Київський патріархат і уніати: дружба чи боротьба за першість?
«В наші дні навряд чи знайдеться освічена людина, обізнана з історією нашої країни, яка б не розуміла справжньої мети унії. Замість церковної єдності унія завжди несла з собою роз`єднання, ворожнечу й ненависть. Вона пригнічувала церковну та національну самосвідомість і була знаряддям гноблення нашого народу. Унія – не Боже діло. Вона була насильством над християнською совістю і служила не єдності віри, а єдності зовнішньої організації і влади Римської Церкви. Історія засудила унію як шлях до єднання церков».
(Промова Екзарха України, митрополита Київського і Галицького Філарета на відкритті урочистого акту у Львові 15 травня 1971 року з нагоди 25-річчя Львівського Собору)
Реалії сучасної релігійної ситуації в Україні ставлять ряд важливих питань, від яких, не буде перебільшенням сказати, залежить наше майбутнє як держави загалом, так і розсудливого та зваженого суспільства зокрема.
Внаслідок зміни політичної еліти в Україні перед нами постали дві релігійні конфесії, котрі отримали статус «владних» церков – це Київський патріархат та Греко–католики. Відносини між цими організаціями па перший погляд виглядають досить дружніми, а після того як народні депутати, в своїй більшості греко-католики, звернулися до патріарха Варфоломія про надання т.з. «автокефалії» для України, взагалі повинні бути надзвичайно дружелюбними. Однак не зовсім все так просто, як здається.
Попробуємо зробити певні висновки.
Історія Філарета і УГКЦ
Напевно усім відома позиція екс-митрополита Київського Філарета до відродженої «унії» на початку 90-х років минулого століття. Усіма своїми силами Екзарх України боронив єдність та цілісність Руської Православної Церкви. Безумовно одним із таких вагомих ворогів православних були греко-католики, котрі доволі-таки активно зайнялися відродженням своєї «національної української церкви». В той час екс-митрополит Філарет говорив наступне:
• «Повернення за ухвалою Львівського Собору 1946 р. до лона Матері – Церкви, відірваних від неї чад Галичини і остаточне припинення існування Брестської унії – це значна історична подія. Львівський собор має важливе значення. Він виявив волю греко–католицького духовенства і мирян повернутися до православної віри своїх праотців…Даремно деякі українські католики за рубежем твердять, ніби Львівський Собор 1946 р. не мав права на скасування Брестської унії. Та хіба могло щось стати на перешкоді християнській свободі ?! Наводячи тінь на Львівський Собор, вони не мають на увазі ні піклування про церковний мир, ні прагнення в дусі християнської любові допомагати розвиткові екуменічних відносин між Православною і Римсько–католицькою Церквами. В них виявляється лише сліпе бажання поновити унію, яка – це всім добре відомо – протягом усієї своєї історії ширила незгоду серед віруючих людей і сіяла ворожнечу між братніми слов`янськими народами»(1).
• «Ми відкидаємо звинувачування, зведені на Руську Православну Церкву, на її минуле й теперішнє, на її архіпастирів та пастирів уніатами та підтримуючими їх деякими засобами масової інформації як всередині країни, так і за кордоном…Апологети уніатства видають унію за національний український дух. На ділі ж вона була завжди і залишається нині зброєю розривання духовної єдності українського народу, зброєю відриву Галичини не тільки від Москви, але й від Києва. Ми звертаємося до всіх, кому дороге українське національне відродження, із закликом усвідомити всю серйозність загрози цілісності української нації, яку несе за собою унія»(2).
• « Процес легалізації Української Греко-Католицької Церкви набув характеру релігійної агресії проти Української Православної Церкви і терору по відношенню до православних віруючих і духовенства в цьому регіоні. Греко-католицькі екстремісти і понині продовжують свої протизаконні дії по захопленню храмів, погрожують фізичною розправою духовенству і мирянам. Мали місце замахи на життя священиків із застосуванням вогнепальної зброї. Екстремісти-уніати заявляють, що православ’я є суто російською вірою, а православні віруючі – окупантами, москалями, кадебістами, яким немає місця в Україні…Дії уніатських екстремістів не засуджуються місцевими органами влади, навпаки, вони приймають дискримінаційні рішення про передачу греко-католикам храмів, що належать православним»(3).
Ці заяви у всій своїй повноті демонструють очевидне відношення Філарета до цього руху, незважаючи на політичні умови.
