Хресний шлях преподобносповідниці Параскеви (Матієшиної)
Сьогоднішня наша розповідь про одну святу, яку мало хто знає й пам'ятає. Приклад її життя – це виклик сучасній людині, нашому вічному ремствуванню й невдоволенню.
Коли дізнаєшся про життя таких людей, як черниця Параскева, стає соромно й боляче за самого себе. Соромно за свої страхи й боляче від тієї величезної різниці, яка існує між нами й святими сповідниками, які жили на цій же землі зовсім недавно.
Преподобносповідниця Параскева, наша землячка, яка народилася в селі Піщане Кам'янець-Подільського повіту 28 жовтня 1888 року. Нині цього села вже немає на карті, а колись це було досить велике поселення. Сім'я, в якій народилася дівчинка, виділялася глибокою вірою і побожністю.
Вже в ті роки дух невдоволення, нарікання, маловір'я став вкорінюватися навіть у колись благочестивих сім'ях. Коли в 1904 році уряд Росії скасував обов'язкову заборону на роботу в церковні свята, стало видно, що багато людей байдужі до віри своїх предків. Сім'я ж Параскеви була зовсім іншою. Матушка згадувала про те, що вечорами вони не знали іншого заняття, як читання Святого Письма і житій святих. Ця традиція в їхній родині була заведена задовго до її народження.
У зовсім ніжному віці Параскева пережила особливий досвід духовного життя. У три роки батьки стали її привчати до суворого посту. Але маленька дівчинка не могла зрозуміти, навіщо вона повинна відмовлятися від улюбленого нею молока, і стала вередувати. А після сильно захворіла. Будучи малолітньою дитиною, вона відчула зв'язок між хворобою і її небажанням дотримуватися посту. Параскева зрозуміла, що пост – це серйозно. Тоді вона дала обіцянку Богу ніколи постом не пити молока. І за кілька днів поправилася і стала здорова.
«Підросте – передумає», – говорила бабуся. Однак, Параскева не передумала.
Параскеві не було ще й шести років, як вона полюбила церковний спів. Дуже складний постовий алілуарій, який вона почула в церкві, зворушив її до сліз. Прийшовши додому, дівчинка в точності повторила цей спів для своєї мами. Рідний дід вивчив її грамоті по Біблії. Усе життя читання Святого Письма приносило їй особливу радість і втіху. Найулюбленішими книгами матінки були Євангеліє від Іоанна і послання апостолів.
Коли їй виповнилося вісім років, померла мати, за нею дідусь і молодша сестра. Зовсім ще дитиною Параскева вступила в доросле життя, ставши господинею в будинку і першою помічницею батька. Будучи дорослою, вона часто згадувала, як, йдучи на роботу, вона співала з батьком Псалми. Читаючи ці спогади, розумієш, як же далеко ми пішли від того сімейного родового благочестя, яким жили здавна люди святої Русі.
Дуже рано у Параскеви з'явилося бажання піти в монастир, але бабуся не ставилася до цього наміру внучки серйозно, вважаючи, що це просто дитяче захоплення. «Підросте – передумає», – говорила вона. Однак, Параскева не передумала. Коли до неї став свататися хороший хлопець, дівчина пояснила йому, що заміж не піде, тому що збирається піти в монастир. Але пояснила це таким чином, що молодий чоловік теж вирішив стати ченцем і поїхав з цією метою на Афон.
Бабуся лякала внучку труднощами чернечого життя, але та замість того, щоб злякатися, ще суворіше дотримувалася постів і вправлялася в утриманні. Юна подвижниця навіть вкладала в своє взуття тріски, щоб привчитися терпіти біль. Бачачи все це, бабуся зрозуміла, що наміри у внучки дійсно серйозні й благословила її піти в монастир.
Дізнавшись адресу монастиря, куди приймали без внесення грошового вкладу, Параскева написала туди лист і отримала згоду. Це сталося в 1907 році.
Майже без грошей, у легкому одязі, впроголодь дісталася Параскева до Спасо-Преображенського монастиря, розташованого в 25 верстах від Гродно.
Ще до вступу в монастир, дівчина молилася і просила Бога вказати обитель, куди їй треба було піти. Одного разу уві сні вона побачила ікону Божої Матері, сяючу сліпучим світлом, що стоїть на солеї і оточена синьою стрічкою, на якій був напис «У цьому монастирі ти будеш жити». Але це був не той монастир, в який вона прибула. Тільки через кілька років, будучи в паломництві в Турковицькому монастирі Варшавсько-Холмської єпархії, вона впізнала те місце, яке їй було показано уві сні. Так в 1912 році Параскева стає насельницею цієї обителі.
Тим часом Перша світова війна набирала хід. У 1914 році при занятті німцями Польщі, монастир евакуювали в Москву, а потім у Дмитрів. З приходом до влади більшовиків монастир закрили зовсім і Параскева стала прислужувати в місцевому Казанському храмі.
Якось один побожний чоловік попросив матінку навчити її дочку церковному співу. До його прохання долучилися й інші охочі. Так чисельність хору Казанського храму досягла 60 осіб. Але це вже був не просто хор, а справжня громада, яку духовно окормляла матінка Параскева. Її керівництво було суворим, вимогливим, стягуючим, але любила вона своїх сестер так, як ніби це були її власні діти.
