Розповіді про стародавню Церкву: апостоли, пророки та дидаскали
За перших часів у Церкві, крім єпископів і дияконів, існували й інші посади: апостоли, пророки та дидаскали. Що це були за люди і яке служіння виконували?
Апостол Павло у своїх посланнях згадує ці три церковні служіння:
• «А інших Бог поставив у Церкві, по-перше, Апостолами, по-друге, пророками, по-третє, учителями, а ще іншим дав сили чудодійні, а також дари зцілень, допомоги, управління, різні мови» (1 Кор. 12: 28).
• «І Він поставив одних Апостолами, інших – пророками, інших – Євангелістами, інших – пастирями і вчителями, для звершення святих, на діло служіння, для творення Тіла Христового...» (Еф. 4: 11, 12).
У Церкві наших днів таких служінь уже давно немає, тому нам не зовсім зрозуміло, що саме мав на увазі апостол Павло. З огляду на брак джерел з історії стародавньої Церкви, уявити собі цілком, що являли собою ці служіння, – завдання непросте. Крім згадок у Святому Письмі Нового Заповіту, ми можемо черпати інформацію з таких ранньохристиянських письмових пам'яток, як «Дідахе» або «Вчення 12 апостолів» (середина II ст.), Церковні канони (Canones ecclesiastici, кінець II ст.) та Постанови Апостольські, які, на думку церковних істориків, являють собою компіляцію різноманітних правил, що відносяться до II, III, IV і навіть початку V століття. Деякі відомості містяться також у Климентинах, творі II – початку III ст., який приписували раніше Клименту Римському, книзі «Пастир» Єрма (II ст.), у творіннях Ігнатія Богоносця і Діонісія Олександрійського. Також про це згадує церковний історик Євсевій Кесарійський (III-IV ст.).
Загальні зауваження про всі три служіння
Найголовніше – це те, що служіння апостолів, пророків і дидаскалів були харизматичні, а не ієрархічні, як у єпископів, дияконів і згодом пресвітерів. Тут слово «ієрархічні» вжите в тому сенсі, що якщо єпископів, дияконів і пресвітерів обирала громада, то апостолів, пророків і вчителів закликав на своє служіння Сам Бог. Це видно вже з процитованих уривків послань апостола Павла, де він каже: «інших Бог поставив у Церкві...».
В одному епізоді книги Діянь цей момент описано більш докладно: «В Антіохії, в тамтешній церкві, були деякі пророки і вчителі: Варнава, і Симеон, званий Нігер, і Луцій Кірінеянин, і Манаїл, вихованець Ірода четвероластника, і Савл. Коли вони служили Господу і постили, Дух Святий сказав: Відокремте Мені Варнаву і Савла на справу, до якої Я покликав їх. Тоді вони, звершивши піст і молитву і поклавши на них руки, відпустили їх. Ці, будучи послані Духом Святим, прийшли до Селевкії, а звідти відпливли до Кіпру, і, перебуваючи в Саламіні, проповідували слово Боже в синагогах іудейських, а Іоанна для служіння мали із собою» (Діян. 13: 1-5).
Як саме «Дух Святий сказав...», ми не знаємо, та й уявляти це собі немає потреби. Навпаки, є небезпека вдатися до порожнього фантазування. Але потрібно зазначити, що подібні дії Духа Святого були досить очевидні для перших християн. Також не зовсім зрозуміло: покладання рук із молитвою – це обряд поставлення на посаду чи просто опис конкретного випадку.
Наступним спільним моментом для всіх трьох служінь було те, що вони не прив'язувалися, як правило, до однієї громади. І апостоли, і пророки, і дидаскали (вчителі) переходили з міста в місто, сповіщаючи людям слово Боже або утверджуючи у вірі тих, хто вже прийняв це слово. Таке мандрівництво слугувало не тільки поширенню християнської віри, а й було чинником єдності Церкви. У I, II і наступних століттях не було звичної нам мобільності та миттєвості поширення інформації. Абсолютна більшість людей жила, ніколи не покидаючи свого міста чи селища. Інформація, яка до них доходила, поступала виключно під час безпосередніх розмов людей між собою. Також у ці часи ще не було звичних нам канонів, правил, молитов та інших загальнообов'язкових релігійних форм. Християнські громади були досить автономними й організовували своє молитовне та інше громадське життя самостійно.
