«Почаївська лавра вистояла за більшовиків, пройдемо і нинішні випробування»
Митрополит Володимир, намісник Свято-Успенської Почаївської лаври, про роки свого церковного служіння.
– Ваше Високопреосвященство, сьогоднішня влада та ЗМІ налаштовують суспільство проти канонічної Церкви. Віруючим із кожним днем все складніше. Як нам це все переносити?
– На жаль, це реальність нашого часу. Але, як казав премудрий Соломон: «Все минає і це минеться». Ви знаєте про хрущовські гоніння на Церкву в 1960-х роках. Наша Лавра вистояла в ті лихоліття, Мати Божа і преподобний Іов Почаєвський захистили братію обителі, хоча чимало було арештів і ув'язнень. Так і сьогодні ми переживаємо чимало випробувань. Але минеться і це...
– 44 роки тому, 21-річним юнаком Вас зарахували до Почаївської братії. Ще через два роки Ви були пострижені у ченці з ім'ям Володимир. А за 16 років братія обрала вас намісником. Нещодавно, у грудні, виповнилося 24 роки від дня вашої архієрейської хіротонії. Тобто Господь вибрав вас на монаше служіння ще з ранньої молодості, чи не з дитинства. Світські люди часто дивуються: як це можна стати ченцем, присвятити все життя Богу, зректися всіх мирських втіх, сімейного затишку, батьківства, життя в суспільстві? Це покликання?
– Часто чернець не може дати якоїсь великої відповіді, чому він став ченцем. У світі люди часто думають, мовляв, не міг знайти місця в соціумі, чи через якесь розчарування, чи щось інше. А чернець відповідає саме: «Господь покликав». На мою думку, зерна віри закладаються з дитинства. У всякому разі, у мене було саме так.
Дитинство
Народився я 15 серпня 1959 року в селі Молодія Глибоцького району Чернівецької області у простій побожній селянській родині. З дитинства ми працювали по господарству, молилися вдома, читали Слово Боже. Я любив співати та церковну службу. Батьки наші співали, і ми, діти, з дитинства також... Ми співали тільки духовні пісні, духовні канти. На різдвяні свята ми організовувалися з хлопцями, ходили селом, співали колядки. З нами завжди був музичний інструмент, баян чи гармошка. Це та атмосфера, яка була притаманна всьому народу та мешканцям нашого села. Була віра, отже, з нами був Господь.
– Але ж то були вже радянські часи. І атеїстична машина працювала на всю потужність.
– Ви знаєте, Волинь, Галичина, Буковина – ці західні регіони так не постраждали від тотального атеїзму, як постраждали інші області України. До 1939 року ми були під румунами, Волинь та Галичина – під поляками, а Закарпаття було під Угорщиною. Ми ходили до церкви з дитинства і нічого не боялися. Ми розуміли, що наші шкільні вчителі знають, хто ходить до церкви, а хто не ходить, але таких прямих утисків не було. Зауважу, що наша Буковина, дякувати Богові, не так постраждала від атеїстичної навали. Після Другої світової війни той атеїстичний контроль узагалі вичерпався. Щоправда, були якісь окремі випадки з боку провладних структур. Заражені тим атеїстичним духом діячі прагнули нав'язати згубну ідеологію. Але наші люди, які вірили, не піддавалися на ці окремі нападки.
Ми ходили до церкви з раннього дитинства, сповідалися, причащалися. Ми чули, що серед освітян були деякі віруючі, спостерігали, хто з них ходить до храму, хто причащається. Але я їх ніколи не бачив і не цікавився цим. Наша сім'я постійно була в церкві, як і наші предки сторіччя тому. І ніхто нам не заважав і не кривдив. І слава Богу за це. Загалом, у кожному селі, що були поряд з нами, були цегляні великі церкви. І у кожному храмі співав чоловічий хор, по 20-30 чоловік. Про що це каже? Віра була природною, без обмежень, вона охоплювала весь край! Усі свята, всі традиції – вони зберігалися всім народом. Постилися, молилися, каялися, звершували панахиди, проводи, а головне – причащалися Святих Христових Таїн. Тобто люди жили у Христі і Христос був із ними.
