Притча: німа церква

Давним-давно жив один святий старець, який багато молився і часто журився за гріхи людські. І дивним йому здавалося, чому це так буває, що люди до церкви ходять, Богу моляться, а живуть так само погано, гріха не убуває. «Господи, − думав він, − невже не прислухаєшся до наших молитов? Ось люди постійно моляться, щоб жити їм у мирі та покаянні, і ніяк не можуть. Невже суєтна їхня молитва?»

Одного разу з цими думками він поринув у сон. І здавалося йому, ніби світлий ангел, обійнявши крилом, підняв його високо-високо над землею. У міру того, як піднімалися вони вище і вище, все слабше і слабше ставали звуки, що долинали з поверхні землі. Не чутно було більше людських голосів, затихли пісні, крики, весь шум метушливого мирського життя. Лише часом долітали звідкись гармонійні ніжні звуки, як звуки далекої лютні.

− Що це? − спитав старець.

− Це святі молитви, − відповів ангел, − тільки вони чуються тут.

− Але чому вони так слабко звучать? Чому так мало цих звуків? Адже зараз увесь народ молиться у храмі?

Ангел глянув на нього, і скорботне було його обличчя.

− Ти хочеш знати? Дивись.

Далеко внизу виднівся великий храм. Чудовою силою розкрилися його склепіння, і старець міг бачити все, що робилося всередині. Храм увесь був сповнений народу. На клиросі було видно великий хор. Священник у повному убранні стояв у вівтарі. Ішла служба. Яка служба, сказати було неможливо, бо жодного звуку не було чути. Видно було, як дячок, що стояв на лівому клиросі, щось читав швидко-швидко, шльопаючи і перебираючи губами, але слова туди, вгору, не долітали. На амвон повільно вийшов величезного зросту диякон, плавним жестом поправив своє пишне волосся, потім підняв орар, широко розкрив рота, і… ні звуку! На клиросі регент роздавав ноти: хор готувався співати. «Хор-то, мабуть, почую», − подумав старець. Регент стукнув камертоном по коліну, підніс його до вуха, витяг руки і дав знак починати, але, як і раніше, панувала цілковита тиша.

«Що ж це таке?», − подумав старець. Він перевів очі на тих, хто молиться. Їх було дуже багато, різного віку та становища: чоловіки та жінки, старі та діти, купці та прості селяни. Всі вони хрестилися, кланялися, багато хто щось шепотів, але нічого не чути. Уся церква була німа.

− Чому це? − спитав старець.

− Спустимося, і ти побачиш і зрозумієш, − сказав ангел.

Вони повільно, ніким не видимі, спустилися до самого храму. Ошатно одягнена жінка стояла попереду всього натовпу і, мабуть, старанно молилася. Ангел наблизився до неї і тихо торкнувся рукою. І раптом старець побачив її серце і зрозумів її думки.

«Ах, ця гидка поштмейстерка! − думала вона. − Знову в новому капелюсі! Чоловік − п'яниця, діти − обірванці, а вона форсить!.. Бач, випнулась!..»

Поруч стояв купець у гарній сукняній піддівці і задумливо дивився на іконостас. Ангел торкнувся його грудей, і перед старцем зараз же відкрилися його приховані думки: «…Яка досада! Продешевив… Товару такого тепер не купиш! Не інакше як тисячу втратив, а може, й півтори...».

Далі виднівся молодий селянський хлопець. Він майже не молився, а весь час дивився ліворуч, де стояли жінки, червонів і переступав з ноги на ногу. Ангел доторкнувся до нього, і старець прочитав у його серці: «Ех, і гарна Дуняша!.. Всім взяла: і обличчям, і звичкою, і роботою… От би таку дружину! Піде чи ні?».

І багатьох торкався Ангел, і у всіх були подібні думки, порожні, пусті, життєві. Перед Богом стояли, але про Бога не думали. Тільки вдавали, що молилися.

− Тепер ти розумієш? − спитав Ангел. − Такі молитви до нас не доходять. Тому і здається, що всі вони точно німі.

Цієї хвилини раптом боязкий дитячий голосок виразно промовив:

− Господи! Ти добрий і милостивий... Врятуй, помилуй, зціли бідну маму!

У куточку навколішки, притулившись до стіни, стояв маленький хлопчик. В його очах блищали сльози. Він молився за свою хвору маму. Ангел торкнувся його грудей, і старець побачив дитяче серце. Там були скорбота та любов.

− Ось молитви, які в нас чути! − сказав ангел.