокритичності та скромності.