Як відрізнити смиренність від затурканості?
Чим відрізняється смиренність від самоприниження і затурканості?
Лариса Манілова
Відповідає ієрей Олексій Малюков:
– Зовні смиренність часто може не відрізнятися від самоприниження і затурканості. Але всі справжні чесноти – це усвідомлене, розумне, вольове устремління догоджати Богу. Це надприродний стан, що досягається через подолання єства, а ніяк не природний стан.
Затурканість – це природний стан слабкої людини, яка не є чеснотою. Слабкі люди бувають дуже злісними всередині. Вони, може, і хотіли б відповісти, але через слабкість свою просто скрегочуть зубами. Ті, кого ображали в дитинстві, можуть вирости в маніяків, яких-небудь злих поліцейських і т.д.
Добре, якщо слабка людина щось зрозуміла і звернула свою природну слабкість в любов, доброту і милосердя. Наприклад, в кожному храмі є якась старенька, яка просто випромінює чесноту. Так, бабуся з виду слабка, але вона добра – і це її вибір. Цей вибір перетворює її слабкість в справжню смиренність і за виглядом, і за змістом.
Самоприниження (в негативному розумінні цього слова) – це спроба людини опустити себе нижче природного стану. Коли людина шукає в собі те, чого в ній немає, по типу: «Я Найбільший Грішник і немає мені прощення!»
По-перше, не такий вже і найбільший, а по-друге, «немає мені прощення» - це вже наклеп на Бога, який помер за грішників і дарував нам прощення. Швидше за все, ці люди нічого дійсно вартісного не роблять, і ховаються за гучними словами. Це – помилкове смирення.
Доброчесність складна. Легше мати вигляд смирення, ніж бути смиренним насправді.
Антоній Великий пише про смирення так: «Смирення ж полягає в тому, щоб людина вважала себе грішником і думала, що вона нічого доброго не чинить перед Богом; щоб мала мовчання і себе ні у що не ставила; щоб не впиралася ні перед ким, наполягаючи на своєму слові; щоб відкладала свою волю, обличчя опускала долилиць, смерть мала перед очима, остерігалася брехні, порожніх не вимовляла слів, настоятелю не заперечувала, терпляче зносила образи і спонукала себе благодушно переносити всілякі труднощі і скорботи».
Не дарма святі кажуть, що християнство – це в усьому себе примушувати. Коли людина дуже багато робить, трудиться для Бога, але каже: «ми нікчемні раби, бо зробили, що повинні були зробити» (Лк.17: 10). Сам Господь Ісус Христос мив ноги учням і добровільно пішов на Хрест. Все це приклади істинного смирення.
Тому мати вигляд смирення – не завжди означає мати його силу. А сила смирення – це любити, прощати, примушувати себе у всьому і при цьому відчувати себе гіршим всіх людей на землі. Смирення – надприродний стан, воно угодне Богу, до чого і закликає нас апостол Петро: «Також і молоді, коріться старшим; все ж, підкоряючись один одному, одягніться покорою, бо Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» (1Петр. 5: 5).
Смирення – дуже складне поняття, і складне не тільки в розумінні, а й у виконанні. У ньому є якась таємниця, і вона варта того, щоб спробувати її розкрити.