Втім, не тільки у віровченні, а й у богослужбовому устрої, моральних принципах та інших основних моментах нової релігії ми бачимо достатню єдність. Це досягалося головним чином завдяки діяльності мандрівних апостолів, пророків і вчителів, які пов'язували громади між собою, викладаючи їм одне й те саме усне християнське вчення, що буде записане і формалізоване в наступні часи.
Апостоли
Суть цього служіння ми бачимо на прикладі 12 апостолів і 70, покликаних Самим Христом. Вони були мандрівними проповідниками, які сповіщали людям Євангеліє, Добру Звістку. Продовжувачами цієї справи стали їхні послідовники, яких також називали апостолами. Євсевій Кесарійський пише про це: «Поклавши основи віри в якихось чужих країнах і поставивши там пастирями інших, з дорученням обробляти там новопосадження, самі вони, супроводжувані Божественною благодаттю, відходили в інші землі і до інших народів».
Причому вимога до того, щоб не затримуватися надовго в одному місці, була досить жорсткою. Ось одна з вимог до апостолів згідно з «Дідахе»: «Він не повинен залишатися у вас більше одного дня, а якщо потрібно, то й два дні». Однак об'єктивно за такий короткий термін майже неможливо викласти людям навіть основи нового віровчення, переконати їх в істинності проповіді. Можливо, ми чогось не до кінця розуміємо, а можливо, харизматичність проповіді апостолів була настільки переконливою (а тим паче, якщо її підтверджували чудеса та зцілення), що одного-двох днів якраз і вистачало, щоб посіяти насіння віри Христової. У будь-якому разі, завданням апостолів було дати ніби початковий імпульс створенню християнської громади, який потім підхоплювали інші церковні діячі: пророки і дидаскали.
Ще однією характерною рисою апостолів була їхня абсолютна нестяжательность і безкорисливість. Вони не мали приймати за своє служіння жодної плати. «Апостол, який вирушає в дорогу (тобто після перебування в будь-якій громаді. – Ред.), не повинен нічого брати, окрім хліба, скільки потрібно до подальшої ночівлі, але якщо він зажадає грошей, то він псевдопророк» («Дідахе»).
Часто люди, які здійснювали апостольське служіння, роздавали перед цим усе своє майно. Так Євсевій Кесарійський пише: «Багато було тоді славних мужів, які перебували в першому порядку наступників апостольських. Як богонатхненні учні таких попередників, вони продовжували будувати церкви на засадах, покладених усюди апостолами: більше і більше поширювали проповідь і сіяли спасенне насіння Небесного Царства на просторі всесвіту. Багато хто з них у той час, дією Божественного слова сильно захоплені до любомудрості, спершу виконували спасительну заповідь, тобто розподіляли свої статки бідним, а потім здійснювали подорожі та звершували справу благовістя, ревно сповіщаючи Христа людям, які зовсім ще не чули слова віри».
Авторитет апостолів стояв у Церкві дуже високо: «Кожного апостола, що приходить до вас, приймайте, як Господа», – йдеться в «Дідахе». Служіння апостолів тривало приблизно до кінця II ст. Але вже з середини цього століття воно починає занепадати. З'являється багато лжеапостолів, які намагалися просто заробити грошей і слави. Проти них і спрямована вищевказана вимога «Дідахе».
Пророки
Це, ймовірно, найважча для нашого розуміння категорія церковних діячів. Про пророчий дар ідеться у Святому Письмі. У книзі Діянь згадується певний пророк Агав. «У ті дні прийшли з Єрусалима в Антіохію пророки. І один із них, на ім'я Агав, вставши, провістив Духом, що в усьому всесвіті буде великий голод, який і був за кесаря Клавдія» (Діян. 11: 27, 28).