– Владико, а які найяскравіші спогади Вашого дитинства?
– Напевно, окрім Великодня та Трійці – це Різдвяні свята. Бо все село тріумфувало і співало. Від малого до великого всі прославляли пришестя у світ Христа Спасителя. І до сьогодні ці традиції зберігаються. Як то кажуть, так воно було, так воно і є... Можливо, дещо змінилося. Зараз є Інтернет, пропаганда вседозволеності, розбещеності, тож спокус у молодого покоління більше. І протистояти цьому важче.
Наше виховання відбувалося трохи інакше. Наші батьки дбали насамперед про спасіння душі. І навколишнє середовище не було таким шкідливим для духу віруючої людини. І люди були зайняті. Після школи у нас завжди була вдома якась робота. У суботу зранку працювали. А в суботу ввечері та в неділю вранці постійно всією родиною були на службі. Просто так, щоби погуляти, з двору ніхто не йшов. А коли мої однолітки підростали, йшли працювати на заводи до міста, хтось поступав вчитися – часу для ледарства також не було. А ледарство – мати всіх вад, як кажуть святі отці.
Зараз і часу у молоді більше, обов'язків менше, а спокус більше. Хто ж там буде ходити біля корови чи свиней, їх годувати, обробляти городи, урожаї збирати? Хіба одиниці. Усі прагнуть комфорту. На жаль, еталон Заходу та його цінності стали в сучасному світі «золотим тільцем»...
Але при всьому тому сім'ї, які піклуються про духовне виховання, не залишаються без особливої турботи Божої.
Хрещатицький монастир
– Як Божий Промисл пов'язав Ваше життя з Хрещатицьким монастирем?
– Преподобний Амфілохій Почаївський часто нагадував: «Життя прожити – це не поле перейти». Коли мене направили на початку 1990-х років з Почаєва до Хрещатика, правлячим архієреєм тоді був наш нинішній Блаженніший Митрополит Онуфрій. Він якось приїхав на наше свято до Почаєва, де я був уже 10 років, і каже: «У Хрещатику немає ігумена сьогодні. Чи змогли б Ви нести там такий послух?» Я кажу: «Якщо Священний Синод мене благословить і утвердить, я понесу такий послух, владико». Так і сталося 26 червня 1991 року. Але коли ще перед цією розмовою я приїхав туди і побачив, що в обителі є лише маленька церква, яка вміщала хіба що 20 людей, подумав тоді: якщо тут лишитись, то треба будувати храм.
І владика Онуфрій благословив: «Будуй храм». Більше року я ніс там послух. І за цей період Господь допоміг відновити монастир і побудувати церкву на згадку про Різдво Іоанна Предтечі, а в нижній частині храму – престол Благовіщення Божої Матері. Збудували, можна сказати, у чистому полі. Старий монастир розташований на схилах Дністра, а ми збудували в полі, на околиці монастиря. І тепер його видно з Тернополя, із Заліщиків, звідусіль... І вміщує він чимало прочан.
Тоді виповнилося пророцтво, про яке я не знав, але яке сказав, як я з'ясував пізніше, преподобний Кукша Одеський за багато років до цього... Його молитвами нехай помилує нас Господь... Під час хрущовських гонінь преподобний безбожною владою був переведений до Почаївської Лаври. І тут він як старець і духовник мав великий авторитет, і до нього йшло багато людей.
Звичайно, компетентні органи були цим незадоволені і знову через деякий час преподобний був відправлений до Хрещатицького монастиря. А коли вже закрили Хрещатицький монастир, він переїхав до Одеського, де за три роки, 24 грудня 1964 року, преставився у Бозі. Якраз 24 грудня 2024 року виповнилося 60 років від його упокоєння...
