Богослов'я Любові та богослов'я мертвої букви
Пам'яті апостола і євангелиста Іоанна Богослова.
Першим істинним богословом в Православній Церкві вважається апостол Іоанн. Простий рибалка, який не навчався ні книжній, ні світській мудрості. Якби звання «богослова» видавали сучасні вчені-академісти, то вони б, безсумнівно, пальму першості віддали апостолу Павлу. Там для цього є всі підстави – ученість, освіченість, знання, вміння, навички. Але в церковній історії вийшло інакше. Може бути, тому що дорогою до богопізнання є любов, а не книжна мудрість.
Книжна мудрість народжує не богослов'я, а релігію, яка нерідко приводить людину не до любові, а до звеличення над іншими, не до смирення, а до думки про себе. Богослов'я йде дорогою скорботи, несучи на собі рани Христові. В ньому немає нічого, крім любові. У злобі та ненависті проявляється брехня, а в любові пізнається істина. Книжкові знання не відповідають на питання про Бога, вони їх лише множать. Людина, яка має високу думку про свої знання, буде вчити одних, шукати недоліки у інших, обличати третіх. Богослов же все, що відбувається, буде використовувати для пізнання свого безсмертного духа.
Все в цьому світі стане «вчора». Тільки ти і Бог завжди будуть «зараз».
Все знаходиться в руках Божих, а не в наших. Богослов той, хто все своє життя і надію віддає в руки Божі. Для того, щоб стати богословом, людина повинна подолати свої страждання Христовою любов'ю. Вона не відрікається від волі Божої, навіть якщо вона йде всупереч своїй власній волі. Богослов йде до Бога доти, поки в нього є сили і поки він може йти. А коли його сили закінчуються, вже Сам Бог веде його в Своє Царство.
Один монах розповідав учням про якогось старця, якого шанували як богослова. Цей старець весь час повторював: «Я знаю все, що є в моїй Біблії». І всі шанобливо схиляли голови, шепочучи один одному, що подібні знавці Святого Письма стали дуже рідкісні. І повага, і пошана від оточуючих до старого монаха зростали з кожним днем. Одного разу хтось із молодих монахів, почувши знову ці слова, наважився поставити питання старцю: «Добре, отче, так скажіть же нам усім, що є у вашій Біблії?» Старий монах поважно відкинувся на спинку крісла і промовив: «В моїй Біблії знаходиться фотографія мого покійного старця і кілька листів від нього, коли я був ще зовсім молодим монахом, з яких знаю кожен рядок».
Книжник знає все, що є в його Біблії. Знає свої думки, свої міркування, свої доводи і висновки. Він сперечається з тими, хто з ним не згоден, ображається на тих, хто його критикує. Він вірить у свою Біблію і бореться за цю віру з іншими людьми.
Богослов не сперечається і не ображається. Він точно знає, що у Бога все зважено і визначено. Тому він залишив всяке занепокоєння про долі цього світу, дбаючи тільки про власне спасіння. Так він допомагає світу більше всіх правителів, політиків, багатіїв і вчених, разом узятих. Правитель вірить у значимість свого правління. Політик вірить у значимість своїх дій. Багатій вірить у значимість своїх багатств. Вчений-книжник вірить у значимість своїх відкриттів. Тим не менш, без благодаті все це – пустий міф і земний сон. Тільки пізнання благодаті приносить спокій і мудрість не від світу цього, в яких немає ненависті, немає ворожнечі, немає неприязні ні до однієї людини і ні до однієї речі цього тимчасового, преходящого світу, в якому нічого не триває більше миті. Богослов ради здобуття щастя не вигадує життя ні собі, ні іншим. Про все це дбає Бог.
