Сепарація душ на Страшному суді
Проповідь у Неділю про Страшний суд.
У євангельському читанні неділі Спаситель наводить нам приклад того, яким чином людство буде поділено на два табори: на тих, хто залишиться з Богом у вічності, і на тих, хто піде з дияволом до пекла. Якщо читати цю притчу ізольовано від інших притч Христа, то може скластися враження, що Царство Боже досягається простим методом накопичення добрих справ. Але Євангеліє каже нам однозначно: поділ буде на «добрих» і «злих», на «кукіль і пшеницю», тобто мова йде про «сепарацію» душ, виходячи з їх внутрішніх якісних характеристик, а не лише зовнішніх проявів.
Це дуже важливий момент, не зрозумівши який ми можемо обманутися у своїх очікуваннях і здивуватися тому, що мене таку «хорошу», «позитивну» і в усіх відношеннях «добру» і раптом у пекло? За що? Чому? Та все тому, що можна і милостиню давати з «вигодою для себе», і добрі справи робити, насолоджуючись своєю «добротою», і людям допомагати, підживлюючи свою гордість і марнославство. Прояви добрих справ, про які говорить Господь у притчі «Про Страшний суд», є передусім проекція внутрішнього стану людей, які жили євангельськими заповідями не тому, що ними зароблявся рай, а тому, що вони стали їхнім природним станом душі, бо ці християни вже не могли жити інакше.
Багато обителей, приготованих для праведників, про яких говорить Спаситель у Євангелії, відрізняються одна від одної тим, чим відрізняються душі одних спасенних людей від інших.
Так само, як одні й ті самі фрукти на ринку, навіть зірвані з одного дерева, можуть відрізнятися за ціною залежно від розміру, так і душі, що спасаються, займають різні місця у Вічному житті залежно від «розміру» їхньої святості. Цей поділ ми бачимо, наприклад, у церковній гімнографії, в якій Церква, прославляючи всіх святих, все ж таки вищий ступінь святості, після Божої Матері, відводить мученикам, а потім уже преподобним і т.д. (Див. Октоїх).
Так само і на дзеркально протилежному боці пекла найбільший ступінь мук відведений не язичникам і навіть не тим, хто жив по-сатанинськи, не знаючи Бога, а саме тим, хто знав Його, вірив у Бога, може бути, навіть і «служив» йому з «вигодою для себе», але при цьому усвідомлено, з розумінням того, що робить, йшов проти Істини і зневажав її і словом, і ділом, і самим життям своїм. Це і є та хула на Духа Святого, яка не може бути прощена, за словами Спасителя, за жодних умов. Про це нам свідчить житіє преподобного Макарія Великого.
Потрібно розуміти, що Бог дивиться не на зовнішні справи, а на подвиг внутрішньої боротьби. Саме за цим результатом вимірюється міра святості. Чим більший успіх, тим більша здатність до богоспілкування, а чим більша ця здатність, тим вища і міра святості, тим яскравіший вінець праведності, тим вагоміша і «нагорода». Можна було б сказати простіше – кожен буде прославлений у міру своєї любові до Бога.
Адже чим більше любов, тим більше і прагнення бути з Улюбленим. А чим більше прагнення, тим вищі подвиги, тим глибша смиренність, тим яскравіша дарована благодать.
Наслідуючи цю традицію, Отці Церкви поділяють спасаних на три чини: «рабів», «найманців» і «синів». Ці три сфери небесних обителей відповідають тричастинному устрою храму. Преп. Максим Сповідник пише, що у першу частину майбутнього Царства увійдуть у тому мірою освячені благодаттю (спасенні); у другу, внутрішню частину, лише ті, хто у земному житті священнодіяв усіма трьома силами душі (досконалі); у третю, внутрішню завісу, увійдуть сини Божі, які стали богами з благодаті (обожені).
Преподобний Серафим Саровський бачив три розряди спасенних, які він назвав «поєднані», «обрані» та «звані». Перші, за свідченням старця, це ті, хто зміг досягти найвищого ступеня святості, чия душа, як блискавка, сяє повнотою благодаті. «Обрані» перебувають в обителях, що нагадують за облаштуванням небесні монастирі, куштуючи там насолоду богоспілкування та насолоди райськими блаженствами. А ось долю третіх батюшка Серафим описує досить похмурими фарбами. Там немає блаженства, хоч це й не пекло. «Дане їм буде ліжечко, в одних сорочках будуть, та завжди сумувати стануть. Це недбайливі та ліниві, це ті, хто зайнятий був тільки своїми справами. Куди як похмуро їм буде, сидітимуть усі, гойдаючись з одного боку на інший на одному місці». Після цих слів старець Серафим гірко заплакав». (Літопис Серафимо-Дивєєвського монастиря. Серафим Чичагов. С. 324).
Якщо це ще не пекло, то яким же буде пекло? Що тоді чекає на тих, хто і жив, і мислив, і відчував, і чинив як біс? Страшно це навіть уявити. Все церковне передання, Євангеліє, праці Отців і Вчителів Церкви однозначно вчать нас тому, що відплата буде відповідно до життя і внутрішнього устрою душі. Мірилом суду буде Слово Боже, яке глибоко проникає всередину людини, доходячи до поділу душі і духу.
Диявол сьогодні всіма силами через ліберальних «богословів» вселяє нам сатанинське розуміння «Божественної любові». Він присипляє душу своїми колисковими піснями:
Спи, немовля моє прекрасне,
Солодко спи, моє світло.
Муки грішних – марення жахливе,
Пекла більше немає.
Спи. Любов суду не знає,
У неї одне:
Всіх і все вона рівняє,
Як морське дно.
Стануть ангелами чорти,
Співатимуть у раю.
Немає гріха, немає вічної смерті,
Скаже всім Господь – «люблю».
«Всі спасуться, всі прийдуть до раю, всім буде «добре» – цю диявольську мантру можна сьогодні прочитати навіть у творах православних богословів. Але вона ніяк не поєднується з тим, що бачать Святі Отці у стані споглядання, чого вчить Спаситель, про що попереджав Іоанн Хреститель.
Буде найдурнішою помилкою сподіватися, що Бог якимось чарівним чином спасе нас, несподівано для нас самих, без жодного з нашого боку до того сприяння та участі.
Тому, щоб нам не довелося потім гірко плакати і скреготати зубами у зовнішній темряві, краще вже зараз жити з максимальною суворістю до себе, з увагою до всього того, що відбувається всередині нас, очищаючи душу покаянням і сльозами. А серцем і розумом у безперестанній молитовній праці предстояти перед Богом, просячи у Нього зі смиренням милостині благодаті.
