Головний алгоритм шляху святості
Смерть, «останній ворог», відтепер постає як тріумф Божественної любові, як вступ до Царства життя.
Після свята П'ятидесятниці, коли Дух Святий зійшов на апостолів, ми відзначаємо пам'ять всіх святих, тобто людей, які втілили в собі дію Духа Святого, тих, хто став для нас зразками для наслідування, певними еталонами богоподібності.
Кожен з них прожив своє, ні на чиє не схоже, життя і реалізував тільки йому даний від Бога потенціал святості. Але давайте поставимо питання: а чи є якийсь спільний знаменник, що об'єднує всіх без винятку святих? Для відповіді на це питання нам перш за все потрібно звернутися до Христології, тому що втілений Син Божий є для нас ідеалом того, якою має бути людина в задумі Божому про неї.
Як ми знаємо з Біблії, перші люди, порушивши заповідь, обрали автономний спосіб існування. Вони думали, що їхні власні природні енергії будуть достатніми для вічного існування в тварному світі. Але коли виявилося, що диявольські лестощі були лише підлим обманом, у світ уже увійшов гріх, а разом з ним і смерть. Відтоді життєвий шлях кожної людини, народженої на землі, закінчується смертю, коли її життєві сили згасають і тіло, створене з землі, йде туди, звідки воно і було взяте.
Однак Бог створив людину не тільки з землі. Він вдихнув у неї Своє дихання, давши їй Свою подобу. Це і є те безсмертне начало, яке підноситься над нашою тварною природою. Завдяки йому до гріхопадіння люди могли жити не тільки так, як живуть і всі інші Божі створіння, – у них була можливість знайти такий спосіб реалізації свого життя, який можна було б назвати Божественним. Для цього їм належало перерости залежність від власної тварної природи, поступово огортаючись у нетварні Божественні енергії. Тоді життя всього людства могло б стати подобою життя Святої Трійці. Люди, маючи загальну для всіх природу, отримали б єдність у Бозі один з одним, живучи в любові й злагоді. Їхнє вічне життя було б наслідком обóження, тобто причетності до життєвої енергії Святої Трійці. На жаль, люди обрали інший шлях і виправити цю помилку вже не могли.
Її виправив Новий Адам, Сам Бог, що став людиною. Для цього Він переступив межі Своєї власної природи. Не підпорядкований жодній сутнісній або природній необхідності, Бог має можливість іпостазувати у Своїй особі не тільки власне буття, але й буття людське. Кенозис Божественного Логосу полягає в тому, що Він спускається до нашої природи, тобто принижується до природи нижчої, якою раніше не володів. Творець світу починає існувати за образом власного творіння. Вічне входить у потік часу, нескінченне стає кінцевим, вічне обертається в Немовля, безтілесне набуває обмеженої тілесної індивідуальності. Будучи істинним Богом, Друге Лице Трійці стає істинною людиною.
Перша людина відмовилася від можливості реалізувати своє буття за образом Трійці. Замість того, щоб жити в самовідреченні заради любові до Бога і Його творіння, перші люди спрямували вольову енергію своєї природи шляхом смерті. Христос, Новий Адам, вчинив прямо протилежно. Він вільно підкорив людську волю волі Божественній, що проявляється в послуху Небесному Отцю в самовіддачі любові.
Це і є головний напрямок, за яким має слідувати наша людська воля.
Головна проблема багатьох людей – та, що ми весь час опираємося волі Божій, що веде нас до спасіння. Ми не хочемо приймати дану нам від Бога долю або, інакше кажучи, нести свій хрест.
У нас немає того смирення, яке було у Спасителя, немає послуху волі Божій. Ми хочемо, щоб наше життя складалося так, як би ми цього хотіли, так, як ми це бачимо і розуміємо. Чимало наших молитов саме про це. Ми просимо Бога змінити Його волю і зробити так, як ми Його про це просимо. А наші бажання – вони відомі: ми хочемо вести життя тихе, мирне, спокійне, безхмарне, маючи все необхідне для щастя, радості і достатку. Це те, що людина може отримати як дар Божий у Царстві Небесному. Але тут, на землі, у нас не буття, а тимчасове проживання. Тут праця заради досягнення щастя, в якому хоче жити кожна нормальна людина. Тут хрест і подвиг заради спасіння душі.
