121-й Митрополит Київський: пам'ять і спадщина Блаженнішого Володимира
Спогади про Предстоятеля, який очолив Українську Православну Церкву в найважчий час і 22 роки вів її крізь випробування.
Трохи більше місяця тому Церква святкувала день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Русі. Автор цих рядків планував написати невеликий нарис до дня Ангела покійного Митрополита Володимира (Сабодана, +05.06.2014), з яким понад 20 років мене пов'язувала журналістська практика і послух у його Блаженства. Однак здоров'я підвело, і матеріал був відкладений до часу.
І все ж вирішив надолужити втрачене і підготувати невелику публікацію. І справа не в тому, що вона не прив'язана до якоїсь дати. Такі люди, як Митрополит Володимир, живуть у серцях мільйонів віруючих, а якась частина молодого покоління мало що про нього знає. Тому, благословившись, приступимо…
Промисел Божий у житті майбутнього Предстоятеля
Віруючі знають: Промисел Божий завжди сопричетний з чудотворенням. Або просто – з чудом. Коли людина приходить у Церкву – це чудо, покликав Господь. Коли людина приймає чернецтво – чудо. Запитайте у будь-якого монаха: чому він або вона прийшли в монастир? Вони відповідатимуть: «Бог покликав».
Церковне життя переповнене чудесами. Військові, лікарі, політики, письменники раптом відмовляються від кар'єри і приймають чернецтво. Чому і навіщо? Інакше сказати: «Ідеже хощет Бог, побеждается естества чин…» (Канон Андрія Критського).
63 роки тому – 26 серпня 1962 року – майбутній Митрополит Київський і всієї України Володимир прийняв чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного князя Володимира. Для себе він вважав це чудом або Промислом Божим.
Промисел Божий вів Віктора Сабодана духовними шляхами. Спочатку в Одеській семінарії, потім у Ленінградській Духовній Академії, потім на викладацькій роботі в ОДС, потім привів у священний сан ієрея, ієромонаха з новим ім'ям Володимир. Потім у Духовну Місію на Святій Землі. А незабаром і в сан архієрея. Промисел Божий поставив його в 1992 році на древню Київську кафедру 121-м митрополитом Київським і всієї України.
Служіння в епоху розколу
Дивно те, що саме в період найглибшої кризи в духовному житті УПЦ, коли виник церковний розкол під проводом колишнього митрополита Філарета (Денисенка) з тотальною підтримкою того владою, свята Церква подолала згадану кризу, соборним розумом Харківського собору (27 травня 1992 р.) позбавила розкольника Філарета повноважень Предстоятеля, обравши нового Предстоятеля – Митрополита Володимира (Сабодана), екзарха Західної Європи РПЦ.
Багатомільйонна паства України ще не знала, що в особі Митрополита Володимира вона побачить молитвеника, богослова, проповідника, поета і філософа, якому належить відроджувати віру православну на українській землі після 70-ти років войовничого атеїзму, освячувати сотні нових храмів і монастирів.
Відкривати нові духовні школи, створювати нові єпархії. У 1992 році в УПЦ налічувалося 12 єпархій, у 2014-му, в рік кончини Блаженнішого Володимира, їх налічувалося близько 100. В Україні діяло 12 тисяч приходів, близько 200 монастирів… З таким багажем постав перед Господом 121-й Митрополит Київський Володимир (Сабодан).
Коротка біографія
Володимир (у миру Віктор Маркіянович Сабодан), Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель УПЦ, народився 23 листопада 1935 року в селі Марківці Летичівського р-ну на Хмельниччині. Дев'ятирічним отроком переступив він поріг вівтаря Господнього і більше не покидав його до кінця своїх днів.
Сам він розповідав, що мріяв стати священником у рідному селі, молитися, а у вільний час ловити рибу з вудкою.
Вдома, в селі, в родині Сабоданів, завжди теплилася лампада перед старовинним образом Тихвінської Божої Матері. Цікаво, згадував Владика, коли він приїхав в Одесу для вступу в семінарію, вийшовши з вагона на вокзалі, побачив сріблясті куполи собору і відразу направився туди. І яким було здивування, коли його зустрів у храмі саме образ Тихвінської Божої Матері. Він припав до нього з молитвою. Раптом його за плече хтось торкнув. Стояла жінка і сказала: «Я бачу, ти молишся, синку, і про щось просиш Царицю Небесну. Ось тобі її образок». І поклала в долоню юнака золотий образок Богоматері, і тут же пішла. «Дивно, – згадував Митрополит якось, – але моя архієрейська хіротонія відбулася саме в день святкування Тихвінської Ікони Божої Матері».
