Кров на фундаменті вітчизняного християнства
Історія перших київських мучеників Феодора та Іоанна, чия смерть показала князю Володимиру страшну зворотню сторону язичництва і передвизначила Хрещення Русі.
Київ, літо 983 року. Місто задихається від важкої, вологої спеки і густого запаху сирого м'яса. Це не той золотоверхий Київ, який ми знаємо з підручників. Це щільне дерев'яне місто в кілька тисяч дворів, затиснуте між кріпосними валами і Дніпром. На Старокиївській горі, височіючи над житловими кварталами, стоїть новий пантеон ідолів, який князь Володимир встановив всього три роки тому. Золоті вуса Перуна блищать на сонці, але підніжжя ідола залито кров'ю жертвоприношених тварин. Місто живе в режимі вічного боргу перед силами природи, і цей борг постійно зростає.
Володимир щойно повернувся з перемогою над ятвягами – лютим балтським племенем, яке не брало полонених і десятиліттями тероризувало кордони. Дружина ликує, обози забиті здобиччю, а раби-полонені понуро бредуть у бік невільничого ринку на Подолі.
У ту епоху удача не вважалася заслугою полководця; вона була результатом успішної угоди з вищими силами. Боги дали перемогу – боги вимагають оплати.
Жерці та старійшини, відповідальні за «релігійну безпеку» держави, кидають жереб. Їм потрібна не вівця, а найкраща людська кров, щоб скріпити договір з небом. Жереб, ця диявольська лотерея, вказує на садибу варяга Феодора. Жертвою призначено його сина, юного Іоанна.
Економіка вірності і ціна крові
Феодор був у Києві людиною помітною, але підкреслено відособленою. Професійний найманець, ветеран, який встиг послужити у візантійських корпусах Міклагарда (Константинополя), він привіз з походів не тільки золото, але й віру. Його статус дозволяв йому мати власний укріплений двір на Горі.
За мірками того часу, Феодор був багатою людиною: вартість його кольчуги, меча з каролінгським клеймом і бойового коня дорівнювала річному доходу невеликого села.
Коли посланці жерців постукали в його ворота, виникла правова колізія, що переросла в бійню. Для язичницької громади відмова віддати сина була актом державного тероризму. Якщо боги не отримають своє, вони відвернуться від Києва: почнеться мор, впаде худоба, поля поб'є градом. У Феодора була можливість відкупитися рабами або золотом, але жереб був іменним. Це був виклик самій особистості християнина.
Варяг вийшов на галерею свого будинку. Його садиба була побудована за скандинавським типом – на високому кам'яному підкліті з галереєю-гульбищем на другому поверсі. Звідти він дивився на натовп, який повільно закипав унизу.
І в цей момент прозвучала промова, яка стала першим публічним маніфестом християнства на Русі.
У ній не було смирення жертви, у ній був сталевий голос солдата:
– Не боги це, а дерево, – слова Феодора, збережені «Повістю временних літ», різали повітря, як клинок. – Сьогодні є, а завтра згниють. Вони не їдять, не п'ють, не говорять, але зроблені руками людськими з дерева. А Бог один, Йому ж служать греки і вклоняються. Він створив небо, і землю, і людину. А ці боги що зробили? Вони самі зроблені. Не дам сина мого бісам!
Це не було просто теологічним спором. Феодор зірвав з державної ідеології Володимира маску сакральності. Він прямо заявив: ваш фундамент – гниль. Ваші боги – поліна.
Механіка вбивства: штурм терема
Натовп не пішов на чесний бій. Розлючені кияни знали, що варяги будуть битися до останнього. У вузькому проході дверей або на сходах два навчених воїни могли утримувати сотню нападників, перетворюючи вхід на м'ясорубку. Язичницька система, відчувши загрозу, вдалася до колективного насильства без прямого контакту.
Люди почали підрубувати опорні стовпи галереї. Уявіть цей звук: синхронний стук десятків сокир по сухому дубу. Тріски розліталися фонтанами. Будинок скрипів, осідаючи на один бік. Це була не страта, а демонтаж. Феодор і Іоанн стояли нагорі, відрізані від землі.
Стіни будинку, які мали захищати, стали інструментами вбивства.
Коли опори не витримали, галерея з гуркотом обрушилася. Тонни колод, перекриттів і землі (якою утеплювали дахи) впали на мучеників. Літопис скупо фіксує підсумок: «І не знає ніхто, де покладені вони». Швидше за все, їхні тіла просто залишили під завалами. Натовп розійшовся, вважаючи, що порядок відновлено. Але саме в цей момент старий світ Києва почав тріщати по швах.
Поворотний момент для Володимира
Князь Володимир у цей час перебував у своїй резиденції. Ми можемо лише здогадуватися, що відчував цей прагматичний і жорстокий чоловік, коли йому доповіли деталі розправи. Володимир поважав силу і професіоналізм. Феодор був його елітним бійцем. І цей боєць був убитий натовпом в ім'я дерев'яного ідола.
Для Володимира це стало моментом істини.
Він зрозумів, що створена ним система – тупик. Язичництво знищує лояльних підданих, перетворює народ на некеровану стихію і позбавляє державу інтелектуальної та військової еліти.
Крім того, економічно Київ був прив'язаний до Візантії. Торгівля шляхом «з варяг у греки» вимагала не тільки мечів, але й єдиного культурного коду з Константинополем. З богами, які вимагають крові дітей, у пристойні торгові доми Європи не пускали.
Кров мучеників Феодора і Іоанна стала тим речовиною, яке розчинило язичницьку самовпевненість князя. Він побачив, що християнство дає людині таку внутрішню опору, яку не може зламати навіть падаючий будинок. Через п'ять років Володимир