Звичайно, хрест не несе в собі ніяких приємних відчуттів. Христос не виражав ніякого захоплення і радості від того, що Йому доведеться пережити заради спасіння людей. Душа Спасителя томилася і тужила в Гефсиманському саду. З Його чола капав піт у вигляді кривавих крапель, тобто на чолі Христа від внутрішнього нервового напруження навіть лопалися підшкірні капіляри. Він молив Небесного Отця, щоб ця чаша страждань пройшла повз Нього. Проте, знаючи весь жах, крізь який Йому доведеться пройти, Христос підпорядковує Свою людську волю волі Божественній і добровільно бере чашу страждань і скорбот. «Нехай буде воля Твоя», – каже Він як людина, від імені кожного з нас. І приносить Себе в жертву за все людство.
Для нас це також приклад вузького, тернистого, але єдиного шляху, який веде наші душі в Царство Боже. Це і є шлях всіх святих. Вони несли те, що було передбачено їм від Бога, і нерідко з любові до Нього самі збільшували тяжкість свого хреста – з радістю, без жодного страху і зневіри.
Головним наслідком гріхопадіння стала смерть. Всю історію людства, аж до пришестя Христа, вона звучала, як останній пекельний акорд, як апофеоз торжества руйнування, яке гріх здійснив всередині нашої людської природи. Смерть кожної окремої людини є неминучою розплатою за екзистенційну автономію, за життя у відриві від Божественних енергій. Але саме смерть Христа стала головним і вирішальним актом перемоги над нашою смертю. «Як смерть через людину, так через людину і воскресіння мертвих. Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть» (1 Кор. 15: 21, 22).
Що означає Воскресіння Христове для кожної окремо взятої людини? Те, що покорою Отчій волі «навіть до смерті» Христос привів людську природу до відмови від претензій на екзистенційну самодостатність, перетворивши природне буття на співпричетність Божественній любові і вільне підпорядкування Його волі. Після Воскресіння Христа наша природа, маючи джерелом свого існування єднання з Богом, більше не вмирає. Незважаючи на свою тварність, вона отримала можливість жити за образом нетварного буття. Воскресле тіло Христове, а значить і наше з вами майбутнє тіло, є тіло матеріальне, тварне за природою, але воно існує за образом нетварного, тобто вільне від будь-якого підпорядкування природній необхідності.
Які з цього випливають практичні висновки? Єдиний шлях спасіння – це співсмерть, або співрозп'яття, із Христом. У цьому і полягає сенс слів Спасителя: «Якщо хто хоче йти за Мною, відкинь себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною. Бо хто хоче душу (життя) своє зберегти, той втратить її; а хто втратить душу (життя) своє заради Мене, той збереже її» (Лк. 9: 23, 24).
Завдяки смерті і Воскресінню Христа Божественна любов приймає смерть кожної людини так само, як вона прийняла жертву Сина Божого – як відмову людини від опору Божеству і як її згоду на возз'єднання з Богом. В особі воскреслого і в плоті вознесеного на Небеса Сина Божого Бог Отець сприймає всяку людську плоть, яка залишає претензії на незалежність існування. Бог з'єднується з кожною людиною і оживляє її. Смерть, «останній ворог» (1 Кор. 15: 26), відтепер постає як тріумф Божественної любові, як вступ до Царства життя. Тому апостол Павло і пише до Коринфян: «Бо знаємо, що коли земний наш дім, ця хатина, зруйнується, ми маємо від Бога житло на небесах, дім нерукотворний, вічний... Знаємо, що, оселяючись у тілі, ми усунені від Господа... то бажаємо краще вийти з тіла і оселитися у Господа» (2 Кор. 5: 1, 6, 8).
Але і до настання біологічної смерті будь-яка добровільна відмова людини від своєї автономії і незалежності від Бога є повторенням і наслідуванням розіп'ятого Сина Божого. Це і є шлях святості. Тіло, в якому ми живемо, не перестає черпати своє буття і життя у власних біологічних функціях. А завдяки єднанню у Христі Божественної і людської природи ми отримали можливість стати причетними до життя Святої Трійці.
В особі Спасителя наша людська природа вступає у відносини з Богом, аналогічні відносинам між Отцем і Сином. Батьківська любов до Сина – це не суб'єктивне переживання, а життєдайна енергія, в якій черпає своє буття все, що існує. Таким чином, наша людська особистість з'єднується з потоком життя, що пронизує нашу природу завдяки її іпостасному єднанню з Божеством в особі Христа. Відбувається це тоді, коли наша індивідуальна людська плоть вимушено (з настанням смерті) або добровільно (в аскетичній практиці або мучеництві) відмовляється від наполегливого прагнення до автономії і самодостатності.
Як Божественна любов створила Словом все, що існує у світі, так цим же Словом, але вже втіленим на землі, та ж любов оновлює все тварне буття, роблячи його нетлінним, вічним і безсмертним.