Богослов у всіх своїх діях перш за все – християнин. Він намагається завжди перебувати увагою в духовному серці, безпосередньо пізнаючи те, що він є безсмертний і благий дух, створений за образом і подобою Божою. Коли християнин допускає існування чогось поза Богом, він перестає бути богословом. Книжна набожність завжди поспішна, духовне життя – терпляче. Книжник, який вірить тільки в свій розум, вирощує в собі демона. Той, хто вірить тільки в цей світ, той створює ад. Розум вирощує хибні уявлення про Бога, про світ і людину, видаючи їх за високе богослов'я.
Хочеш дізнатися, богослов ти чи ні? Тоді запитай себе: «Чи позбувся я страху?» Той, в кому живе благодать, страху не знає. Книжник живе розумом, який скує його свободу і лякає своїми вигадками.
Богослову не важливо, загине він від ран, отриманих на війні, чи помре своєю смертю. Для нього важливо лише одне – пізнати безсмертя власного духа і стати вільним від усіх земних обставин, успадковуючи в Христі життя вічне. Відкрити життя вічне і стати ним можна тільки завдяки відреченню від життя тимчасового. Богослов пізнає істину, яка робить його вільним, і в цій свободі закінчується все земне.
Читання книг – це інтелектуальне знання. Це говоріння. Стяжання благодаті – це духовне знання. Це невтомна практика. Богослов уміє це розрізняти. Те, що він бачить навколо себе, називає своєю долею. А те, що бачить всередині себе, називає своїм спасінням. Кредо богослов'я просте. Хочеш побачити всередині себе світло не від світу цього? – Запасись терпінням. Хочеш відчути всередині себе Божественну любов? – Запасись смиренням. Бути з людьми, не відокремлюючись від Бога, – на цьому побудована практика богослов'я.
Той, хто вважає себе тілом, боїться невиліковних хвороб. Той, хто вважає себе розумом, боїться нав'язливих думок. Той, хто з допомогою благодаті пізнав свій дух, вже нічого не боїться. Краще бути наодинці з Богом, ніж наодинці з найкращою книгою.
Земна історія знає дуже багато хороших і щирих учених мужів, філософів і книжних богословів. Але всі вони вийшли з темряви і пішли в темряву, якщо не пізнали Христа.
Любити і ненавидіти когось окремо – це егоїзм. Любити всіх без жодної прихильності, не маючи жодної ненависті, прощаючи всіх і бажаючи всім людям спасіння, – це богослов'я. Життя тільки тоді прекрасне, коли воно є життя вічне. Все інше є лише болем і розчаруванням. Служити Богові без любові неможливо, всяке предстояння без неї біля престолу – це марна праця з непередбачуваними наслідками. Духовна благодатна радість – вірна ознака істинного богослов'я і сходження до богопізнання. Ця тиха, світла радість народжується в правильній смиренній і покаянній молитві, що приводить до мовчання розуму.
Богослов – це насамперед молитовний практик. Ісусова молитва – не заклинання, схоже на каркання ворони, і не безглузде монотонне повторення, подібне до бурмотіння папуги. Вона набувається в покаянних молитовних трудах. Від молитви народжується благодатне переживання. Благодать здобувається повним смиренням. Смирення народжується від досконалої самовіддачі всього себе Богу. Так християнин стає богословом. Ісусова молитва – це сама благодатна ніжність і любов богоспілкування. У багато облич ми вдивляємося, щоб зустріти Бога, але побачити Його зможемо, коли забудемо про своє обличчя.
Якомусь пустельнику було видіння, про яке він повідав побратимам: «Бачу велике зібрання ченців, які очікують на видіння від Господа. Ті, хто побачив рай, побігли до нього. Ті, хто побачив пекло, відсахнулися від нього. Ті, хто побачив світ, задивилися на нього. І тільки деякі ченці залишилися стояти, молячись Господу. І запитав їх Господь: "Чого бажаєте ви, мала жменька?" І ченці, що залишилися, впавши на коліна і піднявши руки, сказали, проливаючи сльози: "Лише з Тобою бажаємо ми з'єднання, Улюблений Христе, і лише в Тобі шукаємо вічного спочинку від потреб наших!"».
Це і є богослов'я.