Коли він був у Хрещатицькому монастирі, він сказав своїм чадам: «Підніміться на гору і подивіться, де буде в майбутньому храм». Люди піднімалися, нічого не бачили – поле та поле на горі. Жодних ознак майбутнього храму не було. Там скеля така, що нависає над чернечими невеликими спорудами. У 1990-х роках, коли мене направили туди бути ігуменом, я побачив, що в маленькому храмі просто не вистачає місця для паломників. Раніше, задовго до цього, я бував у Хрещатику. Тоді, на початку 1980-х років, Чернівецьким архієреєм був владика Варлаам (Ілющенко), а я був у нього після армії іподияконом. Ось ми приїхали до Хрещатика, там була турбаза. Ми взяли води зі святого джерела. І тоді владика мені сказав: «Ти будеш тут ігуменом». Згодом я й забув про це пророцтво. Але я справді став ігуменом і був призначений туди намісником.
Минуло трохи часу, ми з владикою Онуфрієм і братією та паломниками піднялися на ту гору хресним ходом. І владика Онуфрій освятив місце для будівництва храму.
– Так, це вже нова історія Хрещатика, про яку мало кому відомо...
– Тоді, як я казав, у чистому полі без жодних фінансів та допомоги ми почали готувати майданчик під храм. І згодом із Божою допомогою за рік його збудували. З'явилися якісь кошти, прийшли на допомогу раби Божі, і ми збудувалися. Провели електроенергію, придбали будівельні матеріали, будівельну техніку. Я сказав би, що це диво. Тому що сам Іоанн Предтеча нам допомагав, а ми були лише виконавцями. Так завжди буває, коли робиться Божа справа. Коли собор (бо ця церковна будівля має кілька приділів) був готовий, приїхали старі черниці – духовні чада преп. Кукші. Отоді вони й розповіли, що преподобний пророкував, що на цій горі буде храм. Я ж до того нічого про ці пророцтва не чув і не знав... Тепер храм стоїть і прикрашає нашу землю, освячує її своїми молитвами.
– Владико, ви ж тоді незабаром повернулися до Почаєва. Як це сталося?
– Тоді намісником Лаври був владика Феодор (Гаюн), нині митрополит Кам'янець-Подільський і Городоцький. Він запросив мене відродити чоловічий хор. За мною щоп'ятниці з Почаєва приїжджала машина, і я таким чином п'ять місяців, до пізньої осені, їздив керувати хором і повертався назад до Хрещатика. Потім настали холоди, дороги були розмиті, і я зрозумів, що такий послух мені просто не під силу. Тоді ж владика Феодор і владика Сергій пішли до владики Онуфрія Чернівецького і Буковинського, і попросили, щоб він мене відпустив із Хрещатика, і я повернувся до Лаври. Це було 5 листопада 1992 року, напередодні пам'яті ікони «Всіх скорботних радість». Так я повернувся до Лаври, регентував, і окрім цього мене призначили економом Лаври. А коли в 1996 році владику Феодора перевели на кафедру до Кам'янця-Подільського, братія з трьох кандидатів обрала мене, недостойного, намісником.
Намісництво
– Які у вас складалися стосунки з братією, особливо з тими старшими ченцями, які пройшли тортури та заслання за Хрущова?
– Усі вони мене чудово знали, коли я приїхав сюди ще 21-річним юнаком у костюмі. Ставши згодом послушником, я бачив їхнє святе життя, подвижництво, звертався до них за духовними настановами, керувався їхніми порадами, благословеннями. Тобто ріс як майбутній чернець у них на очах. І вже в статусі намісника Лаври я відчував їхню підтримку, молитви за мене, грішного. Я виконував спільні монастирські послухи: на кліросі, трапезній, помічника благочинного, ризничого. Також я організував у Почаївській Лаврі чоловічий хор.
Вони бачили, як я ставився до послуху і, мабуть, цінували. А коли я повернувся з Хрещатика (перед Великим постом у 1993 році), то був призначений на послух економа Лаври та зайнявся господарською діяльністю у монастирі. Це послух я виконував до обрання мене намісником паралельно з послухом регента великого архієрейського хору. І братія бачила, що було зроблено за чотири роки з Божою допомогою. І я так думаю, милістю Божою, мене обрали намісником...
