Святі, які не стріляли: загадка подвигу Бориса і Гліба
Вони могли взяти Київ силою. У них були мечі, гроші та найкращі дружини. Але вони обрали смерть. Розбираємо найдивнішу політичну відмову в історії Русі.
1015 рік. Київська Русь нагадує порохову бочку, до якої піднесли факел. Помирає князь Володимир – хреститель, об'єднувач і жорсткий правитель. Як це часто буває в імперіях, побудованих на харизмі одного лідера, після його смерті починається «гра престолів».
Владу в Києві захоплює Святополк. Історія назве його Окаянним, але в той момент він діяв як типовий прагматичний політик свого часу: усував конкурентів. Його головні суперники – Борис і Гліб. І тут починається найцікавіше. Ми звикли до житійного образу «кротких агнців», які покірно чекають убою. Це брехня, яка знецінює їхній подвиг.
Борис і Гліб не були пацифістами-мрійниками. Це були сини Володимира – професійні воїни, управлінці, князі, виховані в культурі меча. За ними стояла сила. І саме відмова застосувати цю силу робить їх святість лякаюче справжньою.
Спокуса на річці Альті
Князь Борис дізнається про смерть батька, повертаючись з походу на печенігів. Він стоїть табором на річці Альті. З ним – відбірна батьківська дружина. Це спецназ того часу: важка кіннота, ветерани, які пройшли десятки боїв.
Коли приходить звістка про те, що Святополк захопив Київ, дружинники кажуть Борису прості і логічні речі: «Іди, князю, в Київ і сядь на отчий стіл. Ми з тобою. Святополка знесемо, кияни тебе люблять».
З точки зору політичної логіки, це був мат у два ходи. У Бориса була армія, легітимність і народна любов. У Святополка – тільки найманці і страх. Борис міг увійти в Київ переможцем. Ціна питання – голова одного брата.
Але Борис робить те, що змушує його загартованих вояків крутити пальцем біля скроні. Він розпускає військо.
«Не підніму руки на брата старшого», – каже він.
Дружина йде. Воїни того часу – циніки, вони служать силі. Князь, який відмовляється від перемоги, для них марний. Борис залишається в наметі практично один. Він знає, що за ним прийдуть вбивці. Це не фаталізм. Це холодний розрахунок християнина.
Борис розуміє: почни він війну за престол, загинуть тисячі. Будуть спалені села, вдови, сироти. Руська земля вмиється кров'ю, тому що два брати ділять владу.
Він обирає померти один, щоб не вбивати інших. Він ставить хрест на своїй політичній кар'єрі і на своєму житті, щоб не ставити хрест на совісті.
У ніч вбивства він молиться. У намет вриваються найманці-путивльці. Вони заколюють його списами, як звіра в клітці. Але морально він переміг їх ще до першого удару.
Кухонний ніж для князя
Історія Гліба ще страшніша і прозаїчніша. Це справжній нуар. Гліб був молодий, він княжив у Муромі. Святополк виманює його хитрістю, відправивши гінця з хибною звісткою: «Батько хворий, приїжджай терміново».
Гліб пливе на ладьї по Дніпру (в районі Смоленська, гирла річки Смядинь). Він все ще вірить у сім'ю, у братство. Коли його наздоганяють посланці Святополка, він думає, що це привіт від брата.
Але найманці під проводом якогось ватажка стрибають у його ладью з оголеними мечами. Гліб просить пощади – це природна реакція живої людини, яка не хоче помирати молодою. Але наказ є наказ.
І ось тут відбувається деталь, від якої холоне кров. Ватажок вбивць не хоче марати руки сам. Він наказує вбити князя його ж власному кухарю.
Уявіть цю сцену. Не героїчний поєдинок на мечах. Не смерть у бою.
Кухар. Людина, яка вчора готувала князю обід. Людина, яку Гліб знав в обличчя, якій довіряв свою їжу. Кухар дістає ніж. Не бойовий кинджал, а кухонний ніж для розділки м'яса. І перерізає горло своєму господарю, як ягняті.
У цій смерті немає ніякої романтики. Тільки жах зради і побутова бруд. Гліб помирає не від руки ворога, а від руки «свого», під наглядом братовбивць. Тіло Гліба просто викинули на берег, закидавши хмизом. «Політичне питання» було вирішено.
Страстотерпчество – це не слабкість
Чому Церква назвала їх першими святими Русі? Чому не мучеників за віру (їх не змушували відрікатися від Христа), а саме «страстотерпців»?
Тому що вони показали Русі щось зовсім нове. До них закон був один: «Помри ти сьогодні, а я завтра». Влада – це найвища цінність. Заради неї можна і потрібно вбивати батька, брата, сина.
Борис і Гліб сказали: «Ні». Влада не варта того, щоб ставати Каїном.
Їх святість – це не пасивність. Мати в руках меч, мати за спиною полк і не вдарити – це вимагає куди більшої мужності, ніж натиснути на спуск. Це була перемога над найстрашнішим демоном політики – демоном доцільності.
Хто насправді виграв?
Святополк Окаянний думав, що переміг. Конкуренти мертві, трон під ним. Але кров братів стала для нього кислотою. Незабаром проти нього пішов третій брат – Ярослав (Мудрий). У вирішальній битві на тій самій річці Альті, де вбили Бориса, Святополк був розбитий.
Літопис каже, що його вразило безумство. Він біг, йому здавалося, що його переслідують, хоча нікого не було. Він помер у вигнанні, в «пустельному місці», і, як пише хроніст, «виходив від могили його сморід злий».