«Радію й дякую Богові за те, що Він послав мені такого авву»
У 1920 році відбулася важлива зустріч Параскеви з її майбутнім духівником єпископом Серафимом (Звездинським). Вона стала духовною дочкою владики, і до кінця життя згадувала його настанови, як найцінніші перлини духовного досвіду.
«Радію і дякую Богові за те, що він послав мені такого авву», – писала матінка у своїх спогадах. «Я з багатьма сльозами і вдячним серцем лобзаю стопи мого мудрого старця, який розпинає й умертвляє стару людину, що живе в мені. Він скинув моє самолюбство, саможаління, мою самоцінність, розбив всіх тих бездушних ідолів, які стояли на шляху мого спасіння».
Єпископ Серафим в 1921 році постриг Параскеву в рясофор, не змінивши її імені, і визначив у Свято-Влахернський монастир. Але незабаром на ім'я владики надійшло прохання парафіян Казанської церкви повернути черницю Параскеву назад у собор для продовження навчання церковному співу. 27 листопада 1921 року матінка була присвячена владикою за древнім чином у дияконису на вівтарне служіння. З цього часу вона стала прислужувати в Казанській церкві. Поруч з храмом жив і владика Серафим, який любив молитися в цьому соборі.
«Мир, радість, спокійна совість, звільнення від полону гріха, просвітлення розуму і серця, зміна у всій істоті», – так говорила черниця Параскева про плоди слухняності.
У 1924 році матінку викликали в місцеве ОГПУ й наказали припинити займатися церковним хором. З тих пір вона вже не могла відкрито керувати співом, але вона продовжувала здійснювати духовне керівництво своїми підопічними. Чистота життя і духовне тремтіння приводили її душу в стан споглядань і одкровень божественних Таїн.
Владика Серафим благословив матінку в ніч згадки спасительних страждань Христа читати 150 разів молитву «Отче наш». У Велику П'ятницю 20 квітня 1929 року вона всю ніч провела в молитві, вичитуючи ще раз всю службу з роздумом, а потім правило, призначене владикою. І тоді до неї прийшло якесь особливе сердечне розуміння того, що її вічне життя «куплене великою Ціною, що всі її члени назнаменовані печаткою страждань Христа».
27 травня 1931 року інокиня Параскева була заарештована. Звинувачення були стандартні – «антидержавна діяльність, контрреволюційна пропаганда». Через місяць її відправляють на заслання в Казахстан. Перед від'їздом матінка сподобилася бачення святих апостолів Петра і Павла, які благословили її.
Черницю привезли в Алма-Ату, а потім визначили на роботу в одній із заміських артілей, що складалися із засланців. Робочі полюбили матінку за її доброту й чуйність і називали її сестрою. Життя її там було важким. Харчуватися доводилося буряком, зрідка коржі з борошна власного помелу, яку засланці виготовляли з колосків, знайдених на полі після збору врожаю.
Апостол Петро пообіцяв їй одужання і, показавши ключі, сказав, що ними вона ще буде відкривати двері храму в Підлипіччі.
Здоров'я матінки стало погіршуватися. Там же, в Алма-Аті, їй пощастило востаннє зустрітися зі своїм старцем, владикою Серафимом, який прямував до свого місця ув'язнення. Пізніше черницю Параскеву перевели в Барабинськ.
Заслання закінчилося в 1935 році і матінка, хвора й квола, перебралася в свій рідний Димитрів, де жили її духовні чада. Тут же її застала Велика Вітчизняна війна й пов'язаний з нею голод. У черниці Параскеви почався абсцес легенів, вона тяжко страждала. Ліки не допомагали й вона вже зібралася вмирати. Але одного разу вночі їй знову явилися апостоли Петро й Павло. Апостол Петро пообіцяв їй одужання і, показавши ключі, сказав, що ними вона ще буде відкривати двері храму в Підлипіччі.
На диво духовних чад, матінка поправилася. Сталося так, як їй і було показано в баченні. Через час знову відкрився Казанський храм у с. Підлипіччя, і вона знову стала керувати хором. У цей час до неї потягнулося багато душ, які шукали Бога, страждали й шукали розради. Інокиня Параскева стала для них старицею, яка зміцнювала, втішала, давала надію і віру в Бога.
Через деякий час підірване здоров'я матінки дало про себе знати. Відновився абсцес легень, до нього додався артрит і фурункульоз. Втративши квартиру в місті, матінка переїхала в село Бирлово. Вона потребувала догляду, але допомогти їй було нікому. Трохи пізніше з нею трапився параліч, і вона стала абсолютно безпорадною. Страждання матінки були дуже важкі, особливо від наривів і пролежнів. Вона мовчки терпіла і за все дякувала Богу.
Померла черниця Параскева в день свята Введення в храм Пресвятої Богородиці 4 грудня 1953 року і була похована на кладовищі міста Димитрова. 11 вересня 2001 року були знайдені її святі мощі і перенесені в Спасо-Влахернський монастир, в якому вона і починала свій чернечий шлях.
Свята сповіднице Параскево, моли Бога за нас.