– Владико, відомо, що було таємне голосування за участю братії з-поміж трьох кандидатів на високу посаду намісника. Як розподілились голоси?
– Наскільки пам'ятаю, за одного кандидата було два голоси, за другого дев'ять, за мене негідного проголосувало 39 людей. І старша братія мене підтримувала, співчувала, і я їм дуже вдячний. І вічна їм пам'ять. І дуже сподіваюся, що зустрінуся з ними у тому світі.
Канонізація преподобного Амфілохія
– Владико, давайте перегорнемо сторінку Ваших спогадів і перейдемо до канонізації преп. Амфілохія Почаївського. Як це відбувалося?
– Ще у 1970-х роках я був на цвинтарі, бачив, як люди беруть землю з могилки преп. Амфілохія.
А вже у 1980-х роках дивувався, як люди буквально розбирають усю землю, виривають там цілі ямки. І знову чув, що люди зцілюються, що Амфілохій допомагає всім, хто молиться на його могилі. І ось коли я став намісником, то почав розвивати думку про те, що його треба канонізувати.
Чудес було дуже багато. Одне з таких чудес було з Олегом Телеманюком. Лікарі сказали його батькам, щоб вони готували труну, що жити він не буде і скоро помре. Батьки з останньою надією привезли його до преподобного, і той сказав, що зцілить його. Олег прожив до 90 років, після одужання працював у нас багато років шофером. І старші отці розповідали, які дива робив преп. Амфілохій. І коли світлої пам'яті Блаженніший Митрополит Володимир приїжджав, бував на цвинтарі, то ми підходили до могили преподобного і я розповідав Предстоятелю, що ми готуємо документи і будемо просити про його канонізацію. І вдруге, і втретє Блаженніший бував на цвинтарі, підходив до людей, розмовляв із ними. І так було кілька років. Потім, коли ми підготували всі документи, я звернувся офіційно до Священного Синоду, до Комісії з канонізації святих, і Блаженніший дозволив зайнятися знайденням нетлінних мощей.
Ми це звершили, здобули мощі, відбувся акт канонізації. І коли ми виносили мощі преподобного з вівтаря і заспівали тропар, кондак і величання (а до того в храмі було тихо і молитовно), тоді піднялося ревіння біснуватих. Вони перекрикували святковий архієрейський хор. Згадую реакцію Блаженнішого Володимира та архієреїв – вони були вражені побаченим. Можливо, у деяких до того часу були якісь сумніви щодо канонізації, знаєте, як у людини буває – сумніватися з немочі. А тут справжній факт святості!
І був там владика Нифонт. Він знав преподобного ще з дитинства, приходив до нього і розповідав, що хоче вступати до семінарії. Але він чув тільки на одне вухо, а за такої хвороби до семінарії не можна було вступити. Преподобний йому допоміг. Нифонт пройшов комісію та був зарахований на навчання до семінарії. А згодом закінчив та продовжив навчання в академії. А згодом став митрополитом Луцьким і Волинським.
Був ще один випадок: нинішній митрополит Питирим, Миколаївський і Очаківський приїжджав з мамою до святого під час навчання у духовній академії. І преподобний сказав мамі: «Готуйте чернечу мантію».
Також він передрік нинішньому митрополиту Білоцерківському Августину, що він буде архієреєм. Мама вдома називала його «зв'язківцем», про це ніхто не знав. І коли він вперше приїхав до преподобного Амфілохія, святий сказав: «Зв'язківець, чому ти не слухаєш маму?» Про це прізвисько ніхто не знав, але преподобному це було відкрито. Але перед цим він наодинці розмовляв з ним, тому що хлопчик був дуже активним і часто допускав різні витівки. Наприклад, стрибнув із високого дерева, коли в космос полетів Гагарін. І преподобний його так врозумляв. А батьки Августина (батьком його був священник) дивувалися: як це так? Про це знаємо лише ми та синочок!