Коли він навчався в академії, а потім став викладачем Одеської семінарії, його мати раба Божа Феодосія Іванівна молила Бога про те, щоб він прийняв сан ієрея. Якось, поспішаючи на службу, вона почула жіночий голос: «Вже батюшка». Це сталося 14 червня 1962 року: митрополитом Херсонським і Одеським Борисом (Віком) він був рукоположений в ієрея. У 1965 році був призначений ректором Одеської Духовної Семінарії, а через рік призначений заступником начальника Руської Духовної місії в Єрусалимі.
23 червня 1966 року 30-річному архімандриту Володимиру було призначено бути єпископом Звенигородським з дорученням виконання обов'язків представника РПЦ при Всесвітній Раді Церков. З 20 березня 1969 року він єпископ Чернігівський і Ніжинський. З 16 липня 1982 року, після зведення в сан митрополита, очолює старовинну Ростовську кафедру РПЦ.
У 1992 році 27 травня Собором Архієреїв УПЦ в Харкові більшістю голосів (16 з 18) він був обраний Предстоятелем Української Православної Церкви, Митрополитом Київським і всієї України. І 22 роки, до смерті, ніс цей високий послух.
«Я прибув служити Богу, людям і незалежній Україні»
Під час обрання на Харківському соборі Митрополит Володимир, нічого не знаючи про Собор, перебував на богословській конференції у Фінляндії. 20 червня 1992 року Митрополит Володимир прибув до Києва. Свою першу проповідь Владика розпочав словами: «Я прибув на рідну землю служити Богу, людям і незалежній Україні».
Через кілька років він скаже: «Час дається Богом для духовного зростання і становлення. Земне життя – це початок Вічності. Тому ми повинні дорожити кожною його годиною». І він дорожив кожною годиною.
Починав день з ранкової молитви у своїй резиденції в Києво-Печерській лаврі. Після скромного сніданку йшов до робочого кабінету, і починався прийом відвідувачів. Часто він тривав до обіду, а іноді й до вечора. Як він при цьому встигав викроювати час на перегляд документації, на підписи різних документів – невідомо. Автору цих рядків доводилося бути його прессекретарем і редактором «Церковної Православної Газети».
Цікаво, що Блаженніший встигав ще й переглядати шпальти майбутнього примірника видання і бісерним почерком чорної чорнильної ручки вносити необхідні правки. Іноді він діставав з письмового столу якісь рукописні вірші своїх чад, якихось літніх дам, і просив їх розмістити в газеті під рубрикою «Творчість наших читачів». Я не знав тоді, що він дружить з однією європейською королевою, президентами деяких країн, не кажучи вже про Предстоятелів Помісних Православних Церков світу та релігійних діячів інших конфесій. Я знав, що він пише вірші, але на пропозицію розмістити їх відповідав відмовою, мовляв, не до цього зараз. А час був важкий, 1990-ті роки минулого століття...
Після обрання його Предстоятелем УПЦ у 1992 році він не міг потрапити на прийом до президента України Л.М. Кравчука. Той просто ігнорував його і всіляко підтримував розкольника Філарета (Денисенка). Правда, з часом Леонід Макарович визнав свою помилку. Згодом всі наступні кандидати в Президенти України прагнули потрапити до нього в Лавру на прийом...
Важкий хрест і молитва біля Престолу Божого
Втручання у відносини Церкви і держави почалося ще в далекому 1992 році. Кожен президент країни потроху вносив свою «лепту», порушуючи Конституцію України, в якій чітко прописано, що Церква відокремлена від держави (ст. 35). Крапку поставив передостанній президент Петро Порошенко, домігшись (або купивши в Стамбулі) якийсь Томос для новоствореної ПЦУ. Сьогоднішня влада всіляко просуває розкольників і вішає всілякі ярлики на канонічну Церкву під проводом Блаженнішого Митрополита Онуфрія.
По суті, цей період можна назвати новим гонінням на православ'я в країні.
Частина духовенства з архієреями перебувають «під слідством», хтось сидить у в'язниці, як митрополит Арсеній, а світова громадськість демократичної Європи та США просто закриває на це очі. На рейдерські захоплення храмів і монастирів, на побиття вірян і духовенства, на підтримку цього беззаконня і свавілля влади всіх рівнів і Верховної Ради.
Такий важкий Хрест передав своєму наступнику Митрополиту Онуфрію Блаженніший Митрополит Володимир, який все життя присвятив єдності Церкви та подоланню розколу. І Блаженніший Онуфрій з гідністю, молитвою та глибокою вірою в Бога несе цей Хрест випробувань. І ми віримо, що Блаженніший Володимир, 121-й митрополит Київський, біля Престолу Божого молиться за всіх нас, за подолання розколу, за торжество правди і справедливості, за мир в Україні та її процвітання. Нехай буде так за його святими молитвами.