Далі той самий пророк предрік кайдани апостола Павла: «Тим часом, як ми перебували в них багато днів, прийшов з Іудеї пророк, на ім'я Агав, і, увійшовши до нас, взяв павлів пояс, і, зв'язавши собі руки й ноги, промовив: так говорить Дух Святий, що чоловіка, чий це пояс, так зв'яжуть у Єрусалимі іудеї та й віддадуть до рук язичників» (Діян. 21: 10, 11). Також ідеться про пророків-жінок: «А наступного дня Павло і ми, що були з ним, вийшовши, прийшли до Кесарії, і, увійшовши до дому Пилипа благовісника, одного з семи дияконів, залишилися в нього. У нього були чотири доньки-дівиці, що пророкують» (Діян. 21: 8, 9).
Головною їхньою відмінністю від апостолів було те, що вони мали особливе дарування «говорити в Дусі». Можливо, однією з форм цього були так звані глосолалії, коли мовлення людини складалося з незв'язних слів чи навіть звуків, що потребувало подальшого пояснення. Утім, апостол Павло розділяє дар пророцтва і дар говоріння язиками: «Хто розмовляє незнайомою мовою, той повчає себе, а хто пророкує, той повчає церкву. Бажаю, щоб ви всі говорили язиками; але краще, щоб ви пророкували; бо той, хто пророкує, є кращим за того, хто говорить язиками, хіба що він до того ж буде і пояснювати, щоб церква отримала повчання» (1 Кор. 14: 4, 5).
Отже, основною формою пророкування було звернення до віруючих цілком зрозумілою мовою. Тут же апостол Павло говорить і про головне завдання пророків: повчати Церкву. Тобто пророки не проповідували віру іудеям або язичникам, як апостоли, а стверджували у вірі та благочесті християн, які вже увірували. Причому це було не систематичним викладом вчення, а промовою, яку пророки виголошували під безпосереднім впливом Святого Духа, в якомусь екстазі або нестямі. Звичайно, ці терміни часто використовуються для характеристики стану прелесті та різних видів одержимості, але їх застосовували в стародавніх джерелах і по відношенню до благодатних станів.
Очевидно, пророки виконували в громадах і деякі богослужбові функції, а можливо, навіть і очолювали євхаристійні зібрання. Так, «Дідахе» говорить, що «пророки суть ваші архієреї», а також: «пророкам дозволяйте говорити подяки (εύχαριστειν), скільки вони хочуть». При цьому ніде не згадується, що пророки виконували якісь організаційні або адміністративні функції.
Від пророків не вимагалося постійно мандрувати, хоча така форма служіння малася на увазі. Мабуть, більшість пророків залишалися жити в громадах більш-менш тривалий час, а потім переходили на інше місце. При цьому громада була зобов'язана забезпечувати пророка всім необхідним у матеріальному плані. За словами «Дідахе», йому віддавали початки не тільки «від плодів земних, а й початки від точила (вина. – Ред.) і гумна, а також волів і овець, від усякої їжі, що готується, також частина від кожного глечика з вином і єлеєм, а також відома частка грошей і матерії, з якої шиють вбрання; від усього слід було приділяти». Цікаво, що «Дідахе» говорить, що якщо в громаді немає пророка, то все це слід віддавати бідним.
Такий стан речей призвів до того, що з часом пророки почали зловживати довірою християн і використовувати своє становище для безбідного життя. Ймовірно, це й призвело до того, що інститут пророків зникає навіть дещо раніше, ніж інститут апостолів. «Дідахе» наводить перелік умов, як можна відрізнити лжепророка:
· якщо, «говорячи в Дусі», він вимагатиме, щоб віряни влаштували трапезу або агапу для бідних, і сам почне насичуватися від неї;
· якщо він в ім'я свого пророчого звання зажадає від вірян собі грошей або чого-небудь ще (тобто понад те, що йому належить);
· якщо він почне вчити чогось такого, чого сам він у своєму житті не дотримується.