Так ось про це біснувате ревіння. Воно стихло тільки тоді, коли проспівали Отче Наш. А після служби, коли вже всі роз'їжджалися, на небі з'явилися з хмар три хрести.
Преображенський собор
Коли я вступив сюди до Лаври, завжди бачив – людей було так багато, що наш Успенський собор їх просто не вміщав. І я усвідомлював, що нам потрібен ще один великий храм. На великі свята – Успіння Божої Матері, Почаївську ікону, у дні пам'яті преподобного Іова Почаївського, двонадесяті свята – у людей, образно кажучи, тріщали кістки. Усі хотіли прикластися до святинь, бути присутніми на службах, і не всім це вдавалося. Стояли на подвір'ї.
Тому з першого року мого намісництва я міркував, де можна збудувати такий великий храм. Планували то тут, то там шукали місце, щоб новий храм природно і художньо вписався в ансамбль Почаївської Лаври. Щоб Лавра за допомогою Божої стала ще красивішою. Тоді осяяла така, Богу слава, думка, що треба розібрати для такої славної справи той адміністративний корпус, що був на території. І на його місці вирили котлован і розпочали будівництво. Додам, що я просто виконавець у руках преподобного Іова Почаївського, я це розумів та відчував. Не я керував, а мною керував преподобний.
З Божою допомогою збудували. І станом на 2013 рік цей собор був четвертим у Європі за розмірами. А всередині та зовні по обробці, мозаїчним розписам він, можливо, посідає перше місце у світі.
Якщо в Успенському соборі вміщується 2-3 тисячі прочан, то в Преображенському – до 8-9 тисяч людей. Також унікальність цього собору в тому, що він прикрашений 33 банями.
– Скільки часу було витрачено на будівництво?
– Від закладення наріжного каменю в основу собору в 2009 році минуло три роки. Вже у 2013 році Блаженніший Митрополит Володимир звершив мале освячення храму і ми відслужили першу літургію. Це було на свято Живоносного Джерела Божої Матері одразу після Святої Пасхи. І я вам скажу, що храм нічим не можна замінити. Служба у дворі не завжди зручна через кліматичні умови, вітер, дощ тощо. Храм налаштовує на молитву всім: і розписом, і вівтарем, і співом на хорах, акустикою та зручністю для людей. У ньому можна зосередитися на молитві, а хворим і стареньким посидіти. І Богу слава! Багато років усім, хто допомагав, хто сприяв, хто працював і працює. Насамперед братії. Щоб Господь дав за цю невелику перед Ним працю прощення гріхів і Царство Небесне.
Настанови віруючим
– На сьогоднішній день наша Українська Православна Церква несе хрест випробувань. Чимало людей у розпачі, у смутку. Що Ви їм побажали?
– З глибини віків Еклезіаст Духом Святим говорив: «Якщо приступаєш служити Господу, готуй свою душу до спокус». А Господь, прийшовши на землю, говорив Своїм апостолам: «Я посилаю вас, як овець серед вовків. Будьте ж мудрі, як змії, і прості, як голуби (Мф. 10,16). У світі будете скорботні, але Я з вами до кінця віку» (Мф.28,20).
Спаситель не обіцяв, що життя буде веселим, але що тернистий шлях веде до життя вічного. Такі поради дані нам Господом, що треба терпіти. Ми зла творити не можемо, а люди, що не вірять у Бога і нападають на Церкву Христову, творять зло. А зло ви знаєте від кого.
Якби вони схаменулися і розібралися, то зрозуміли б, що проповідує наша Церква: мир, згоду, добро, допомогу ближнім, знедоленим, любов до ближнього. Церква завжди закликає до ідеалів. А ми бачимо, що світ, що лежить у злі, мстить нам за те, що ми намагаємося втілювати в життя принципи, які були проповідані Самим Спасителем і Господом. У цьому полягає християнська любов.
З наступаючим Різдвом Христовим, дорогі брати і сестри! Бережи всіх Господь.
