Святе «сміття»: Літургійна Чаша з консервної банки
Іржава банка з-під рибних консервів у музеї. Для світу – сміття. Для Церкви – святиня, дорожча за золото.
У вітрині музею новомучеників, у напівтемряві залу, де експонати освітлені точковими лампами, лежить консервна банка. Жерстяна, іржава, зі вм'ятиною на боці та облупленою етикеткою, на якій ще можна розібрати слово «кілька». Діаметр – вісім сантиметрів, висота – п'ять. Об'єм – приблизно двісті мілілітрів. Краї нерівні, подекуди гострі – різали наспіх, ножем або осколком скла. На дні – темні плями, які не відмилися навіть за десятиліття. Це не бруд. Це сліди вина або того, що називали вином у таборі.
Табличка поруч проголошує: «Потир. Соловецький табір особливого призначення, 1930-ті роки. Імовірно використовувався для здійснення Божественної літургії в'язнями-священнослужителями». Сухо, музейно. Але за цими словами – історія, яка дорожча за будь-яку золоту чашу. Тому що золото кується в майстерні. А святість – у муках.
Ця банка пройшла шлях від сміття до Престолу. І цей шлях потрібно пройти з нею, щоб зрозуміти, що таке віра людини, коли у неї відібрали все, крім Христа.
Незвичайна посилка
Архангельська пересильна в'язниця, зима 1932 року. Ув'язнений Михайло Олександрович отримує посилку від дружини. Всередині – три банки консервів (кілька в томаті), шматок сала, сухарі, махорка. Стандартний набір для виживання. Він їсть кільку прямо з банки, жерстяною ложкою, яку видали на етапуванні. Риба солона, майже неїстівна, але це калорії. А в таборі калорії – це життя.
Банку він не викидає. У таборі не викидають нічого. Жерсть йде на латки для казанків, на саморобні ножі, на що завгодно. Але ця банка отримує іншу долю. Тому що Михайло Олександрович – не просто зек номер Щ-234. Він отець Михайло, священник з провінційного містечка, засуджений за статтею 58-10 за «антирадянську агітацію». Насправді – за те, що відмовився зняти хрест з купола церкви і не видав список парафіян.
У бараці, де він живе, ще троє священників. Один – колишній єпископ, два інших – сільські батюшки. Вони не афішують свій сан. У таборі це небезпечно. Кримінальники зневажають «попів», адміністрація бачить у них «ідеологічних ворогів». Але вночі, коли барак засинає після непосильної роботи на лісоповалі, вони пошепки читають молитви. І мріють про неможливе – відслужити Літургію.
Для цього потрібна Чаша. І отець Михайло розуміє: ця банка – від Бога.
Нічна перековка: як сміття стає святинею
Ніч. Мороз за стінами бараку – мінус тридцять. Всередині трохи тепліше, градусів мінус п'ятнадцять. Піч-буржуйка ледве тліє – дров дають мало. Сто чоловік на нарах, у телогрійках і шапках, дихають парою, яка осідає інеєм на стінах. Хропіння, кашель, скрегіт зубів від цинги. Звичайна таборна ніч.
Отець Михайло сидить на своїх нарах, у кутку бараку, спиною до решти. Перед ним – банка з-під кільки та осколок скла. Він працює повільно, обережно, щоб не розбудити сусідів. Зрізає гострі краї, намагаючись зробити їх рівними. Скло скрипить по металу. Жерсть піддається неохоче. Пальці обморожені, вони погано слухаються. Він ріже себе двічі. Кров капає на банку, змішується з рештками рибного жиру. Він витирає кров краєм рукава і продовжує.
За годину банка готова. Краї згладжені, наскільки можливо. Всередині він відмиває її снігом, принесеним з вулиці, потім піском з щілин між дошками підлоги. Тре до тих пір, поки жерсть не починає тьмяно блищати при світлі місяця, що пробивається крізь щілини в даху. Це не золото і навіть не срібло. Це іржаве залізо, яке завтра знову почне покриватися окислом. Але сьогодні вночі воно чисте.
Він загортає банку в ганчірку і ховає під нари. Завтра треба буде дістати антимінс. У єпископа є клаптик білої тканини, вирізаний з нательної сорочки. На ньому хімічним олівцем намальований хрест і написані слова: «В ім'я Отця і Сина і Святого Духа». Це все, що є. Цього достатньо.
Літургія під загрозою смерті
Недільний ранок. Точніше, те, що вони вважають недільним ранком, – у таборі дні тижня стираються, залишається тільки рахунок до кінця терміну. Але священники ведуть календар на обривку паперу, схованому в підкладці бушлата. Сьогодні – неділя, день Господній.
Їхню бригаду відправляють на лісоповал. Це удача. У лісі можна сховатися. Конвой лінивий на морозі – вони стоять біля багаття і не лізуть у хащі, поки чують звуки роботи. Четверо священників домовляються з бригадиром, політичним ув'язненим, який таємно співчуває їм. Він відпускає їх на півгодини «по потребі» вглиб лісу.
Вони йдуть крізь замети, по пояс у снігу, поки не знаходять невелику галявину, закриту з усіх боків соснами. Тут їх не видно. Отець Михайло дістає з-за пазухи згорток. Розгортає. Всередині – банка з-під кільки, загорнута в клаптик білої тканини з намальованим хрестом.
Єпископ розстеляє антимінс на зрубаному пні. Цей пень стає Престолом.
Хліб – чорний шматок пайки, яку отець Михайло не з'їв учора, хоча живіт зводило від голоду. Вино – журавлинний сік, вижатий з морожених ягід, зібраних дорогою. У консервній банці сік виглядає майже як вино – темно-червоний, густий. Це не канонічно. Але єпископ, що стоїть поруч, священносповідник Афанасій, який провів у таборах більше десяти років і ще проведе двадцять, каже: «Господь приймає не речовину, а серце. А наші серця – ось вони, перед Ним».