А «Пастир» Єрма дає досить докладний опис зловживань пророчим даром (або його імітацією). Він каже, що пророки стали проводити життя «в розкоші і задоволеннях»; брали гроші за своє пророкування; стали «нахабні і балакучі»; подібно до оракулів, «пророкували» на замовлення, тобто давали відповіді на приватні питання різним особам і так далі. Пізніше другого століття відомостей про існування пророків уже не зустрічається.
Дидаскали (вчителі)
Якщо апостоли не мали проповідувати в одному й тому самому місці понад два дні, а пророки могли залишатися на значно триваліший час, то вчителі, як правило, затримувалися в громаді ще надовше. Однак і ці останні належали до категорії мандрівних осіб. «Дідахе», перераховуючи всі три служіння, відносить до всіх їхні слова: «коли хто, прийшовши, вчитиме». Їхній авторитет стояв нижче за апостолів і пророків, але також був дуже і дуже високим. Деякі джерела ставлять їх вище за єпископів. Єрм у книзі «Пастир» пише, що вчителі, які свято і чисто вчили слову Божому і не ухилялися від поганих бажань, стануть перебувати в майбутньому житті разом з ангелами.
Харизматичний характер їхнього служіння, мабуть, відрізнявся від пророків тим, що пророки діяли під безпосереднім, сильним і, ймовірно, видимим впливом Святого Духа, а дидаскали навчали вірян у більш інтелектуальній формі, викладаючи їм систематичний (умовно) виклад християнської віри. Поклик Святого Духа на це служіння був у більш загальній формі, можливо, просто як тяжіння до нього.
Наприклад, сьогодні якась молода людина може мати бажання чернечого життя, але водночас вона ухвалює рішення з огляду на багато інших життєвих обставин. Апостол Іаков у своєму посланні каже: «Браття мої, не багато хто робіться вчителями, знаючи, що ми піддамося більшому осуду» (Іак. 3: 1). З цих слів випливає, що рішення стати дидаскалом приймала сама людина. Вона могла відмовитися, і це не викликало б жодного осуду в її бік. Крім того, апостол Іакв закликає бути обережним при обранні цього відповідального виду служіння.
Вчителі також могли розраховувати на матеріальне утримання від громади, однак «Дідахе» не вказує, як у випадку з пророками, що саме має громада жертвувати на його утримання. Просто говориться, що «істинний учитель, як і всякий трудящий, гідний свого прожитку».
Інститут дидаскалів проіснував трохи довше за апостолів і пророків. Останні згадки про нього належать до другої половини III ст. Цей інститут також зазнав різних зловживань. Оріген (III ст.) пише як про «вчителів Церкви», які в Олександрії «мудро виконували посаду вчителя», так і про тих, хто не відповідав цьому. У творі «Про дівоцтво», який дійшов до нас за авторством Климента Римського, але написаний на початку III ст., зустрічаємо таку характеристику: «Дидаскали хочуть бути й виявляти себе красномовцями. Та побоїмося того суду, який загрожує (таким) дидаскалам. Тяжкому осуду підлягатимуть ті вчителі, які проповідують, а не роблять».
Післямова
Апостоли, пророки і дидаскали в ранній період становлення Церкви взяли на себе місію звіщати слово Боже всім народам. Вони переходили з міста в місто, несучи людям звістку про воскреслого Спасителя світу або утверджуючи християн у вірі та благочесті. Усі три служіння, кожне у своїй формі, здійснювалися безпосередньою дією Святого Духа, Який і закликав їх на служіння, і зміцнював у ньому, і сприяв успіху проповіді.
Більшість істориків пов'язують відносно швидке зникнення цих видів служіння з різного роду зловживаннями. Імовірно, це не зовсім так, адже з боку єпископів і священників подібні зловживання в окремі періоди церковної історії стають масовими, проте ж самі ці служіння не зникають.
Можна припустити, що з часом їхні функції починають більш ефективно виконувати інші діячі: єпископи, пресвітери та диякони, чому сприяють змінені обставини (здебільшого внутрішні), в яких жила Церква.
Наступна публікація буде присвячена становищу єпископів і дияконів у Церкві перших століть.
