Вшанування святих: від катакомб до «Божого інфлюенсера»
Нещодавня канонізація 15-річного «покровителя інтернету» Карло Акутиса – хороший привід, щоб згадати історію вшанування святих у Церкві.
7 вересня 2025 року папа римський канонізував Карло Акутиса, підлітка, який помер від лейкемії у 2006 році у віці 15 років. Ще до канонізації Карло став досить популярним у Католицькій Церкві. Його називали «покровителем інтернету» та «Божим інфлюенсером», а на церемонію канонізації на площі Святого Петра у Ватикані зібралося понад 80 тисяч вірян.
Його життєпис свідчить, що з 7 років він щоденно причащався, часто сповідався, а також створив сайт в інтернеті, на якому проповідував Євангеліє та збирав інформацію про «євхаристійні дива» по всьому світу. У 15 років у нього діагностували лейкемію. Хвороба швидко прогресувала, і через два місяці він помер. Згідно з життєписом, він називав Євхаристію «моїм шляхом на небеса», а страждання, пов'язані з хворобою, присвячував римському папі та Церкві. Похований в італійському місті Ассізі.
Буквально відразу ж після смерті його мати стала стверджувати, що він святий. Зусилля увінчалися успіхом, і вже через 6 років після смерті, у 2012 році, в Міланській архієпархії розпочали процес його беатифікації. У 2020 році його тіло ексгумували і за допомогою силікону та інших технологій надали йому нетлінний вигляд. В Ассізі потягнулися паломники, яких наразі вже налічується понад 1 млн. У 2024 році за Карло Акутисом затвердили друге диво, виконавши таким чином усі вимоги для канонізації.
Вся ця історія викликає безліч запитань. Наскільки вона природна? Чого в ній більше: комерції чи щирого вшанування? Не будемо намагатися відповісти на них. Але ця історія – хороший привід задуматися над тим, яким має бути істинне вшанування святих у Церкві, і простежити його історію.
Початкові форми вшанування (I–III ст.)
Ймовірно, найперше згадування про вшанування святих міститься в «Посланні до Коринфян» священномученика Климента Римського (кінець I ст.). Мученики в Церкві з'являються з самого початку її існування, і вшанування їхньої пам'яті також виникає відразу.
У «Мучеництві Полікарпа» (середина II ст.) зазначається, що християни збираються на могилах мучеників і відзначають дні їхньої пам'яті:
«Ми поклоняємося Йому [Христу] як Сину Божому; а мучеників, як учнів і наслідувачів Господніх, достойно любимо».
У цьому тексті вже відчувається необхідність підкреслити різницю між вшануванням мученика і поклонінням Богу.
Археологічні джерела цього часу свідчать про звернення вірян до мучеників. Вони досить прості – мученика просять пам'ятати, ймовірно, в сенсі «помолитися». Так, у катакомбах святого Калліста в Римі (II–III ст.) зберігся напис: «PETRE ET PAULE, MEMENTOTE MARCELLI» («Петре і Павле, згадайте Марцелла»).
У цей період ми можемо говорити про вшанування тільки мучеників. Та й саме поняття «святі» було іншим – під ним розумілися християни взагалі (див. Діян. 9: 32).
Не було офіційної канонізації, а вшанування мучеників було мотивом до сугубої молитви Богу, а не самому мученику. У дні їхньої кончини віряни збиралися біля могил для здійснення Євхаристії.
Поширення практики (IV ст.)
У IV столітті християнство стає державною релігією Римської імперії. До Церкви приєднується маса вчорашніх язичників. Вшанування мучеників стає масовим. Виникають і інші чини святих: преподобні, святителі і так далі.
До цього часу відносяться численні написи, звернені до святих. Більшість з них – це прохання про молитву, наприклад: «SANCTA AGNES, ORA PRO NOBIS» («Свята Агнесо, молися за нас»). Але зустрічаються вже й інші формулювання: «SANCTE LAURENTI, ADIUVA SERVUM TUUM» («Святий Лаврентію, допоможи твоєму рабу»). Це вже прохання до самого святого, щоб він безпосередньо щось зробив, а не клопотав перед Богом.
Це зміщення акцентів помітили святі отці того часу і стали роз'яснювати, що поклонятися і просити потрібно у Бога, а святі – тільки наші заступники.
Святитель Іоанн Златоуст говорить: «Мученика вшановуємо, але Господу поклоняємося». Святитель Василій Великий пише: «Нехай мученики будуть для нас заступниками перед Богом».
Полеміка, зловживання та богословське осмислення (V–IX ст.)
У V столітті ми вже зустрічаємося з жорсткою полемікою. Священик Вігіліанцій з Барселони виступив проти вшанування святих та їхніх мощей, назвавши це поверненням до язичництва. Йому різко відповів блаженний Ієронім. Сама ця полеміка свідчить про те, що проблема вшанування святих у язичницькому стилі мала місце.
Житійна література V ст. свідчить, що святі в свідомості народу починають сприйматися як самостійні діячі, які з'являються людям, рятують міста, зцілюють. З'являється маса підозрілих «святих», вшанування яких базується на народних вигадках. Це викликає реакцію священноначалія: виникає формалізований процес канонізації. Так, у 401 р. Карфагенський собор постановляє, що ніхто не може бути вшанований як святий без дозволу місцевого єпископа.
Виникає і «епоха мощей». Знайдення і перенесення останків стає центральним моментом прославлення. Але ця практика породжує масові зловживання: підробки, розділення мощей, торгівлю.
У VIII столітті преподобний Іоанн Дамаскін систематизував захист ікон та шанування святих, що стало опорою східної традиції. Він чітко розмежував «шанобливе поклоніння» (τιμητικὴ προσκύνησις), яке ми віддаємо святим, та «богослужбове поклоніння» (λατρεία), яке належить лише Богові. Цю ж думку закріпив Сьомий Вселенський собор у 787 році.
Середньовіччя (IX–XV ст.)
На жаль, після собору культ святих у спотвореному, язичницькому розумінні став масовим. Мощі давали не стільки духовний імпульс, скільки економічний і політичний капітал.
Міста та монастирі прагнули здобути реліквії, щоб довести свою владу, привернути паломників і збільшити доходи. Це породило цілий пласт зловживань: підробки, дроблення мощей, комерційну торгівлю та напівмагічні практики використання реліквій.
Церква реагувала двояко: з одного боку, намагалася викорінити зловживання (собори обмежували торгівлю, богослови, як Фома Аквінський, осуджували симонію), з іншого – упорядкувати шанування (з’являлися офіційні календарі, формалізувався процес канонізації).
Продовження буде