Єпископ служить. Немає облачень – тільки телогрійка і шапка-вушанка. Немає епітрахілі – він накидає на шию шарф, на якому вугіллям намальовані хрести. Немає кадила – але дихання на морозі виглядає як фимиам. Троє інших священників стоять позаду, по пояс у снігу, і тихо підспівують. Їхні голоси глухі, приглушені снігом і страхом. Вони бояться, що почує конвой. Але вони не можуть не співати.
Літургія триває всього двадцять хвилин. Єпископ шепоче слова освячення над хлібом і соком у консервній банці. Його пальці чорні від обмороження і роботи. Він тримає банку обома руками, щоб не впустити. Банка холодна. Сік майже замерз.
Але коли він вимовляє слова «Прийміть, їжте, це є Тіло Моє», у цьому лісі, на цій галявині, відбувається те, що не можуть пояснити ні фізика, ні хімія.
Вони причащаються. По черзі. З іржавої банки. Хліб кришиться на морозі. Сік обпікає губи холодом. Але це – Христос. Вони знають це так само ясно, як знають, що дихають.
Коли закінчують, єпископ омиває банку снігом і загортає назад у ганчірку. Антимінс ховають. Вони повертаються до бригади. Конвой навіть не помітив їхньої відсутності. Ніхто не знає, що щойно на цій галявині здійснилося Таїнство.
Контраст: золото й жерсть
Святитель Іоанн Златоуст писав у IV столітті: «Були часи, коли чаші були дерев’яні, а серця – золоті. Тепер чаші золоті, а серця – дерев’яні».
Він не знав, що через півтори тисячі років настануть часи, коли чаші стануть жерстяними. А серця – викуваними в печі ГУЛАГу, твердішими за будь-який метал.
Ми служимо Літургію в храмах із мармуровими іконостасами. Наші чаші – срібло й позолота. Наші облачення – парча й оксамит. Ми нарікаємо, якщо в храмі холодно або якщо проповідь затягнулася. Ми вважаємо, що віра потребує комфорту, краси, порядку.
А вони служили в лісі, на морозі мінус тридцять, у тілогрійках, із консервної банки, ризикуючи життям за кожне вимовлене слово. І вони були щасливі. Бо в їхній душі був Христос.
Це не означає, що краса в храмі – це погано. Бог гідний найпрекраснішого. Але коли краса стає обов’язковою умовою віри, коли ми не можемо молитися без золотих куполів і хорів, ми стаємо рабами комфорту.
А новомученики показали: Бог – не в стінах. Бог – не в золоті. Бог там, де двоє чи троє зібрані в Його ім’я. Навіть якщо ці двоє – змучені зеки в лісі. Навіть якщо Престол – пень. Навіть якщо Чаша – консервна банка.
Що сталося з банкою і з молільниками
Отець Михайло не дожив до звільнення. Він помер у таборі 1937 року від виснаження й туберкульозу. Перед смертю він передав банку єпископу Афанасію. Єпископ пережив табори. Він вийшов на волю 1954 року – після двадцяти двох років ув’язнення. Банку він виніс із собою, сховавши в підкладці бушлата. Це був його скарб, дорожчий за життя.
Після звільнення він служив на парафії в глухому селі, куди його відправили на заслання. Банку він зберігав удома, загорнуту в чисту тканину. Іноді, коли приходили віряни, він діставав її й розповідав історію. Люди плакали. Дехто цілував краї банки, як цілують мощі.
Коли єпископ Афанасій помер у 1960-х роках, банку передали до церковного музею. Спочатку вона лежала у фондах. Потім, коли розпочалася канонізація новомучеників, її виставили у вітрині. Тепер вона тут. Іржава, з вм’ятиною, з темними плямами на дні. Свідок того, що Церква жива не завдяки будівлям і золоті, а завдяки людям, які готові триматися за Христа навіть тоді, коли Христос – це все, що в них залишилося.
Ми стоїмо перед вітриною й дивимося на цю банку. Що ми бачимо? Музейний експонат? Артефакт минулого? Чи дзеркало епохи?
Новомученики не жили в якомусь далекому світі. Вони жили тут, на цій землі, менше століття тому. Їхні діти й онуки живі. Їхня історія – не легенда. Це документ. Це рахунок, який нам виставлено.
Вони ризикували життям за кожну Літургію. Ми ризикуємо лише запізнитися на роботу. Вони причащалися з іржавої жерсті й дякували Богові. Ми причащаємося із золотих чаш і виходимо невдоволені, бо служба була довгою.
Ця банка – безмовне обвинувачення для кожного з нас.
Бо вона показує: віра жива за будь-яких умов. У таборі, в лісі, в підвалі, у зруйнованому домі. Віра не залежить від комфорту. Віра залежить від того, чи готові ми триматися за Христа, коли в нас відберуть усе інше.
Зараз у багатьох відбирають храми. Виганяють із будівель. Забороняють служити. І постає питання: що робити? Як жити без храму?
Новомученики відповідають: служіть там, де ви є. Пень – це Престол, якщо на ньому Христос. Консервна банка – це Чаша, якщо в ній Його Кров. Ліс – це собор, якщо в ньому зібралися двоє чи троє в Його ім’я.
Консервна банка лежить у вітрині й говорить кожному, хто на неї дивиться: у тебе ще все попереду. У тебе ще є свобода, здоров’я, близькі. У тебе ще є час. Що ти з цим зробиш? Будеш нарікати на незручності? Чи візьмеш те, що маєш під рукою, і перетвориш це на святиню?