«Святі» воїни УПА
Буквально декілька днів тому один із відомих представників Київського Патріархату Михайло Зінкевич озвучив на перший погляд дивну річ – про причислення до лику Українських святих УПЦ КП воїнів УПА. Може виникнути питання, а в чому ж тут дивина? Адже тематика повстанської армії напряму стосується греко-католиків. Усім відомі факти співпраці уніатського духовенства з такими батальйонами як «Роланд» та «Нахтігаль», дивізією СС «Галичина», котрі в роки Вітчизняної війни активно підтримували гітлерівців. Уповноважені капелани УГКЦ проводили відповідну «душпастирську» роботу з бійцями цих загонів, та й в принципі цей факт завжди був очевидний, і УПА було виключно в компетенції уніатів.
Однак заява пана Зінкевича задає новий тонус у «перерозподілі» сфер впливу на сучасному етапі, оскільки питання стоїть наступним чином: а хто ж впливовіший і хто претендує на першість в Україні – УГКЦ чи Київський Патріархат? А враховуючи для сучасних радикальних течій важливість та історичне насліддя українських повстанців, це питання є надзвичайно важливим. Саме ці молоді бойовики і допомогли філаретівцям рейдерським чином захопити низку храмів Української Православної Церкви. Тому співпраця з даними організаціями для КП є дуже вагомою.
Другим важливим аспектом між УГКЦ і КП є позиція Філарета щодо храму у Малій (Теплій) Софії і почергово богослужіння. Безумовно, що т.з. «патріарх» Київський не може погодитися на те, щоб греко-католики також проводили свої молитовні заходи у Софії, адже це свідчитиме про певну рівновагу у рейтингу «національних» конфесій. Плюс, беручи до уваги відношення Михайла Антоновича до «уніатизму» як такого, він ніколи на це не погодиться.
Чи можливий удар в спину?
Спостерігаючи за усіма цими релігійно-політичними баталіями ми можемо забути про один дуже важливий для греко-католиків аспект. Про це нам нагадав лідер уніатів Святослав Шевчук у Пасхальному інтерв`ю 5 каналу, даючи відповідь про можливий статус «патріархату» для УГКЦ, він заявив наступне: «…ми за це змагаємося (статус «патріархату» - авт.), ми зі свого боку будемо завжди робити чіткі кроки для того, щоби правда про дійсність УГКЦ, яка уже де-факто є Церквою Патріаршою, була визнана. І наше життя Патріаршої Церкви було названо по імені. Для цього потрібно працювати і молитися, і очевидно, коли наша Україна відстоюватиме до кінця свою незалежність, коли ми переможемо у нашому протистоянні зі злом – це також буде означати і перемогу нашої Патріаршої Церкви УГКЦ…». Зрозуміло, що Філарет та його релігійна група однозначно будуть проти того, аби в Україні з`явився ще один «патріарх». Це свідчитиме про ще одного «важковаговика» в нашій державі, яким може стати УГКЦ. А наявність двух «патріархів» в одній країні, однозначно, матиме іронічний підтекст.
Тому, ті, хто причисляють Київський Патріархат і УГКЦ до одного табору, глибоко в цьому помиляються. Спільні «панахиди чи то молебні» представників цих конфесій не є свідченням чогось однорідного. Безумовно верхівки цих двох структур це прекрасно усвідомлюють, і мають в своїх головах стратегічні плани на майбутнє. Хоча би той факт, що і розкольники, і уніати роздирають УАПЦ, вже є свідченням їхніх амбітних планів. Тому питання про першість в цих політичних структурах відкрите і надалі. Та попри ці «баталії» між вищезгаданими інституціями, Українська Православна Церква в складних для себе умовах виконує свою місію – проповідь Христа та слідування Його спасительним шляхом.
1. Православний вісник, липень 1971 р., №7.
2. З доповіді Патріаршого місцеблюстителя Високопреосвященнішого Філарета, митрополита Київського і Галицього, Екзарха всієї України, на Помісному Соборі Руської Православної Церкви 7 червня 1990 р.
3. З доповіді митрополита Київського і Галицького Філарета на Соборі Української Православної Церкви 1-3 листопада 1991р. в м. Києві.
0
0
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Читайте також
«Свинопас» і «Ферзь»: кого ПЦУ ставить за приклад?
14 Листопада 14:15
Без Помпео: Початок кінця міжнародної підтримки проєкту ПЦУ?
12 Листопада 22:15
Автономія УПЦ та усунення Донецького митрополита
27 Жовтня 19:04
Які таємниці про СПЖ вивідала СБУ через свого агента?
26 Жовтня 09:26
Три загадкові Синоди, чи що вирішили щодо УПЦ?
25 Жовтня 19:22