Модель міжособистісних взаємовідносин
Недільна проповідь.
«Благаю вас поводитися достойно покликання, в яке ви покликані, з усякою покірливістю, лагідністю і довготерпінням, зносячи один одного любов'ю, намагаючись зберігати єдність духа в союзі миру» (Еф. 4: 1-2).
Одна фраза з апостольського читання і в ній вся суть моделі міжособистісних взаємовідносин між людьми – смиренномудрість, лагідність, довготерпіння, любов і поблажливість. Здавалося б, все просто, але як же важко це втілити в життя! Все наше життя – це суцільні конфлікти і протиріччя: з рідними, колегами, з близькими і далекими. Ми всі страшенно непоступливі. Нам все не так, як треба, все неправильно. Це хронічне невдоволення знецінює саме життя. Притому настільки, що іноді і жити вже не хочеться. Апостол Павло дає нам простий і зрозумілий рецепт того, як повернути радість життя і стати щасливим.
Все, що для цього потрібно – прибрати ті протиріччя, які не дають нам спокою. Для цього потрібно зрозуміти одну просту річ. Всі наші проблеми знаходяться тільки в одному місці – в нашій голові.
І як тільки ми відремонтуємо свій дах, то побачимо, що і дахи сусідніх будинків якимось дивним чином також перестали протікати.
Ремонт цей непростий. І починається він з того, що свою «думку» і свою «позицію» потрібно буде весь час замикати на замок. Вони будуть стукати, кричати про утиски в правах, заводити істерики. Але з часом, змирившись, вгамуються. Будь-яка маленька або велика сварка схожа на ядерну війну, в якій не буває переможців. І не важливо хто правий, а хто ні. Важливо, що мир душі, внутрішній спокій втрачені, в серці пожежа. І яка вже тоді різниця яка причина пожежі і хто перший кинув недопалок. Будинок вже згорів.
Ми часто уявляємо себе правдолюбцями і правдоборцями, але при цьому забуваємо про те, що всі війни і революції, які спричинили за собою мільйони смертей, якраз і починалися з боротьби за правду і справедливість. Ми також забуваємо про те, що найбільш неправдивим і несправедливим на світі є Бог. Яка правда в Розп'ятті Христа? Це найвища несправедливість, яку можна тільки собі уявити. Яка правда в тому, що Христос помирає за невдячних грішників? А яка справедливість в любові до ворогів? Чому Спаситель молить Отця про прощення тих, хто Його розпинає?
У Бога немає мети відновити справедливість і законний порядок. Він хоче просто зробити нас щасливими. І не тільки потім і там. А вже тут і зараз. Тому заповіді про прощення кривдників, про любов до ворогів, про вміння смирятися і любити – це рецепти того, як стати щасливим. Тут немає справедливості, але є очевидний факт.
Людина, яка набула любов до Бога і всіх людей без відмінності – щаслива людина. У неї немає ні з ким внутрішніх протиріч і конфліктів. Але прийти до цього стану дуже непросто. Потрібно подолати своє Я, а це важкий хрест. Багато поту і крові потрібно пролити, щоб убити своє самолюбство, самосожаління, свою надцінність. Для християнина важливий не факт відновлення справедливості або правди, а кінцевий результат. Результат може бути тільки один – мир душі.
Зміїна дорога, яка веде душу в пекло, називається «міркування». Вона обов'язково перейде в осудження, а потім в нарікання, гнів і невдоволення.
В міркуванні ми включаємо свій механізм самості - логіку, мислення, порівняння, судження, але при цьому забуваємо, що все це давно прогнило і просмерділося гріхом. Вся наша мислительна діяльність гріховна і по суті, і за змістом. Наше оціночне судження завжди упереджене. Ми спочатку будуємо його від точки свого егоїзму і егоцентризму. Воно брехливе, починаючи з кореня. Тому послушання в давній монастирській традиції, було направлено на те, щоб зруйнувати цю пекельну твердиню. Від послушника вимагалося виконання послушання без міркування. Сказав старець йти з відром води три кілометри, щоб полити суху палицю, що стирчить в піску – йди і поливай. Сказав саджати саджанці дерев вгору корінням – сади, не роздумуючи і не аналізуючи.
Таким чином воля людини стає м'якою. Набувається навик смирення. Зникає напруження, яке робить душу твердокаменною. Все тверде швидко ламається, а м'якість, гнучкість, пластичність, дає можливість зберігати внутрішній мир за будь-яких обставин життя. Звичайно, для того щоб набути такої внутрішньої пластики потрібно дуже багато терпіння. У мудрих старців учні знають лише два слова «пробачте» і «благословіть», інших слів їм знати і не потрібно.
Якщо ми навчимося хоч в якійсь мірі сприймати людей, світ, обставини життя так, щоб не міркувати над ними, не осмислювати, а просто спокійно і з любов'ю сприймати як даність, то ми уникнемо дуже багатьох травмуючих душу обставин.
Важливо навчитися любити і прощати, не роблячи комусь послуги і вважаючи, що «я - то все одно правий», а просто за законом духовного життя. Християнину не можна сперечатися і конфліктувати вже хоча б з тієї причини, що суперечки роблять нас біснуватими. Істина не потребує гнилих підпорок наших пристрасних емоцій. Вона існує як непорушний факт і стан незалежно від того, хто і як до Неї ставиться. Суть духовного життя не в тому, щоб відстоювати Істину, а в тому, щоб стати її невід'ємною частиною.
